— Ха-ха! Ж-жінка в-вбивця! — захихотів я.

Вона холодно зареготала мені в обличчя, та її сміху я майже не почув. Тепер у моїй голові гупали барабани — воєнні барабани з далеких джунглів. На мене накочувалися хвилі світла, темні тіні й шелест, схожі на шум вітру у верхів'ях дерев. Я не хотів лягати. І все ж таки ліг.

Десь із далеку долинув голос дівчини. То був голос ельфа.

— Усе на двох, так? А йому не сподобались мої методи, так? Що ж, хай Бог благословить його щедре, добре серце. Ми про нього подбаємо.

Коли я вже відпливав у морок, мені невиразно почувся якийсь різкий звук. Я думав, то вона пристрелила Медера. Та де там! Дівчина просто допомогла мені скоріше відплити — моєю власною свинчаткою.

Коли я прочумався, була ніч. Щось гучно луснуло у мене над головою. У відчиненому вікні блимнуло жовте світло, вихопивши з темряви стіну високого будинку. Потім щось луснуло знов, і світло згасло. То на даху спалахувала реклама.

Я встав з підлоги, як людина, що вилазить із густої багнюки. Доплентався до умивальника, хлюпнув водою в обличчя, помацав голову й поморщився. Ледве діставшись до дверей, знайшов рукою вимикача.

Навколо столу валялися розкидані папери, зламані олівці, конверти, порожня бура пляшка з-під віскі, недопалки. Всюди попіл, сміття з нашвидкуруч витрушених шухляд. Я не став порпатися в цьому мотлосі. Я вийшов з контори, спустився в труському ліфті вниз, заглянув у бар, хильнув коньяку, потім знайшов свою машину й поїхав додому.

Переодягнувшись, я спакував сумку, випив трохи віскі й узяв трубку — мені хтось дзвонив. Було десь пів на десяту ранку.

Голос Кейті Хорн сказав:

— Виходить, ти ще не поїхав. Я так і думала.

— Ти сама? — через силу запитав я.

— Так, тепер сама. Але в мене було повно лягавих. Сиділи кілька годин. Хоча виявились досить люб'язними, навіть співчували мені. Вони гадають, що хтось зводить давні рахунки.

— І твій телефон тепер, мабуть, прослуховують? — прогарчав я. — Куди це я повинен був їхати?

— Ну, сам знаєш. Мені сказала твоя дівчина.

— Така невисока, чорнява? Дуже самовпевнена? Її звати Керол Донован?

— У неї була твоя візитка. А що, хіба…

— Немає в мене ніякої дівчини, — сказав я просто. — Але б'юсь об заклад, що зовсім випадково — ти про це навіть не подумала — з твого язика зірвалась одна назва — назва міста на півночі. Правда ж?

— П-правда, — ледве чутно призналася Кейті. Нічним літаком я вилетів на північ.

Коли не брати до уваги головного болю і невтолимого бажання напитися крижаної води, то політ був досить приємний.

Готель «Сноквелмі» в місті Олімпія містився на вулиці Кепітел-вей навпроти звичайного міського парку, що займав площу одного кварталу. Я постояв біля дверей кав'ярні, потім пішов пагорбом униз — туди, де останній, геть пересохлий рукав протоки Пуже гнив за рядом тепер уже нікому не потрібних причалів. Попереду все було завалене стосами колод, і старі діди вовтузилися серед тих колод або сиділи на ящиках із люльками в зубах. Вивіски за їхніми спинами повідомляли: «Дрова й тріски. Доставка безплатна».

Далі здіймався крутий пагорб, а на тлі синьо-голубого неба стояли розкішні північні сосни.

Двоє дідів сиділи на ящиках метрів за шість один від одного, але думали вони кожен про своє. Я підійшов до одного з них. На ньому були вельветові штани й те, що колись було вовняною курткою в чорну і червону клітку. На його фетровому капелюсі відбилося двадцять шарів поту — видно, кожен шар відповідав одному літу. В лівій руці старий стискав коротку чорну люльку, а брудними пальцями правої неквапно, обережно і з величезною насолодою висмикував із власного носа довгу покручену волосину. Я поставив ящика, сів, натоптав люльку, розкурив її і пихнув димом. Потім показав рукою на воду й промовив:

— І не скажеш, що вона впадає десь у Тихий океан. Старий звів на мене очі.

— Мертвий закуток… — провадив я. — Тихе, спокійне у вас містечко. Мені такі подобаються.

Старий мовчки дивився на мене.

