Через секунду (тунці вже зникли) з темної глибини виринули три акули і почали крутитись біля Баск'єрі з обуреним виглядом офіціанток, яких марно викликали. В чому справа?

і Вони примчали на знайомий тривожний або переляканий крик тунців, що побачили націлену на них рушницю, і закричали так, як кричить поранена риба. Цього $азу не було жодних підстав вважати, що акули припливли, відчувши запах крові або побачивши здобич, яка тріпоче на кінці гарпуна — нічого такого насправді не було. Ні, їх привабила сюди звукова принада, яку не сприймає вухо людини.

Кожному відомо, що акули, ці вічні бродяги, мають нерозлучних супутників, різного роду нахлібників. Я маю на увазі риб-лоцманів та причеп, які за покидьки з хазяйського стола чудово виконують обов'язки санітарів-гігієністів або провідників.

Жовта в чорні смужечки рибка недарма називається лоцманом. Вона завжди пливе за кілька сантиметрів перед носом акули, яка сама настільки короткозора, що дозволяє маленькій рибочці вести себе. Так думали до недавнього часу, хоча цілком логічним є питання: як може така маленька рибка плавати з швидкістю акули? Як тільки було доведено, що акула має зір не гірший, ніж у решти риб, ніхто вже не відстоює теорію риби-лоцмана як провідника хижачки, але назва залишилася.

Можливо, жовта в чорну смужечку рибка тому й крутиться перед носом акули, що їй так легше не відставати від свого велетенського хазяїна. Бо коли врахувати невеликі розміри риби-лоцмана, то цілком вірною виявиться здогадка, що її «підштовхує» шар води — своєрідний буфер, який жене перед собою акула під час руху.

Нам довелося бачити багатьох лоцманів (з кожних п'яти акул, яких ми зустрічали, троє мали «провідника»), спостерігали й причеп. Ці риби більші за лоцманів. Вони подорожують, присмоктавшись до акулячого черева або плавця за допомогою особливої присоски на голові. В моїй розповіді про цих риб досі не було нічого нового або оригінального, але далі підуть надзвичайно цікаві подробиці та деталі наших спостережень.

Якось під час полювання перед самісінькою маскою Цекки з'явився маленький чорно-жовтий лоцман. Він весело крутив хвостиком просто перед носом мисливця. Зацікавлений Цекка вирішив не відганяти лоцмана, щоб постежити за ним. Рибка причепилася до людини, наче нахабна муха. Цекка пливе уверх — лоцман попереду, повертає вниз — лоцман не відстає, обертається, зупиняється — лоцман крутиться біля нього. Тоді Цекка кличе нас подивиться на таке «чудо». Нарешті супутник набрид, Цекка хоче відчепитися від нього. Але це не так-то й просто! Лоцман не звертає уваги на роздратовані жести людини. Він не хоче кидати Цекку, сподіваючись, що така велика риба, як і всі поважаючі себе велетні, — обов'язково роздобуде собі ласий шматок, а він, лоцман, бідний нахлібник, підживиться залишками.

Лоцман «не відпускає» водолаза, чекаючи, що він зараз накинеться на он того апетитного багатоколючника. Так триває доти, доки вкрай розчарований лоцман не зрозумів, що ця велика риба обдурила його, вийшовши з води.

Пізніше щось схоже трапилось і з Мазіно. Вайлаті стріляє в акулу. Коротка боротьба і — хижачка мертва. Мазіно прикипів до «Аквафлекса» і знімає цю сцену. Поки поранена акула б'ється в агонії, а мисливець тягне її на поверхню, від черева риби відокремлюється причепа і, зопалу кинувшись спочатку в один, потім у другий бік, простує розгублений та «бездомний» до оператора.

Мазіно відривається від візира і^ оглядається довкола себе. Куди ж дівся причепа? Але ось він! Приссався до круглого днища кінокамери, яке замінило йому черево акули.

Ці два епізоди, надзвичайно цікаві та показові, ще раз доводять, що жителі морських глибин вважають водолаза за звичайнісіньку рибу.

