Після цих слів Комацу зітхнув і ковтнув віскі із содовою. Потім узяв у руки скляну попільничку й довгим пальцем уважно, як сліпий, що докладно розпізнає форму предмета, гладив її поверхню.

— Як хочеш знати, я був в одному місці під арештом упродовж сімнадцяти-вісімнадцяти днів, — почав свою розповідь Комацу. — Від кінця серпня до половини вересня. Одного дня після полудня я йшов на роботу сусідньою з моїм домом вулицею, що вела до станції Ґотокудзі. Раптом вікно великого чорного автомобіля опустилось і хтось назвав моє прізвище: «Комацу-сан, це часом не ви?» Коли я, подумавши: «Хто б це міг бути?» — підійшов до автомобіля, з нього вискочили два здоровані й затягли мене всередину. Вони зв'язали мені ззаду руки, а третій дав понюхати хлороформу. Все було геть-чисто, як у кіно. Хлороформ чи що таки справді подіяв. Коли я прокинувся, то побачив, що мене замкнули у вузькій, без вікон, кімнаті кубічної форми з білими стінами, з маленьким ліжком і дерев'яним столиком, але без стільця. Я лежав на ліжку.

— Вас викрали? — спитав Тенґо.

Обмацавши попільничку, Комацу поклав її на стіл і глянув прямо на Тенґо.

— Так, спритно викрали. Як у відомому фільмі «Колекціонер». Більшість людей у світі й не думають, що одного разу їх можуть викрасти. І гадки такої не мають. Правда? Та коли тебе викрали, то… як би це краще сказати?.. створюється враження чогось сюрреалістичного. Невже мене справді хтось викрав? Хіба можна в таке повірити?

Комацу дивився на Тенґо так, ніби вимагав відповіді. Однак це запитання було суто риторичним. Тенґо мовчки чекав продовження розповіді. Склянка з віскі та содовою, залишена на столі, так запітніла, що підставка під нею стала вологою.

Наступного ранку, як і напередодні, Усікава примостився біля підвіконня і крізь щілину у шторах і далі вів спостереження. З будинку виходив, здавалось, загалом майже той самий склад людей, які вчора ввечері повернулися додому, їхні обличчя все ще були похмурі, а спини зсутулені.

Видно, вони почувалися втомленими вже тоді, коли новий день ще майже не розпочався. Серед цих людей Тенґо не було. Однак Усікава, раз у раз натискаючи на затвор фотоапарата, знімав обличчя кожної людини, що проходила в полі зору. Плівки мав досить, а успішне фотографування вимагало практики.

Простеживши за основною масою людей, що зранку вирушили на роботу, Усікава вийшов з дому і зайшов у найближчий телефон-автомат. Набрав телефонний номер підготовчої школи в Йойоґі й попросив покликати Тенґо. Жінка, яка взяла слухавку, сказала, що Кавана-сенсей десять днів тому взяв відпустку.

— Через хворобу чи що?

— Ні. Поїхав у префектуру Тіба у зв'язку з поганим станом здоров'я когось з рідних.

— А коли повернеться, не знаєте?

— Ми його про це не питали.

Подякувавши жінці, Усікава поклав слухавку.

Серед рідних Тенґо значився тільки батько, колишній збирач абонентної плати «NHK». Про матір Тенґо все ще нічого не знав. За даними Усікави, стосунки Тенґо з батьком ніколи не були добрими. А проте, щоб доглянути хворого батька, Тенґо відпросився з роботи на понад десять днів. Це було щось незбагненне. Власне, чому його відраза до батька так швидко розм'якла? Цікаво, яка в батька хвороба та в якій лікарні префектури Тіба він лікується? Це можна було б розслідувати, але в такому разі довелося б змарнувати півдня і тоді перервати стеження за квартирою Тенґо.

Усікава вагався. Якщо Тенґо виїхав за межі Токіо, то спостереження за тими, хто входить у будинок, утратило будь-який зміст. Можливо, було б розумно кинути спостереження і почати розшуки в іншому напрямі. Скажімо, дізнатися адресу лікарні, де лежить батько Тенґо, або ще трохи заглибитися в біографію Аомаме. Зустрітися з її університетськими однокурсниками або службовцями фірми, де вона працювала, й поговорити з ними особисто. Може, вдалося б натрапити на якісь нові сліди?

