— Ваше ім'я — Ромена Хейлгер?

— Так.

— Ви австрійська піддана?

— Так.

— Останні три роки ви проживали з підсудним і видавали себе за дружину?

На якусь мить очі Ромени Хейлгер зустрілися з поглядом чоловіка, що сидів на лаві підсудних. У виразі її обличчя промайнуло щось дивне, незрозуміле.

— Так.

Запитання посипались одне за одним. Слово за словом з'ясувалися викривальні факти. Того самого вечора підсудний узяв з дому ломик. Повернувся він о двадцятій на одинадцяту і сам зізнався, що вбив стару даму. На його сорочці були плями крові, він спалив її в грубці. Він погрожував Ромені і примусив її мовчати. Поступово навіть ті, хто спершу прихильно ставився до підсудного, настроїлися рішуче проти нього. Воул сидів похнюпивши голову, розуміючи, що він приречений.

Правда, дехто помітив, що адвокат Ромени намагався стримати її емоції. Він хотів, щоб вона говорила спокійно й неупереджено.

Та ось підвівся захисник Воула. Вигляд у нього був поважний і грізний.

Він заявив, що свідчення Ромени Хейлгер — злісна вигадка, що її тоді навіть не було вдома, що вона кохає іншого і задалася метою послати Воула на смерть за злочин, якого він не вчинив.

Ромена зухвало відкинула звинувачення адвоката.

І тоді настала несподівана розв'язка — було пред'явлено лист. У цілковитій тиші прозвучали такі слова:

Викликані в суд експерти були готові під присягою ствердити, що почерк належить Ромені Хейлгер, але цього не знадобилося.

Загнана в безвихідь, Ромена втратила самовладання і сама в усьому зізналася. Насправді Леонард повернувся додому тоді, коли він каже, — о двадцятій на десяту. А всю цю історію вона вигадала, щоб знищити його.

З провалом Ромени Хейлгер усі звинувачення полетіли шкереберть. Сер Чарльз викликав ще кількох свідків, потім слово дали підсудному. Він підтвердив все сказане ним раніше. Перехресний допит не збив його з пуття.

Обвинувачення спробувало відновити боротьбу, але успіху це не принесло. Висновок судді був не цілком сприятливий для підсудного, але присяжні радилися недовго і винесли одностайний вирок:

— Ми вважаємо, що підсудний не винен.

Леонардо Воула було виправдано!

Містер Мейгерн підхопився зі свого місця, щоб привітати підзахисного.

Він спіймав себе на тому, що ретельно протирає пенсне. Тільки вчора дружина сказала, що це стає в нього звичкою. Дивна річ — звичка. Людина навіть не помічає, коли набуває котрусь із них.

Цікава справа. Дуже цікава. Хто вона, ця жінка, Ромена Хейлгер? Така бліда й спокійна у себе вдома, на суді вона раптом спалахнула, мов яскрава тропічна квітка на сірому тлі. Він заплющив очі, і тут-таки побачив її перед собою. Висока і струнка, вона стояла, трохи нахилившись вперед, і несвідомо зціплювала й розціплювала правий кулак.

Дивна річ — звичка. А цей жест явно став для неї звичкою. І зовсім недавно він помітив у когось точно такий жест. Хто ж це був? Зовсім недавно…

Коли він згадав, у нього аж дух перехопило. Жінка з вулиці Шоу…

Він стояв нерухомо, голова в нього йшла обертом. Ні, це неможливо, неможливо… Але ж Ромена Хейлгер — актриса…

До нього підійшов королівський адвокат і поплескав його по плечу.

— Вже привітали вашого клієнта? Він, як ви розумієте, був на краю загибелі. Ходімо, поздоровимо його.

Але містер Мейгерн у відповідь тільки знизав плечем.

Зараз у нього було одне бажання — поговорити віч-на-віч із Роменою Хейлгер.

Проте побачився він з нею тільки згодом, не має значення — де.

— Отже, ви здогадалися, — сказала Ромена, коли він виклав їй свої підозри. — Обличчя? Та це ж було зовсім просто, адже при світлі того газового пальника вам було важко розгледіти грим.

