Міністр внутрішніх справ не пише наказів сам. Він не втручається особисто в жоден слідчий процес. Не веде допити, не присутній на них. Будь-які накази, що їх підписує керівник МВС, готуються штабом і приймаються на засіданні колегії, участь у якій беруть усі заступники міністра. Причому кожен документ буквально вилизується, аби набути бездоганного з точки зору законності вигляду. Тому в першу чергу міністр – це бюрократ, який щодня має справу з величезною кількістю документів. Луценко, звичний до активних дій і не великий поціновувач кабінетної роботи, звикав до цього дуже довго. І, здається, так і не звик. Тому дуже радів, коли випадала нагода змінити обстановку і розрядитися.
– «Регіонали» після виборів тривалий час томилися в Маріїнському парку, в своєму наметовому містечку, і не знали, чим їм зайнятись. Їх ніхто не штурмує, їх ніхто не блокує, ніхто їм не заважає сидіти в наметах. І ось вони вирішили походити по місту, прийшли заодно під будівлю МВС і почали скандувати: «Я-ну-ко-вич!». Прийшла до мене делегація їхніх депутатів. Я прийняв їх, питаю: «Чого ви прийшли?» – «Ми прийшли застерегти вас від неправомірних дій щодо демонстрантів». – «Ви з таким самим успіхом можете мене ще застерегти від вживання наркотиків чи від спроби вбити кого-небудь. У вас є підстави підозрювати мене як міністра у намірі почати проти вас неправові дії? По-моєму, ви абсолютно спокійно провели вибори, провели агітацію, після виборів тут займаєтесь своєю конституційною діяльністю, реалізуєте право на свободу висловлювань. У чому проблеми?» М’ялись-м’ялись, тоді: «А ви до людей посмієте вийти?» Без проблем – виходжу. Стоять вони, кричать своє: «Я-ну-ко-вич!». Говорю: «Ну нема тут Януковича! Кажу вам чесно – тут нема. Сходіть у прокуратуру, може, там він є». Вони постояли, а потім із криком: «Міліція з народом!» – посунули в прокуратуру. Це тільки один приклад стилю поведінки. Цього ніхто не чекає від керівника такого відомства, бо з міністра внутрішніх справ у попередні часи зробили монстра. Тому підлеглі були, так би мовити, в культурному щоці. До мого стилю їм доводилося звикати.
Але були справи, які неможливо було вирішити жартома. Особовий склад міліції станом на 2005 рік кілька років не отримував нової форми. Зарплати були мізерними, що, зокрема, було одним із стимулюючих факторів корупції. А ще – роздутість штатів.
Пізніше Луценко зізнавався: довелося ставати господарником.
Було очевидним, що лише репресивними методами щодо корупціонерів у погонах та масовими замінами керівництва методи міліцейської служби виживання не змінити. Офіцер міліції першого року служби отримував 350 гривень на місяць і просто вимушений був десь дозаробляти. Де? Звичайно, на службі.
– Дякую Віктору Пинзенику. Він підтримав мене у політиці підняття зарплат для низової і середньої ланки МВС. В першу чергу – для спецпідрозділів. Загальну лінію було доведено до особового складу: багатіти можемо тільки разом із державою. Більше зламаних кримінальних схем в економіці – більший дохід бюджету – більша зарплата міліціонера. Тож з одного МВС переключилося з пошуку зачіпок щодо бізнесу на конкретне викорінення тіньового та кримінального бізнесу. За неповних два роки було порушено понад 700 кримінальних справ за махінації з податками на суму 600 млн гривень, 1300 справ за розкрадання 10 тис. гектарів землі. В сфері енергетики було порушено ще 3400 справ на збитки в 600 млн. Поряд з іншими заходами першого «помаранчевого» уряду це дозволило збільшити доходи державного бюджету на 62 %. Не дивно, що знайшлася можливість підвищення вдвічі зарплат міліціонерам.
Але все ж таки найбільшою проблемою для нового міністра МВС було навчитися віддавати зрозумілі для міліції накази. Бо міліція розуміє все по-своєму. А Луценко своєю постійною іронією, яку в ньому ніхто ніколи не викорінить, постійно потрапляв у незручні ситуації.
