Скинувши з плеча чиюсь руку, Молверн досяг дверей.

На краю столу, животом і щокою на білій скатерці, лежав чоловік. Його ліва рука звисала донизу, під скоцюрбленими пальцями правої на скатерці чорнів великий револьвер — кольт 45-го калібру з відрізаним стволом. В електричному світлі блищала кругла лисина і поряд — змащений метал револьвера.

Яскраво-червона кров розпливалась на білій скатерці, що всотувала її, як промокальний папір.

Дьюк Тарго стояв у глибині кабінки. Лівою рукою він спирався на край столу. Джін Едрієн сиділа поряд з ним. Тарго глянув на Молверна порожніми очима — так, наче вперше бачив його, — і простяг свою величезну праву руку.

На долоні в нього лежав маленький пістолет з білою рукояткою.

— Я застрелив його, — сказав він хрипко. — Він наставив на нас револьвер, і я застрелив його.

Джін Едрієн м'яла в руках маленький носовичок. Обличчя її було напружене, холодне, але не злякане, очі здавалися зовсім темними.

— Я застрелив його, — повторив Тарго і кинув пістолет на скатерку. Пістолет підскочив, мало не вдарився об голову чоловіка з кольтом. — Ходімо. Ходімо звідси.

Молверн приклав долоню до шиї нападника. Пульсу не було.

— Мертвий, — сказав він. — Коли законослухняний громадянин убиває бандита — це сенсація.

Джін Едрієн дивилася на нього спідлоба. Він променисто всміхнувся їй, долонею легенько штовхнув Тарго в груди.

— Сідайте, Тарго. Нікуди ви не підете.

— Гаразд, — озвався Тарго. — Я… я застрелив його.

— Так-так, — сказав Молверн. — Спробуйте розслабитись.

За його спиною вже збиралися люди. Він відхилився назад, стримуючи натовп у дверях, і знову всміхнувся до блідої дівчини.

Постать Бенні Сірано складалася мовби з двох куль: великої — тулуба й малої — голови. Його коротенькі ніжки в лакованих черевиках раз у раз смикалися між тумбами темного неполірованого письмового столу. В зубах він стискав кінчик носовичка, шарпаючи його лівою рукою, а пухкою правою долонею немовби відштовхував від себе щось невидиме. Через те, що в зубах у нього був носовичок, голос його звучав здушено.

— Хвилиночку, хлопці, хвилиночку!

В кутку кабінету стояв смугастий диван, і на ньому між двома агентами з управління поліції сидів Дьюк Tapro. Над бровою в нього темнів синець, його русяве волосся було скуйовджене, чорна шовкова сорочка мала такий вигляд, наче хтось, ухопившись за її комір, спробував був відірвати Тарго від землі й покрутити ним над головою.

В одного з полісменів, сивочубого, кровоточила розпухла губа. У молодшого, такого ж русявого, як Тарго, було підбите око. Обидва насилу тамували лють, причому молодшому ще вдавалося гірше, ніж старшому.

Молверн сидів під стіною, осідлавши стілець, і замріяно дивився на Джін Едрієн, яка вмостилась у шкіряному кріслі поряд з ним. Вона бгала хусточку, раз у раз витираючи нею долоні. Дівчина робила це — мабуть, машинально, — відколи Молверн побачив її в кабінці. її гарні уста сердито кривилися.

Гес Найшекер стояв, прихилившись спиною до дверей, і курив.

— Хвилиночку, хлопці, — казав Сірано. — Якби ви не почали хапати його за руки, він не відбивався б. Він хлопець порядний — і кращого боксера в мене не було. Ви з ним по-доброму.

Тоненька цівка крові витекла з кутика Дьюкових уст на круте підборіддя. Обличчя в нього було закам'яніле, безвиразне.

— Може, ти ще хочеш, щоб у цих хлопчиків крильця виросли, Бенні? — холодно спитав Молверн.

— Ви й досі маєте посвідчення приватного детектива, Молверне? — визвірився русявий полісмен.

— Та десь, певно, ще валяється, — відповів Молверн.

— То ми його можемо у вас відібрати, — гостро мовив русявий.

— Ви все можете, ваша поліцейська величносте. Ви, певно, й фанданго можете станцювати. Зразу видно, що ви на все мастак.

Русявий полісмен почав підводитися, але його старший напарник сказав:

— Не чіпай його. Нехай ще трохи побреше. А спробує вкусити — накинемо намордник.

