Я вибив ногою стільця з-під міс Донован, і вона впала на бік, майнувши в повітрі довгими ногами в шовкових панчохах. її капелюшок сповз набік. Вона скрикнула. Я наступив їй на руку й різким ударом вибив револьвер, що перелетів через усю мансарду. Всід за ним полетіла сумочка, де лежав другий револьвер. Дівчина заверещала на мене.

— Вставай! — гаркнув я.

Керол поволі підвелася й, кусаючи губи, поточилася від мене. Очі в неї були божевільні. Вона обернулася раптом на гидке звірятко, що його загнали в глухий кут. Дівчина задкувала, поки вперлася в стіну. Очі на бридкій пичці блищали.

Я кинув погляд на Медера й підійшов до зачинених дверей, які вели до ванної. Повернув ключ у замку й жестом показав дівчині на двері:

— Сюди!

Вона перетнула на задерев'янілих ногах кімнату, мало не зачепивши мене.

— Ну, стривай же, стукач…

Я штовхнув її до ванної і замкнув двері на замок. Якби дівчина раптом надумала вискочити з вікна, я б не мав нічого проти. Я помітив те вікно ще тоді, як ми стояли внизу.

Потім я вернувся до Захода, намацав у його кишені невеличкий твердий жмутик — в'язку ключів на кільці — і дістав їх, намагаючись не скинути тіло з стільця. Більш я не шукав нічого.

На кільці були ключі від машини.

Я ще раз подивився на Медера; пальці його були білі, як сніг. Я спустився вузькими темними сходами на веранду, обійшов будинок і сів у старий спортивний автомобіль під навісом. Один із ключів підійшов до запалювання.

Щоб запустити двигун, довелося добряче поморочитись. Я дав задній хід і підігнав машину брудною доріжкою до тротуару. В будинку було тихо й спокійно. Високі сосни, що росли поперед і позад будинку, байдуже погойдували своїми верхівками, крізь які час від часу пробивалося холодне, байдуже сонячне світло.

Витискаючи з машини все, що можна, я погнав її назад на Кепітел-вей, потім до центру міста, проминув площу, готель «Сноквелмі» і помчав через міст у бік Тихого океану й Вестпорта.

Через годину швидкої їзди порослою досить ріденьким ліском місцевістю (тричі довелося зупинятися, щоб долити в радіатор води) я почув шум прибою, який не могло заглушити навіть чахкання двигуна. Широка біла дорога, зжовкла посередині, оперізувала пагорб; удалині над осяйним океаном височіло кілька будинків. Тут дорога роздвоювалась. Ліворуч на дороговказі стояло: «Вестпорт — 9 миль». Ця дорога вела не до будинків, а повертала на іржавий консольний міст і губилася серед поламаних вітром яблуневих садів.

Ще двадцять хвилин, і я дістався до Вестпорта — широкої піщаної обмілини, за якою на узвишші стояли будинки. Піщана коса кінчалася довгим вузьким причалом, що, в свою чергу, кінчався рядом маленьких яхт. їхні спущені вітрила тріпотіли й бились об щогли. За яхтами виднілися бакени, де на невидимій мілині пінилася довга смуга води.

А за мілиною Тихий океан котив свої хвилі до Японії. Це був форпост узбережжя, крайній західний пункт, до якого могла дістатися людина, залишаючись при цьому на материковій території Сполучених Штатів. Прекрасна місцина для колишнього в'язня, що хоче сховати кілька чужих перлів завбільшки з молоду картоплю. Звичайно, за умови, якщо в нього нема ворогів.

Я зупинив машину перед котеджем, на подвір'ї якого висіла вивіска: «Сніданки, обіди, вечері». Маленький чоловічок із кролячою мордочкою у ластовинні замахувався граблями на двох чорних курей, що, здавалося, дражнили його. Двигун машини чмихнув востаннє, і цей звук змусив чоловіка обернутись.

Я виліз із машини, пройшов крізь хвіртку у воротах і показав на вивіску:

— Сніданок готовий?

Чоловічок пожбурив граблями в курей, витер об штани руки й скоса зиркнув на мене.

— Цим завідує дружина, — повідомив він тоненьким злим голоском. — Яєчня з шинкою — ото й усе.

— Яєчня з шинкою мене влаштовує, — погодився я.

Ми ввійшли в будинок. Три столи, накриті квітчастими клейонками, кілька літографій на стіні, у пляшці на камені — корабель з повною оснасткою. Я сів. Господар вийшов у двостулкові двері, і незабаром з кухні долинуло шипіння. Потім він повернувсь, перехиливсь через моє плече й поставив на клейонку якийсь посуд і поклав паперову серветку.