– Якось дзвоню сумському начальнику УМВС і кажу: «Михайловичу, туди ж вашу мать, коли ви вже знайдете ці нелегальні свердловини нафти в Роменському районі? При них уже всі знають, а президент третій раз питає, чи вжито заходів. Коли вже буде результат, а не обіцянки?» – «Юрію Віталійовичу, найближчими днями все буде знайдено!» Я за цивільною звичкою жартома кажу: «Як знайдете, то запаліть, щоб мені було з Києва видно, що ви хоч щось робите». Я це сказав, звичайно, у переносному сенсі. Тижнів через два о четвертій ранку дзвінок удома. А міліцейська служба вимагає двадцять чотири години на добу бути на зв’язку. Піднімаю телефон і чую в трубці його хрипкий голос: «Юрію Віталійовичу, ми все знайшли, підпалюємо, але може згоріти село». – «Що ви підпалюєте?» – «Ми свердловину знайшли. Ви не переживайте, ми забили такі довгі тички. Наші не постраждають, але село, по-моєму, згорить». До мене посеред ночі десь із третього разу дійшло, про що йдеться. Наказ підпалювати я скасував і з тих пір запам’ятав: у міліції жартувати не можна».
Проте Юрій Луценко став чи не єдиним «помаранчевим» міністром, чия діяльність сприймалася народом як вистава театру одного актора. Навіть якщо керівник МВС цього не хотів, більше того – коли його дії носили надзвичайно серйозний характер. Що зайвий раз підтверджує: міліцію польовий командир і улюбленець Майдану підганяв під свій власний стиль життя та особисту манеру поведінки.
Мінявся не він. Мінялася – поволі, зі скрипом – сама міліція. І, як наслідок, ставлення до неї людей.
«Якби сина Ющенка заарештували на 15 діб, це було б незаконно»
Можливо, я помиляюсь, але мені здається: історія з сином Президента України Андрієм Ющенком та багатосерійний скандал довкола неї були чи не першим серйозним випробуванням не лише для нової влади, не лише для Віктора Ющенка як батька, а й для Юрія Луценка як міністра внутрішніх справ. Бо керівникові МВС довелося в звичній для нього манері публічно втручатися в справу, яка не вирішується навіть на рівні заступника міністра.
Але громадськість і журналістів тут справді можна зрозуміти: народ, фігурально висловлюючись, хотів крові. Надто довго не лише перші, а навіть десяті особи нашої держави користувалися неофіційним статусом недоторканності. Причому коріння цієї недоторканності треба шукати щонайменше від 1917 року. Через те журналістська публікація навіть не в широко доступних друкованих ЗМІ, а в Інтернет-виданні «Українська правда», доступ до якого можливий тільки для постійних користувачів Інтернету (а таких навіть у Києві порівняно небагато, не кажучи про менш комп’ютеризовані регіони), викликала величезний резонанс.
Уперше відкрито критикується «хороша» і навіть «наша» влада. Вперше «хороші» журналісти луплять прямою наводкою по «народному президенту». Бо навряд чи комусь треба пояснювати: скандал довкола сина і звинувачення стосовно нього – насамперед випробування для батька та виклик йому. До такого український президент помітно не був готовий.
Не треба тут докладно мусолити цю історію. Варто лише нагадати її основні етапи, аби стало зрозуміло, чому Юрій Луценко вирішив утрутитися в хід подій особисто і тепер вважає цю спробу не надто продуманою та вдалою.
Отже, 19 липня 2005 року «Українська правда» публікує статтю «Андрій Ющенко, син Бога?»,[14] в якій, зокрема, писалося:
«Мешканці вулиці Лютеранської, що поруч з Банковою, переповідають одне одному історії, як син президента щодня приїжджає до одного з будинків і не зовсім гарно поводиться. Розганяється до 100 кілометрів на цій майже пішохідній вулиці, стає на зустрічну смугу руху, блокуючи іншим машинам простір. Але головний інтерес мають привертати автомобілі, якими користується син вождя революції. Належить це транспортне диво («Мерседес-CLS 500». – Авт.) дівчині Андрія Ющенка Ганні Павлович, яка мешкає в будинку по Лютеранській, 24. Порулити президентському сину вона може дозволяти тільки у своїй присутності – бо права на керування цим авто самовільно він не має. Почуття чоловічої переваги та соціального статусу змусило 19-річного сина президента оновити свій автопарк. І от протягом останніх кількох днів Андрій Ющенко їздить на «BMW М6». Вся ця історія, звичайно, є втручанням у особисте життя сина президента нахабних журналістів. Просто нам здалося, що попри це є право громадян знати, на чому їздить студент третього курсу Інституту міжнародних відносин Андрій Вікторович Ющенко, 1986 року народження. Крім того, є питання, чому син президента їздить на машині з чеськими номерами. Слід визнати, що ми не змогли дізнатися, коли авто перетнуло кордон України, чи буде зареєстроване тут і скільки за нього треба заплатити митних зборів».
14
Пізніше публікації, головним героєм яких був Андрій Ющенко, продовжилися під серійним заголовком «Син Бога – 2» і «Син Бога – 3». Проте такого резонансу жодна з них не викликала.