Молверн і Гес Найшекер весело перезирнулися. Сірано безпорадно розвів руками. Дівчина скоса, з-під вій, глянула на Молверна. Тарго розтулив рота і сплюнув кров собі під ноги, на блакитний килим.

Хтось штовхнув двері, і Найшекер відступив убік, трохи прочинив їх, а тоді розчахнув навстіж. Увійшов Макчесні.

Лейтенант поліції Макчесні, високий, рудуватий чоловік років сорока, мав дуже світлі очі й вузьке, підозріливе обличчя. Він зачинив за собою двері, крутнув ключ у замку, тоді повільно підійшов до Тарго, зупинився перед ним і сказав:

— Він мертвий. Одна куля в серці, друга під серцем. Як на стрільбу навскидку — дивовижна влучність. Ви часом не захоплюєтеся стрілецьким спортом?

— Як уже бити, то напевно, — глухо відповів Тарго.

— Хто він — установили? — спитав у лейтенанта сивий полісмен, відсовуючись на край дивана. Макчесні кивнув головою.

— Найманий убивця. Плант, на прізвисько Сірник. У наших краях я його вже років зо два не бачив. Нанюхавшись порошку, він діяв на відчай душі. Кокаїніст.

— Нормальна людина сюди з таким ділом не поткнулася б, — сказав сивий полісмен.

Довгасте обличчя Макчесні було не так похмуре, як серйозне.

— У вас є дозвіл носити зброю, Тарго?

— Є. Бенні дістав його для мене два тижні тому. Мене останнім часом діймали всякими погрозами.

— Послухайте, лейтенанте, — задріботів Сірано, — якісь шахраї залякують його, вимагаючи, щоб він зіграв у піддавки, розумієте? Він дев'ять зустрічей підряд вигравав нокаутом, тож вони на його поразці непогано загребли б. Я йому вже й сам казав, що, може, один раз варто й програти.

— І я таки мало не програв, — похмуро пробурчав Тарго.

— От вони й підіслали до нього того бандюгу, — докинув Сірано.

— Що ж, можливо, можливо, — сказав Макчесні. — Як же вам пощастило випередити його, Тарго? Де у вас був пістолет?

— В задній кишені.

— Покажіть, як ви це зробили.

Тарго шаснув правою рукою до задньої кишені, вихопив з неї хусточку й вистромив з-під неї палець, як дуло пістолета.

— Ця хустечка теж була в кишені? — спитав Макчесні. — Разом з пістолетом?

На червоне обличчя Тарго набігла тінь. Він кивнув.

Макчесні нахилився вперед, легким рухом висмикнув з пальців Тарго хусточку, понюхав її, розгорнув, понюхав знову, згорнув і сховав до своєї кишені. Обличчя його лишилося незворушним.

— А що він сказав, Тарго?

— Він сказав: «Я маю для тебе звістку, піжоне, — ось вона», — і почав витягати револьвер, а він трохи застряв, видно, зачепився за щось. І я випередив його.

Макчесні ледь посміхнувся і відхилився назад, балансуючи на підборах. Від цієї посмішки ніс його начебто зробився ще довшим. Він зміряв Тарго поглядом і мовив:

— Так-так, з біса влучні постріли, як на такий маленький пістолет. А втім, реакція у вас, мабуть, швидка, дарма що важите ви он скільки… А хто одержував ті погрози?

— Я, — відповів Тарго. — По телефону.

— Голос упізнали б?

— Схожий на голос цього бандюги. Твердити не берусь, але схожий.

Макчесні пройшовся на негнучких ногах в інший кінець кабінету, постояв якусь мить, дивлячись на розфарбовану від руки спортивну фотографію. Потім неквапно повернувся, підійшов до дверей.

— Смерть такого покидька — втрата невелика, — спокійно сказав він. — Але без формальностей нам не обійтися. Вам обом доведеться поїхати з нами до управління, дати свідчення. Ходімо.

Він вийшов. Обидва полісмени підвелися. Дьюк Тарго теж. Сивий суворо мовив до нього:

— Тільки давай по-доброму, хлопче.

— Як по-доброму, то дозвольте мені вмитись, — ошкірився Тарго.

Вони вийшли. Русявий полісмен пропустив уперед Джін Едрієн і, перше ніж вийти, просичав Молвернові:

— Наші стежечки ще схрестяться!

— Ну, від такого чорта, як ти, я завжди відхрещуся, — з чемною усмішкою відказав Молверн.

Гес Найшекер засміявся, причинив двері і підійшов до столу.

— Я трушусь, як третє підборіддя в Бенні, — сказав він. — Випиймо по краплі коньяку.