— Ні, гроші я взяла б. Але справа була не тільки в грошах. Кажу тобі: я — босячка.

Ледь усміхнувшись, Молверн відповів:

— Що ти знаєш про справжню босоту, що тобі відомо про справжніх злодіїв, золотко? Ти тільки спробувала обминути закон — і зразу ж упіймалась. А коли б і не впіймалась, ті гроші однаково не принесли б тобі щастя. То були б брудні гроші, а вони щастя не приносять. Повір мені — я знаю.

Вона здивовано, недовірливо поглянула на нього. Він торкнувся своєї щелепи, болісно скривився й повів далі:

— Я знаю, бо сам живу на брудні гроші. Мій батько розбагатів на будівельних махінаціях, а крім того, він брав хабарі й не гребував прибутками навіть від гральних закладів та борделів. Уся його політична діяльність була тільки засобом до самозбагачення. Заради грошей він не зупинявся ні перед чим. А коли багатство те розрослося настільки, що йому лишилося вже тільки сидіти й дивитись на нього, старий узяв та й помер. Але й мені його гроші щастя не принесли. І, мабуть, ніколи не принесуть. Бо ріс я в одному з ним лісі й успадкував усі його вовчі повадки. Я гірший за босяка, золотко. Я той паразит, що розкошує, навіть не крадучи, бо за нього вже накрав хтось інший. — Він струсив попіл на килим, насунув капелюха на очі й додав: — Поміркуй над цим і не втікай далеко, бо вільного часу в мене скільки хочеш і я тебе однаково наздожену. Поміркуй: чи не краще нам буде втекти разом?

Він рушив до дверей, спинився, ще раз глянув на сонячний прямокутник на килимі, потім на дівчину — і вийшов.

Коли двері за ним зачинилися, дівчина підвелась, перейшла до спальні і, як була, в шубці, упала на ліжко. Вона довго лежала, втупивши очі в стелю. Потім усміхнулась. І, всміхаючись, заснула.

РОБЕРТ Л. ФІШ — сучасний американський прозаїк. Оповідання «Напад на літак» вперше опубліковано 1972 року.

Переклад: Мар Пінчевський.

Перекладено за виданням: Robert L. Fish. Hijack. Great Action Stories. New American Library. New York, 1977.

Був кінець літа, п'ята година дня, теплого, паркого, але ясного — лише на далекому обрії, над низьким Теннессійським узвишшям, яке на заході переходило в пласку рівнину, зависла тонка смужка хмар. Літак — реактивний «Боїнг-727», — ідучи рейсом Нью-Йорк — Новий Орлеан, на висоті 28 000 футів наближався до долини ріки Теннессі курсом на південний захід, і сонце, швидко опускаючись до виднокругу, освітлювало праву щоку другого пілота.

У вузькі двері з пасажирського салону до кабіни протиснувся радист. Поправляючи штани, він задоволено кивнув командирові екіпажу, вмостився в своєму кріслі, надів навушники й заходився крутити ручки приладів. Командир кілька секунд придивлявся до його спокійного, зосередженого обличчя, а тоді глянув через плече вниз. Там під сонцем зблиснула вода. Командир узявся за мікрофон, вимкнув тиху музику для пасажирів, привертаючи тим самим їхню увагу, і натис на кнопку, що перемикала радіо в салоні з магнітофона на мікрофон.

— Леді й джентльмени, говорить командир вашого літака. Під нами, трохи праворуч, ви бачите водоймище Уоттс-Бар, споруджене ВРБТ — Відомством розвитку басейну Теннессі. Пасажирам, що сидять ліворуч, видно греблю Уоттс-Бар і озеро Чікамога за нею. А ген на сході ті з вас, хто має гострий зір, можуть побачити Грейт-Смокі-Маунтінс…

Він акуратно повісив мікрофон і клацнув перемикачем; музика зазвучала знову. Майже відразу на щитку переговорної системи перед ним засвітилася лампочка. Нахилившись уперед, він натис на кнопку.

— Слухаю.

— Командире, говорить Кларісса. Сталося лихо.

— Лихо?

— Пасажир замкнувся в туалеті з Міллі. — Стюардеса квапливо повела далі, прагнучи уникнути непорозуміння — Це не флірт, командире. Це напад на літак. — У голосі її, що металево відлунював у тісній кабіні, вчувалося ледь стримане хвилювання.