— Але навіщо ви це зробили? Чому?

— Навіщо я зіграла свою гру? — Вона ледь усміхнулася, згадавши, коли востаннє вимовила цю фразу.

— Таку складну комедію!

— Друже мій! Я повинна була врятувати його. Свідчення коханої жінки — це замало. Ви ж самі натякнули мені на це. Як бачите, я теж трохи розуміюся на людській психології. Якщо мої свідчення обернуться проти мене, — подумала я, — відразу ж реакція буде на користь підсудного.

— А ота пака листів?

— Лише один з них можна розцінювати, як ви говорите в подібних випадках, підтасуванням фактів.

— А хто ж тоді Макс?

— Макса, мій друже, ніколи не існувало.

— І все ж мені здається, — спантеличено промимрив містер Мейгерн, — що ми й так могли б виправдати його… ну… в процесі звичайного судочинства.

— Я не могла ризикувати. Бачте, ви ж думали, що він не винен…

— Так, так… А ви це напевне знали? Здається, я починаю вас розуміти, — сказав адвокат.

— Любий мій містере Мейгерн, — мовила Ромена, — нічого ви не розумієте. Я напевне знала, що він винен.

Переклад: Андрій Євса.

Перекладено за виданням: Agatha Christie. The Red Signal. Agatha Christie. Witness for the Prosecution and Other Stories. Dell Publishing Co Inc. New York, 1948.

— Як цікаво! — вигукнула вродлива місіс Еверслі, широко розплющивши свої гарні, але трохи бездумні сині очі. — Кажуть, ніби жінки мають шосте чуття. Як ви гадаєте, сер Ейлінгтон, це правда?

Знаменитий психіатр саркастично посміхнувся.

— Яких тільки дурниць люди не кажуть, місіс Еверслі. А що цей термін означає — «шосте чуття»?

Сер Ейлінгтон Уест, повний, трохи гоноровитий чоловік, був видатним фахівцем у галузі психічних захворювань і цілком усвідомлював, яке авторитетне становище він посідає. Він глибоко зневажав цей тип гарненьких, але вбогих на розум жінок, до якого належала його сусідка за столом.

— Ви, вчені, завжди такі суворі. А хіба ж воно справді не дивно, коли іноді хтось безпомилково вгадує те, що тільки має статися? Тобто передбачає події, відчуває їх. Як на мене, це справжнє чудо. Клер розуміє, що я маю на увазі. Правда ж, Клер? — І місіс Еверслі виразно поглянула на господиню дому, ледь закопиливши губки та стенувши плечима.

Клер Трент промовчала. На невеликому званому обіді, крім неї, були присутні: Вайолет Еверслі, сер Ейлінгтон Уест, його племінник Дермот Уест — давній товариш Джека Трента, і, нарешті, сам Джек Трент, чоловік Клер, статечна людина з добродушним обличчям і приємною лінькуватою манерою сміятись. Він і підхопив нитку розмови.

— Дурниці, Вайолет! Якщо, наприклад, близька вам людина гине в автомобільній катастрофі, ви неодмінно згадуєте, що минулого вівторка бачили уві сні чорного кота і тоді ж таки відчули: щось має статися.

— О ні, Джеку, ви змішуєте передчуття з інтуїцією. А ви, сер Ейлінгтон, якої думки: існує передчуття чи ні?

— Можливо, в якійсь мірі, — обережно погодився лікар. — Але багато залежить від збігу обставин і, крім того, завжди слід пам'ятати, що про більшість подібних випадків, як правило, розповідають уже згодом.

— Я не вірю в передчуття, — досить рішуче сказала Клер Трент, — чи в інтуїцію, чи в шосте чуття, чи взагалі в щось із того, про що ми так жваво сперечаємося. Ми йдемо крізь життя, як поїзд крізь темряву, до невідомого місця призначення.

— Це навряд чи вдале порівняння, місіс Трент, — уперше підвів голову і приєднався до розмови Дермот Уест. Його ясні карі очі якось дивно сяяли на засмаглому обличчі. — Річ у тім, що ви забули про сигнали.