Ще раз натрапляємо на цяточку світла, — може, це пролом або дверцята… Але наші сподівання марні — світло йде з маленького колодязя, яким теж немає можливості вибратися на поверхню.

Вирішуємо спуститися ще глибше й спробувати проскочити під «дихаючими» листами заліза, тобто вийти тим самим шляхом, яким ми пройшли сюди. Кидаємося стрімголов униз. Дуже обережно витрачаємо повітря з балонів.

Неважко пізнати ці листи обшивки, бо іржа проїла їх примхливими візерунками, крізь які просвічує зеленкувата вода.

Ось і вони нарешті! Але в ту ж саму мить кров стигне в жилах — велетенські зябра нерухомі! Вони вже не «дихають» у такт ударам хвиль на поверхні моря. Вузенької щілини, крізь яку ми зайшли всередину, немає. Залізний мур перестав рухатись (потім ми зрозуміли, що приплив нагнав води, і тепер хвилі на поверхні не били по кілю з достатньою силою, щоб поворухнути його). Велетенські опуклі двері закрили нам шлях до повернення.

Інколи рішення приймаються блискавично, без довгих роздумів. Можна, правда, пробратися в колодязь, там вдосталь свіжого повітря, але тоді ми потрапимо у пастку, бо, повертаючись туди, витратимо рештки повітря в наших респіраторах. У моєму мозку блискавично народжується план. На перший погляд він нездійсненний, але…

Підпливаю до борту, намацую ногами якийсь виступ, упираюся долонями в залізний лист і натискаю на нього усім тілом. Па суші цю деталь кіля «Уранії» можна було б зрушити з місця не інакше, як при допомозі чималенького крана та доброго сталевого троса. Але під водою вона трохи легша, та й іржа сильно поточила її. Залізний лист, всупереч моїм побоюванням, трохи піддався.

Вузенька щілинка… Киваю головою Джорджо. Він долілиць кидається на пісок, ще мить — і виповзає назовні, обідравши собі спину об гострі зазублини.

Я випростовуюсь. Тепер залишилося тільки сподіватися, що друг відшукає з того боку зручну опору і натисне на лист в протилежному напрямку. Тоді виберусь звідси і я.

Затиснувши у кулак нерви, слідкую за вузенькою стрічкою світла, що лежить на піщаному дні, — чи не ширшає вона? Проходить дві секунди, три, п'ять… Як пояснити вам, що під водою дуже часто години здаються секундами, а секунди годинами?

Давай! Давай!

Джорджо відшукав опору і натискує, як божевільний. Небезпека минає — я теж не залишуся тут! Проповзаю крізь щілинку саме тоді, коли «Форміка» дає останній, до краю тривожний гудок. Ми вже близько! Ось і поверхня! Груди переповнює свіже вечірнє повітря. Хапаємо його широко відкритими ротами, кличемо знаками човен.

ВЕЧІРНІ РОЗДУМИ

Ми заспокоюємося ще до того, як на дно човна летять маски, трубки, ласти і з амфібій ми знову перетворюємося на звичайних людей.

Ми вже на кораблі… Тихий вечір сприяє мрійному настрою, і думка повертається назад до мертвого корабля. Згадуючи хвилюючі подробиці пережитої пригоди, розповіді про інші, ще страшніші випадки, ми робимо деякі висновки.

Я маю на увазі невдачі водолазів, які працюють на затонулих суднах. Здебільшого вони пояснюються незручним громіздким спорядженням, яким користуються звичайні водолази. Наші ж респіратори значно полегшують справу.

Трос і шланг для подачі повітря з'єднують водолаза з поверхнею і примушують його виконувати карколомні гімнастичні вправи, щоб проникнути всередину палубних надбудов мертвого корабля. В такій ситуації водолаз нерідко буває «загнузданим» і йому загрожує серйозна небезпека. Ті ж самі шланги та трос заважають йому прийняти горизонтальне положення, найзручніше для того, щоб пропливати крізь різні щілини, проломи, ілюмінатори, проходити вузенькі та заплутані коридори.

Коли водолаз перебуває всередині корабля, звичайнісіньке відхилення від норми може стати згубним. Ідеться про переповнену повітрям «сорочку»; таке трапляється тоді, коли з поверхні подають дуже багато повітря. Людину, наче повітряну кулю, виштовхає уверх і притискає до стелі. Тільки випустивши зайве повітря з-під гумових манжет (коли помахати руками, манжети трохи слабішають), можна повернути назад свою «вагу» та здатність керувати власними рухами.

