Ми хочемо довести, що настав час відкинути загальноіснуюче уявлення про море, завоювати його в повному розумінні цього слова, проникнути в підводне царство і оволодіти його скарбами.

Тільки після цього стане очевидним, що на протязі багатьох століть люди дуже мало знали про морські, глибини.

Майбутні пригоди, збирання черепашок, підводні зйомки набувають у зв'язку з цим особливої цінності, бо, кінець кінцем, вони підтвердять усе щойно сказане.

Наша різноманітна діяльність матиме подвійний інтерес: спеціальний і загальний. Експедиція своєю працею додасть ще крихту до того матеріалу, з якого буде викуваний ключ, що відкриє людині ворота Шостого континенту.

Про все це я не розповідав ні Джованні, ні будь-кому іншому, бо ризикував надбати славу навіженого дивака і підірвати довір'я навіть до спеціальних планів експедиції.

Така бесіда про море відбулася лише тоді, коди ми досягли нашої мети.

Ні в якому разі не можна забувати про наше головне завдання. Розповідь, правда, матиме дещо пригодницький характер, коли мова йтиме про Червоне море, зустрічі з хижаками в його глибинах та боротьбу з ними. І в цьому, здається мені, є певний сенс. Справді, не випадково ж ми відправляємось у Червоне море, яке вважають найнебезпечнішим морем у світі через велику кількість риб-людожерів у його водах. Ні, зовсім не випадково і не з пустопорожньої пихи. Навпаки, повернувшись додому, — а ми маємо надію повернутися живими й здоровими, — переконаємо усіх, що жителі морських глибин неспроможні перешкодити людині працювати під водою і що вони не більш небезпечні, ніж вуличні катастрофи, аварії на виробництві і таке інше.

Була й інша причина обрати саме Червоне море.

Тропіки — найзручніше місце для вивчення жителів глибин, бо висока температура води сприяє пишному розвиткові флори й фауни. До того ж Червоне море сполучається з Середземним (помірним) морем і океаном, отже, нам, можливо, пощастить відшукати види тварин, однакових для трьох різних підводних світів.

Наукова група нашої експедиції розробляла свою програму, виходячи саме з цих міркувань, які мають особливий інтерес для біологів. Було складено програму дослідження і вивчення глибин тропічного моря новими, сучасними методами: університетські викладачі мали безпосередньо, в натурі, познайомитися з тваринами та рослинами, яких вони звичайно вивчають або на мертвих препаратах, заспиртованих у банках, або по книжках.

Крім того, експедиція повинна була зібрати для Міланського міського зоологічного музею та для Римського університету багату колекцію всіх видів живих організмів, які зустрінуться в тропічному морі в зоні островів Дахлакського архіпелагу (біля берегів Ерітреї), де Вайлаті задумав розгорнути роботу.

Спортивна група склала програму полювання на морських тварин. Крім постачання наукової групи різноманітними видами риб, підстреленими з рушниць, до цієї програми входило «грандіозне підводне полювання», що мало проходити за розробленим заздалегідь планом. На таке не насмілювалась досі жодна експедиція.

Багато людей до нас спускалися під воду за небезпечних умов і доводили, що акули не нападають на кожного водолаза без розбору. Так робив Ганс Гасс, а також Кусто, і саме в Червоному морі. Кусто і його товариші були озброєні лише довгими жердинами з гумовими кульками на кінці. Цими жердинами підводні дослідники відштовхували акул, що занадто близько підпливали до них. «Було б божевіллям завдавати їм поранень, — пояснює Кусто, — вони накинулися б на людину, наче лісові хижаки, яких біль роз'ятрює до краю».

Але ми маємо намір стріляти в акул, щоб до кінця простежити, як хижаки використовуватимуть свою величезну силу.

Тільки дратуючи різними способами акул, яких людський поговір з давніх-давен наділив кривавою славою, ми зможемо з'ясувати, наскільки складна їхня вища нервова діяльність.