Радист дивився на командира широко розкритими очима; другий пілот почав зводитися на ноги. Командир екіпажу Літлджон помахом руки звелів йому сісти.

— А де агенти безпеки?

— Один з них тут, зі мною…

— Передаси йому мікрофон. Але спочатку скажи — як пасажири?

— Вони ще нічого не знають.

— Чудово. Їм і не треба нічого знати. Давай агента.

По короткій паузі в динаміку озвався притишений чоловічий голос.

— Це я, командире. Сталося воно, очевидно, так: той тип пройшов у хвіст до туалету — ніхто навіть не глянув на нього, поки він туди йшов, — а там вихопив пістолет і змусив стюардесу ввійти разом з ним. Я розмовляв з нею крізь зачинені двері. Поки що він нічого поганого їй не зробив, але вона каже, він озброєний пістолетом і ножем, а також має пляшку з нітрогліцерином — принаймні так він твердить. Вона каже, рідина в тій пляшці густа й жовта. — Агент безпеки прокашлявся. — То що накажете робити?

— Нічого, — швидко і твердо відповів командир. — Вертайтеся на своє місце. Він змушує Міллі говорити за себе, бо тримає її між собою і дверима. Вертайтеся на своє місце. Нехай усі переговори візьме на себе Кларісса. Я зв'яжуся з Новим Орлеаном і попрошу інструкцій.

Радист уже викликав командно-диспетчерський пункт ново-орлеанського аеропорту. Обличчя в командира було закам'яніле. Він заговорив у мікрофон:

— Кларіссо!

— Слухаю, командире!

— Повісь на дверях того туалету табличку «Не працює». І подбай про те, щоб завіса на виході з салону була опущена. Як там Міллі, тримається?

— Тримається, сер. Хвилинку — вона щось каже. — І по паузі: — Ви мене слухаєте, командире? Міллі каже — він хоче, щоб літак завернув на Джексонвілл і там дозаправився.

— А куди йому, власне, треба? До Куби, приміром, нам палива більше ніж вистачить. Але нехай Міллі нагадає йому, що це все ж таки «Боїнг-727», а не «747».

— Гаразд, сер. Більше вона нічого не сказала.

— Вам що-небудь відомо про нього?

— У списку пасажирів він значиться як Чарлз Вогнер з Хартфорда. Сидів у шістнадцятому ряду, біля проходу. Коли ми піднялися з Кеннеді, я подала йому ленч…

— Як він виглядає?

Кларісса відповіла не зразу й не досить упевнено.

— Як?.. Як усі. Років тридцяти п'яти, волосся трішечки задовге, але вже обрідне…

— Випив він багато?

— Та ні — тільки склянку пива. П'яний він не був, щодо цього я певна. Що я маю робити, сер?

— Нічого. Вдавай, ніби в тебе там якась справа — на випадок, якщо когось зацікавить, чого ти там застряла. Зразу ж повісь на дверях табличку. І пам'ятай про завісу. І негайно повідомляй мене, якщо…

Радист крутнувся в кріслі:

— Новий Орлеан слухає. Я вже назвався.

— У нас біда, — сказав командир у мікрофон. — Піратський напад.

— Давайте деталі.

— Нападник замкнувся в туалеті з однією з наших стюардес. Озброєний кількома видами зброї. Можливо, також пляшкою з нітрогліцерином. З опису, в усякому разі, схоже на це.

— Куди йому треба?

— Поки що — в Джексонвілл. Але тільки для того, щоб дозаправитися.

— Заждіть, — мовив голос. — Я зв'яжуся з начальством і вийду на вас знову.

Командир зосереджено дивився вперед, твердо тримаючи в руках штурвал. Швидко вечоріло. Чекання тривало нескінченно довго, атмосферні перешкоди били по нервах. Аж ось перешкоди зникли, і по радіо зазвучав голос — більш упевнений і категоричний.

— Командир Літлджон? З вами говорить начальник служби безпеки ново-орлеанського аеропорту. Вам надано дозвіл змінити курс і йти на Джексонвілл.

Другий пілот уже шукав у сумці з маршрутними картами потрібні аркуші. Командир почав плавно виконувати віраж, йому спало на думку, що непогано було б випередити запитання пасажирів, і, ввімкнувши салон, він заговорив:

— Леді й джентльмени, щоб дати пасажирам на другому боці літака змогу бодай у цих сутінках побачити комплекс споруд ВРБТ…