— Б'юсь об заклад, — вів я далі, — той, хто пожив у такому місці знає усіх жителів. Та й в околицях теж.

Тоді він спитав:

— І скільки ж ви ставите?

Я видобув з кишені срібного долара. В цих місцях їх і досі можна побачити. Старий оглянув монету, кивнув головою, а тоді несподівано різко висмикнув з ніздрі волосину й заходився розглядати її на світло.

— Ви програєте, — зауважив він.

Я поклав долара собі на коліно й спитав:

— Ви знаєте кого-небудь у цих краях, хто тримає золотих рибок?

Старий не зводив погляду з долара. Другий дід, що сидів неподалік, був у комбінезоні й туфлях без шнурків. Він теж глипнув на долар. А тоді обидва одночасно сплюнули. Перший старий повернув голову й щосили загорлав:

— Ти знаєш, хто тут розводить золотих рибок?

Другий сплигнув з ящика, схопив велику сокиру, поставив вертикально колодку й, рубонувши її, розколов навпіл. А тоді переможно глянув на першого й крикнув:

— Не такий уже я й старий!

Перший пояснив:

— Трохи недочуває.

Він поволі підвівся й рушив до халупи, побудованої із старих, різних завдовжки дощок. Зайшовши всередину, грюкнув дверима.

Другий дід спересердя кинув сокиру на землю, плюнув у бік зачинених дверей і проходом поміж стосів дров пішов собі геть.

Двері халупи прочинилися, і з них вистромив голову старий у вовняній куртці.

— Краби з каналізації, та й годі! — випалив він і знову зачинив двері.

Я сховав долара в кишеню і знову рушив на пагорб. Я вже бачив, що не скоро навчуся розуміти їхню балаканину.

Кепітел-вей тяглася з півночі на південь. Похмурий зелений трамвай сунув уздовж вулиці в бік району, що називався Тамуотер. Вдалині я бачив якісь державні установи. їдучи на північ, я проминув два готелі й кілька крамниць. Далі було перехрестя. Дорога праворуч повертала до Такоми й Сіетла. Та, що ліворуч, вела через міст до півострова Олімпік.

А відразу за перехрестям вулиця раптом ставала старою, обшарпаною, асфальт на тротуарі весь у вибоїнах, китайський ресторанчик, обклеєний афішами кінотеатр, ломбард. Вивіска, що виступала над брудним тротуаром, сповіщала: «Все для курців». А нижче маленькими літерами — так, ніби господар сподівався, що їх ніхто не помітить, стояло: «Більярд».

Я проминув полиці з журналами в строкатих обкладинках, стіл-вітрину на сигари, де тепер лежали самі мухи, і ввійшов усередину. Ліворуч була дерев'яна стойка, кілька гральних автоматів і єдиний більярдний стіл. Троє підлітків крутилися біля гральних автоматів, високий худорлявий чоловік з довгим носом і зовсім без підборіддя грав сам із собою в більярд; в зубах у нього стриміла погасла сигара.

Я сів на високий табурет. Лисий чоловік із важким поглядом підвівся за стойкою зі свого стільця, витер руки об цупкий сірий фартух і зблиснув до мене золотим зубом.

— Ковток віскі, — сказав я. — Ви не знаєте, тут тримає хтось золотих рибок?

— Угу, — озвався чоловік. — Ні.

Він налив щось за стойкою в товсту склянку й посунув її до мене.

— Двадцять п'ять центів.

Я понюхав рідину, поморщив носа й поцікавився:

— «Угу» — це про віскі?

Лисий показав мені велику пляшку з ярликом «Найкраще житнє віскі «Діксі». Гарантована витримка — чотири місяці».

— Ого! — мовив я. — Оце новина!

Я долив у склянку води й випив. На смак віскі нагадувало культуру холери. Я поклав на стойку двадцятип'ятицентовик. Бармен зблиснув іншим золотим зубом і, вчепившись своїми лапищами в стойку, подався підборіддям до мене.

— Не зрозумів вашого жарту, — проказав він майже лагідно.

— Я щойно приїхав. І для мене це новина, — пояснив я йому. — Я шукаю золотих рибок, щоб прикрасити вітрину. Золотих рибок.

— А хіба я схожий на такого, хто знає хлопця, який тримає золотих рибок? — неквапно промовив бармен. Обличчя його трохи зблідло.

Довгоносий, що грав сам із собою в більярд, поклав кия, підійшов до стойки й кинув на неї п'ятицентовика.