Друга велика небезпека — гострі, покручені листи заліза, зазублені виступи яких можуть розірвати гумовий шланг і припинити подачу повітря.

Треба також мати на увазі складну процедуру підйому водолаза, коли необхідно дотримуватись усіх правил безпеки, щоб «обм'якнути», бо інакше може статися газова закупорка кровоносних судин.

Через усі ці обставини тільки невелика кількість водолазів (у всьому світі їх можна перелічити на пальцях) дають згоду спускатися на тридцяти-сорокаметрову глибину для підйомних робіт тільки «в складному спорядженні з спеціально пристосованого судна. А респіратори дозволяють спускатися ще глибше, майже повністю гарантуючи від небезпеки. Таким чином, праця на мертвих кораблях могла б перетворитися в найголовніший засіб експлуатації багатства Шостого континенту.

На підставі сьогоднішньої нашої пригоди в Губбеті ми можемо зробити повчальні висновки і зауваження, що стосуються спусків на затонулі кораблі.

Нам здається, що люди-амфібії, озброєні зручними ластами, масками та респіраторами, які не потребують зв'язку з поверхнею, могли б ефективно виконувати підйомні роботи. Таким чином розшуки та підйом скарбів, похованих на дні моря, значно полегшаться і потребуватимуть менших витрат та риску.

Очі поволі злипаються, все зникає: славнозвісний, великий, як кавун, червоний місяць, хребет «Уранії», щогли «Сауро»… Глибокий сон стирає спогади про пригоди минулого дня, готуючи місце для нових, які прийдуть завтра.

На кордонах Шостого континенту

o палубі «Форміки» походжає закутаний у живописну футу ^[6] високий, худий чоловік. На темно-коричневому обличчі різко виділяється кожна рисочка, він босий. Одне слово, нішо не відрізняє його від жителів Дахлаку. Це Бенедетто. Ніхто не повірив би зразу, що він сіцілійський рибалка, а не араб, але це так — він справжній сіцілієць. Про це свідчать насамперед рухливі бігаючі очі, їх погляд разюче відрізняється від спокійного погляду тубільців. Це по-перше, а по-друге — акцент, який повністю виключає можливість помилитися. Бенедетто п'ятдесят років, двадцять з них він прожив у цих краях. Ми так і не зрозуміли, яким вітром занесло його сюди, але з перших же слів дізналися, що він, як тільки приїхав сюди, почав думати над тим, в який спосіб «зібрати кілька сольді» і повернутися назад додому, туди, де шелестять зеленим листям апельсинові дерева й розливається блакить Середземного моря, до жінки, з якою він повінчався за кілька днів перед від'їздом. На протязі двадцяти років кожні шість місяців (тобто наприкінці путини) цей план має ось-ось звершитись. Але Бенедетто кожного разу добирається тільки до Массауа, а там за кілька днів розтринькує все, що заробив. Після цього — нічого не вдієш — треба повертатися назад до своєї злиденної хижі на Дахлаку й починати все з початку. Здається, що розмови про повернення на Сіцілію так і залишаться розмовами: він задоволений своїм становищем місцевого адмірала невеличкої флотилії, яка складається з п'ятдесяти рибальських урі. Разом з ними він кочує з острова на острів і рибалить від сходу до заходу сонця. Вистачило кільком краплинкам арабської крові — слід від минулих нападів на Сіцілію — опинитися знову на рідній землі, як вони забуяли в жилах Бенедетто, і він ніколи не розлучиться з сонцем та людьми Африки. Бенедетто — наш провідник. Зараз він піднявся на борт «Форміки» і обговорює з Вайлаті маршрут подорожі по деяких «околицях» Дахлаку. Ми вирішили вийти на кордони архіпелагу — острови і мілини, за якими починається відкрите море. Справа в тому, що групі Баск'єрі необхідно зібрати дані про підводне життя в тих місцях, де бурхають хвилі, де течії сильніші, де частіше зустрічаються «мандрівні» риби. Вченим треба простежити життя Шостого континенту в тих місцях, куди ще не ставала нога людини. Вони прагнуть дійти до тих меж підводного світу, яких взагалі можна досягнути в наш час.