І, нарешті, третя група даватиме матеріал для преси, а також здійснюватиме фото- та кінозйомки. Цій групі доведеться також освоїти деякі нововведення: треба зробити багато кольорових зйомок. А це пов'язано з великими труднощами. Мова про них піде далі.

Бруно Вайлаті — не вчений, не спортсмен і не журналіст, але якості, притаманні цим професіям, вдало поєднуються в його особі. Він пристрасно захоплюється підводними дослідами і очолюватиме всі три групи, скеровуючи їх діяльність на досягнення єдиної мети.

Кожна окрема група працюватиме самостійно під керівництвом свого начальника. Експедиція складатиметься з одинадцяти чоловік: чотирьох учених, чотирьох спортсменів і трьох кінематографістів.

На острові Понца, який знаходиться у Середземному морі між мисом Чірчео та Сардінією, ми орендували рибальський будиночок на вершині гори, де збереглися руїни древнього замку.

Спорядження, яким користуватимуться в Червоному морі, проходитиме тут на протязі цілого серпня теоретичні й практичні випробування як на суші, так і під водою. Члени експедиції, мешкаючи разом на острові, знайомляться між собою і готуються для спільної праці.

Крім Бруно Вайлаті — головного начальника, ми маємо трьох керівників: Франческо Баск'єрі Сальвадорі (наукова група), Раймондо Букер (спортивна група) і автор цієї книги (зйомочна група). До групи Баск'єрі належать Джіджі Стюарт Тавіні та Джанні Рогі; до групи Раймондо Букера — Сільверіо Цекка, Енца Букер та Альберто Граціолі; до моєї групи — Джорджо Равеллі та Мазіно Ланунца. Загалом одинадцять чоловік. У останній момент до нас приєднується Присцілла Гастінгс, художниця і журналістка. Вона увійде до складу наукової групи.

Я вже говорив про Вайлаті, намагаючись дати читачеві якнайповніше уявлення про цю людину. Але зараз мені хочеться особливо підкреслити дуже важливу рису його характеру — невичерпний оптимізм. Вайлаті сам визнає, що оптимізм часто стає причиною його численних невдач. Та не дивлячись на це, цей оптимізм міцно заволодів єством кожного з нас на довгі та важкі місяці підготовки в Римі, а потім праці в Африці. Перешкоди, які виникали перед нами, спроможні були довести до розпачу кожного, хто не володів такими покладами прихованої енергії, яку при будь-яких обставинах дає Вайлаті його оптимізм.

Професор Баск'єрі, або Чекко, як ми називали його, — друга видатна людина в складі експедиції. Це дуже симпатичний професор. «Великий друг, хоча й важить тільки п'ятдесят п'ять кіло», — говорить про нього Рогі.

У свій час Чекко вивчав юриспруденцію, та раптом його зацікавили мухи, метелики, мурашки, ластівки та інша живність, яка лізла в очі, заважаючи вивчати філософію права. Кінець кінцем, вийшло так, що він покинув закони, почав вивчати біологію і, здобувши науковий ступінь, невдовзі вступив до кафедри природничих наук Римського університету і сам почав викладати. Довгі роки він проводив цікаві підводні дослідження за завданням зоологічного інституту Римського університету.

Важко переоцінити допомогу, яку подав нам Чекко завдяки своєму теоретичному і практичному знайомству з світом риб. Першого ж дня, після одного забавного і разом з тим повчального випадку, я зрозумів, що він має глибокі знання у цій галузі.

Надівши автоматичний респіратор, я спустився на глибину 25 метрів. Чую звук велосипедного дзвоника. Швидко обертаюсь і бачу професора, який сидить навпочіпки, тримаючи в руках підводну рушницю. До приклада прикріплено дзвоник. Через дві хвилини помічаю зграю лискучих морських окунів-лавраків, які починають кружляти навколо Баск'єрі. Після кожного дзвоника вони підпливають все ближче й ближче, поки один з них не заплатив власною шкірою за надмірну цікавість.

Під час своїх минулих підводних дослідів Чекко помітив, що лавраків приваблює металічний дзвін рушниці. А чому б не спробувати підманити їх дзвоником?