До речі, про причеп. От вам ще одна історія, знову-таки пов'язана з «відвагою» акул. Сталося це біля берегів Дур-Гааму. Якось стоїмо ми на дні, Джанні Рогі і я, обидва в респіраторах. Підпливає до нас акула. Так само, як більшість її родичів, вона цікава, але боязлива, кружляє довкола, поглядаючи сторожко на нас. Мабуть, ми для неї щось нове, невідоме і тривожне, їй і кортить роздивитися на нас, і страшно.

Під лівим плавцем хижачки висить причепа. Раптом він кидає тепле місце і вирушає в розвідку.

Акула, я вже казав, нашорошена нашою присутністю і рухається дуже обережно, наче людина, яка побоюється наразитись у темряві на засідку — від страху ні жива ні мертва. Тим часом причепа закінчив свої розвідувальні дії і повертається, щоб знову приссатися до свого хазяїна. Хижачка, відчувши, що хтось несподівано доторкнувся до неї, підскакує і шарпається убік. Жалюгідна боягузка!

Акула перелякалася власної тіні — вірного причепи і зникла вдалині.

Наші експерименти з акулами принесли велику користь і успіх фотографії та кінематографії.

У останні дні нашого перебування в Червоному морі нам пощастило «накрутити» кадри та зробити знімки справді унікальні. Це результат добре обміркованої системи прийомів та пристосувань, які допомогли нам подолати труднощі і відшукати «спільну мову» з акулами. Ці труднощі (підкреслюю ще раз) пов'язані не з небезпекою присутності акул, а навпаки. Як наблизитись до акул, не сполохавши їх? Тут нам — Джорджо, Мазіно та мені — дуже допоміг кисневий респіратор. Наші товариші, яким треба було швидко рухатись під водою, віддавали перевагу безбалонній масці або повітряним автореспіраторам. Повітря з автореспіратора виходить з голосним бульканням і лякає всіх акул навкруги.

А ми, навпаки, надівши абсолютно безшумний прилад, так званий «респіратор закритого циклу», поволі спускалися на дно або примощувались на якомусь виступі скелі чи коралового бар'єра. Там ми сиділи нерухомо або обережно пересувалися з місця на місце, тримаючи кіноапарати обома руками. Остання деталь мала неабияке значення, бо для акул найстрашніше, коли людина пливе до них, розмахуючи руками. Вони вважали нас за риб, і наявність товстих щупалець спереду лякала їх.

Ми наполовину виграли битву своєю обережною тактикою, яка дозволяла нам наближатися до хижачок майже впритул.

Щоправда, і після цього нерозв'язаних питань залишилося ще багато. Насамперед: як зняти акулу і людину в одному кадрі? Такі зйомки, важкі самі по собі, ускладнювались ще й тим, що вода на глибині освітлена надзвичайно слабо.

Найкраще працювати втрьох або з достатньою кількістю асистентів. Асистент підстрелює якусь рибу, негайно з'являються голодні акули. В цей час за їхньою спиною спускається «мисливець», потрапляючи таким чином на плівку разом з хижачками. (Один такий кадр виснажує дужче, ніж цілий день найскладніших зйомок: усе життя пам'ятатиму ті кілька секунд, на протязі яких доводилося синхронізувати дії трьох людей і акули під водою в тісному просторі, вміщеному в об'єктиві кінокамери!) Друге, не менш важке, питання зв'язане з проблемою кольору, адже в забарвленні акули переважають похмурі тони морського дна, над яким вона плаває. Це не тунці, не лискучі трахіноти або сріблясті рибки — їх дуже легко зняти навіть на глибині двадцяти-тридцяти метрів. А що робити з сірувато-сталевими або зеленкуватими торпедами, які звуться акулами? Коли йдеться про фотозйомки з «блискавкою», так тут трохи легше, бо риба опиняється в фокусі зразу, двох-трьох яскравих рефлекторів. А от кінооператору доводиться поламати голову над цим завданням. Згодом ми знайшли рішення: знімати на тлі білого піщаного дна з малим кутом нахилу зверху вниз, знімати на тлі скель або мадрепор, знімати проти світла, тобто знизу вверх.

З точки зору суто технічної перед нами постала ще одна проблема — проблема швидкості. Як правило, ми фотографували з видержкою 1/50 секунди, але невдовзі виявили, що багато кадрів позбавлені різкості, і саме ті кадри, коли перед об'єктивом блискавкою проносились акули.