Вночі на них розбився човен з паломниками, які переправлялися в Мекку. Виючи від страху, люди опинились у морі.
Дехто встиг ухопити дошку і тримається на поверхні, дехто (хто вміє плавати) намагається вплав добутися до берега. Раптом вода ніби скипає, і пронизливі моторошні крики линуть у темне небо…
— Акули!
Крики, нелюдський вереск, жах…
За кілька хвилин над морем знову панує тиша. Велика темна пляма розходиться по воді. Тим, хто залишився жити, густа темрява не дає побачити пляму, але солодкуватий запах без слів говорить, що тут відбулося: це кров. Різня закінчилась, грізні, меткі акули зникли в глибині.
З сорока семи паломників сорок знайшли тут свою смерть…
Примружте очі, хай мине час, хай настане новий день. Травневий ранок тисяча дев'ятсот п'ятдесят третього року.
Біля підводних рифів гойдається на хвилях кілька човнів з пасажирами. Придивіться уважніше, і ви впізнаєте Мазіно, який, проклинаючи все на світі, готує «Аквафлекс» для підводних зйомок, Букера, що заряджає рушницю. А ось Вайлаті та я; ми домовляємося, що будемо знімати сьогодні.
Поруч з нами Енца надіває ласти.
Коротше кажучи, всі тут.
Через кілька секунд ми вже під водою. Джіджі в респіраторі спускається на двадцять п'ять метрів. Буквально за кілька хвилин навколо нього починають шастати акули. Але Джіджі, зайнятий збиранням черепашок, навіть не дивиться на них.
І не тільки Джіджі. Дванадцять чоловік п'ять чи шість годин працюють сьогодні під водою. Навколо кожного з нас плавають акули, але ввечері, повернувшись на поверхню, ніхто не знайде на собі жодної подряпини. Хіба тільки — в найгіршому випадку — перелякається хтось, коли якась занадто цікава акула підпливе до нього ззаду. Оце й все. А ми працюємо на тому самому місці, де зграя хижачок за хвилину розшматувала сорок чоловік.
ЛЮДИ ТА АКУЛИ
Щоб зрозуміти, чому акули так рішуче і нещадно розправилися з бідними паломниками-мусульманами, які подорожували до Мекки, треба розібратись у повадках цих риб.
Вивчаючи це питання, починаєш зіставляти факти — і кожного разу заплутуєшся в протиріччях. Факти безсумнівні, але такі суперечливі, наче навмисне підібрані для того, щоб не дати можливості зробити якісь висновки.
Всі наявні дані тут можна розділити на дві групи. До першої належать факти, схожі на трагічну подорож у Мекку, а до другої — такі факти, як наприклад, наші спуски на тому місці, де загинули паломники. Кожний доказ того, що «акули жеруть людей», можна спростувати фактами, які підтверджують, що «акули цілком безпечні для людини».
Докладно вивчивши подробиці всіх подій, ми прийшли до висновку, що тільки тоді зможемо розв'язати проблему, коли дамо відповідь на питання: «Нападають акули на людину чи ні?»
Насамперед треба точно визначити, про яку «людину» йде мова. Людина, яка тоне — це не те саме, що людина, яка пливе, і людина, яка спустилася під воду в, масці та ластах, це не те саме, що купальник, який лежить собі на воді, хоч бери його на буксир.
Акула спокійно і мирно «прошиває» косяк риб, хоча вони дуже просто можуть стати її здобиччю. Ми неодноразово бачили акулу серед зграйки трахінотів (треба мати на увазі, що це улюблені ласощі акули), і вона поводилась, наче смирне ягня. Але тільки-но ми поранили одного з трахінотів, як акула кинулася в атаку.
Саме в цьому річ: акула нападає тільки на того, хто потрапив у біду. Отже, на питання: «Чи нападає акула на людину?» — можна відповідати лише після того, коли встановиш: «Яка людина? Яка акула?»