— А як щодо кальвадосу — ще рано? — прошепотів господар.

Я відповів, що він дуже помиляється. Чоловічок знову вийшов і повернувся зі склянками та квартою прозорої бурштинової рідини. Потім сів зі мною за стіл і наповнив склянки. Густий баритон на кухні під шипіння сковороди заспівав «Хлою».

Ми цокнулися, випили й почекали, поки всередині в нас розтеклося тепло.

— Здалеку? — поцікавився чоловічок. Я відповів ствердно.

— Мабуть, із Сіетла? На вас гарний костюм.

— Із Сіетла, — погодивсь я.

— До нас рідко хто приїздить, — сказав він, поглянувши на моє ліве вухо. — Та й навіщо сюди їхати, адже ця дорога нікуди не веде. От раніше, коли ще діяв сухий закон… — Він замовк і перевів свій гострий, як у орла, погляд на друге моє вухо.

— О-о, коли діяв сухий закон!.. — Я зробив широкий жест і з виглядом знавця випив.

Господар нахилився й дихнув мені на підборіддя.

— Чорт забирай, тоді можна було завантажитись у будь-якій рибній крамничці на причалі! Віскі провозили під уловом крабів та устриць. У Вестпорті було повно контрабанди. Дітлахам давали бавитися коробками від шотландського. Жодна машина в місті не ночувала в гаражі. Всі гаражі були під самий дах заставлені канадським розливом. Берегова охорона раз на тиждень спостерігала з катера, як біля причалів розвантажувалися човни. Завжди в той самий день. — Він підморгнув.

Я димів сигаретою, з кухні знову долинав баритон, що співав «Хлою». Сковорода шкварчала.

— Чорт забирай, але ж вас спиртне навряд чи цікавить! — промовив він.

— Ні, чорт забирай, я скуповую золотих рибок.

— А-а, — похмуро відповів він.

Я налив собі і йому ще кальвадосу.

— За пляшку плачу я і ще дві прихоплю з собою.

Він просяяв.

— То як вас, кажете, звуть?

— Кармаді. Гадаєте, я жартував про золоті рибки? Анітрохи.

— Чорт, таж із такої дрібниці, як рибки, не проживеш, хіба ні?

Я показав йому на свій рукав і промовив:

— Ви ж самі сказали, що в мене гарний костюм. Якщо рибки цікаві, то на них можна заробити. Нові види, нові різновиди з'являються весь час. Я дізнався, що у вас тут один старий тримає цілу колекцію. Може, він її продасть. Деякі види він вивів нібито сам.

Я налив у склянки ще кальвадосу. Дебела жінка з вусами ударом ноги розчинила двері й крикнула:

— Забери яєчню з шинкою!

Господар вибіг на кухню й приніс мені сніданок. Я почав їсти. Він уважно стежив за мною. Згодом ляснув себе під столом по худій нозі, всміхнувся й сказав:

— Старий Уоллес! Ну звісно, вам треба навідати старого Уоллеса. Чорт, ми ж не дуже з ним знайомі. Він поводиться якось не по-сусідськи.

Чоловічок повернувся на стільці й показав крізь тонкі завіски на пагорб удалині. На вершині того пагорба сяяв у променях сонця жовто-білий будинок.

— Чорт, он там він і живе. У нього їх сила-силенна. Золоті рибки, еге? Чорт, ну й здивували ж ви мене!

Тепер цей чоловічок мене вже не цікавив. Я проковтнув сніданок, розрахувався за нього за три кварти кальвадосу по долару кожна й рушив до спортивного автомобіля.

Поспішати, схоже, не було потреби. Раш Медер прийде до тями і, певне, звільнить дівчину. Та вони нічого не знають про Вестпорт. Захід при них не згадував це містечко. Ті двоє про нього не знали, коли з явилися в Олімпії, а то відразу подалися б сюди. А якби вони підслуховували під моїми дверима в готелі, то знали б, що я був не сам. Вони б тоді поводилися не так, коли увірвалися в номер.

Часу я мав досить. Отож проїхав до причалу й оглянув його. Там були рибні крамниці, шинки, крихітний бордель для рибалок, більярдна, зала з гральними автоматами й «живими картинками». Нижче, біля води, у величезних дерев'яних баках кишіла риба на приманку. Вешталось там і чимало волоцюг, і якби комусь спало на думку їх зачепити, то йому це вочевидь так не минулося б. Не побачив я тільки охоронців порядку.