Акула вважає водолаза за живу рибу, навіть за щось страшніше від риби, бо зовнішній вигляд і поведінка цієї істоти зовсім не схожі на те, що вона бачила тут, у морі, тому від нападу на водолаза акула на всякий випадок утримається. Зовсім інша справа, коли людина на поверхні. Акула, яка жере різне падло, дізнається одного чудового дня, що чудернацький мішок, який пливе по воді — тіло утопленика. Воно зовсім не погане на смак і встромити в нього зуби цілком безпечно. Але й тут хижачка накинеться не зопалу: спочатку вона покружляє під своєю жертвою і тільки тоді схопить її. І якщо навіть тіло на воді не мрець, а жива людина — це вже справи не міняє. Людина без маски тримає голову над водою і не бачить акули, а тому й не помічає перших ворожих маневрів хижачки і, звичайно, не реагує на них. Отже, акула, зачекавши трохи, почуває за собою право схопити її зубами за ногу.
Кожний з учасників нашої експедиції мав можливість переконатися у справедливості цих тверджень. Коли під час появи агресивної акули ми перебували на поверхні, то хижачка спочатку невпевнено кружляла навколо нас і тільки після цього наважувалась атакувати. Але й тоді досить було пірнути або рвучко поворухнутися — і акула блискавично зникала.
Коротше кажучи, після того, як ми добровільно провели кілька місяців у тісному сусідстві з царицями моря, ми почуваємо себе досить далеко від тих міфів про акул, які самі ж вигадували, але так само далеко і від легковажності деяких книжок про підводне життя. Розповідаючи про пригоди під водою, автори таких книжок долають усі труднощі двома-трьома словами, зневажливо знизуючи плечима: «Ах, акули! Які дурниці!».
Особисто я нікому не раджу перепливати без маски шістсотметрову протоку біля Великого Дахлаку і взяв би з собою кожного, хто надів би маску навіть тоді, коли на дні щойно вибухнула бомба і вода кишить акулами від двох до чотирьох метрів завдовжки.
Тепер дозволю собі перейти до дальших порівнянь, базуючись кожного разу на власному досвіді та надійно перевірених фактах. Є істотна різниця між «береговими акулами» і «акулами відкритого моря». Хижачки, яких ми зустрічали під час подорожі за маршрутом «Дахлак — великі глибини», були набагато сміливіші, ніж ті, з якими ми познайомилися спочатку. Наприклад, акули, які напали на меч-рибу (потім її підстрелив Вайлаті— це відбулося, як ви пам'ятаєте, по дорозі з Суеца до Массауа), виявили тепер таку зухвалість і заповзятливість, яких ми не помічали за їхнім родом ніде поблизу берега.
Так само і біла акула, яка кружляла під нами після нашої зустрічі з гриндами. Вона не напала на нас, мабуть, тільки тому, що занадто довго чекала слушної хвилини. У всякому разі її поведінка аж ніяк не викликала у нас довір'я. Взагалі треба сказати, що акула — риба глибоководна і нічна. Боягузтво не дозволяє їй нападати, доки вона не переконається як слід, що перевага на її боці. Тому вона й полює вночі. Темрява прикриває атакуючого і дає великі переваги. Своїми жовтими фосфоруючими очима акула, мов кішка, добре бачить в темряві.
Ще одне важливе спостереження. На протязі ста п'ятдесяти днів ми зустріли тільки одну акулу, довшу за п'ять метрів. Бачили ми її в самому центрі Губбет Мус Нефіту вночі. Вдень такі велетні не траплялися наїм ні разу, бо живуть вони у відкритому морі, там, де ми майже не спускалися під воду.
Отже, в наших спостереженнях за акулами треба розрізняти три стадії. Перша — зустрічі з акулами біля самого берега, на малих глибинах. Тут вони цілком безпечні. Цей факт має величезне значення, бо саме в таких районах почнуть розгортатися роботи людини-амфібії по підкоренню Шостого континенту.
Друга стадія — зустрічі з акулами на межі відкритого моря. І тут психічна перевага водолаза забезпечить йому відносну безпеку. Але не можна і применшувати небезпеку з боку риб-людожерів, які за способом свого життя можуть переміщуватись куди їм завгодно.
І, нарешті, третя стадія — зустрічі вночі у відкритому морі. На цій стадії становище істотно змінюється і не на користь людини. Тільки вночі, у відкритому морі, відчуваючи присутність своїх велетенських родичів, акула й справді може уявити себе царицею моря. Тоді малесенькій людині-амфібії доводиться відступати перед її незаперечною могутністю.