Однак після недовгого роздуму Усікава вирішив і далі стежити за будинком. Бо, по-перше, якби перервав стеження, то зіпсувався б щойно народжений життєвий ритм. Довелося б ще раз починати все спочатку. А по-друге, наслідки пошуку лікарні й знайомих Аомаме навряд чи варті немалих зусиль. На власному досвіді Усікава переконався, що його особисті розслідування хоч і дали якісь результати, але, як не дивно, нікуди не вели. По-третє, його інтуїція сильно вимагала, щоб він звідси не йшов. Спокійно сидячи, треба уважно, нікого не пропускаючи, спостерігати за тими, хто проходить через двері будинку. Так повчала проста інтуїція, що здавна містилася у сплюснутій голові Усікави.

«І далі спостерігатиму за цим будинком незалежно від того, чи в ньому є Тенґо, чи нема, — міркував Усікава. — Поки Тенґо вернеться, я запам'ятаю обличчя всіх, без винятку, мешканців, які щодня заходять у будинок чи виходять з нього. Якщо я дізнаюся, хто в ньому мешкає, то, природно, з першого погляду впізнаю чужака. Я — м'ясоїдна істота. А вона повинна бути дуже витривалою. Злитися із середовищем і забезпечити себе різноманітною інформацією про жертву».

Приблизно о дванадцятій, коли щонайменше людей входило до будинку й виходило з нього, Усікава вийшов надвір. Щоб хоч трошки закамуфлюватися, нап'яв на голову в'язану шапку, а шию обгорнув шарфом до самого носа, та все одно його зовнішній вигляд привертав до себе людські погляди. В'язана бежева шапка на його великій голові була подібна до грибної. Зелений шарф здавався вужем, що обвивався коло шиї. Ніякого камуфляжу Усікава цим не досяг. Крім того, шапка й шарф зовсім не пасували одне до одного.

Усікава зайшов до пристанційної фотомайстерні й проявив дві фотоплівки. Потім у їдальні замовив гречану локшину з рибою, засмаженою в тісті. Він давно вже не мав у роті теплої страви. Локшину з рибою з'їв з великим апетитом і до останньої краплі випив юшку. Впоравшись з їжею, відчув у тілі стільки тепла, що аж спітнів. Знову нап'явши на голову в'язану шапку й обмотавши шию шарфом, Усікава пішки вернувся у квартиру. А тоді, покурюючи сигарету, розклав на підлозі роздруковані фотографії. Порівняв між собою людей, що увечері повернулися додому, з тими, що вранці вийшли з дому, і фото з подібними обличчями складав докупи парами. Щоб легко запам'ятати, кожній парі давав відповідне ім'я, яке записував на фотографії фломастером.

Коли вранці всі поїхали на роботу, на вході до будинку майже не було видно його мешканців. Хлопець, схожий на студента, із сумкою через плече квапливо вийшов з дому о десятій ранку. Вийшли також старий чоловік років сімдесяти й жінка років двадцяти п'яти, але вони обоє повернулися назад з пакетами продуктів, куплених у супермаркеті. Усікава сфотографував і їх. Перед полуднем прибув листоноша й порозкладав кореспонденцію у поштових скриньках на вході до будинку. Приїхав кур'єр з картонною коробкою в руках, зайшов у будинок і за п'ять хвилин вийшов з порожніми руками надвір.

Щогодини Усікава відходив від фотоапарата й протягом п'яти хвилин робив розминку м'язів. Спостереження переривалося, але, звичайно, уникнути цього самому було неможливо. Важливіше завдання полягало в тому, щоб не перевтомитися. Тривале перебування в одній позі ослаблювало м'язи, і в разі чого годі було швидко реагувати. Усікава, вміло ворушачи на підлозі своїм незграбним тілом, наче Дзамудза,[16] що став комашкою, як тільки міг, розминав свої м'язи.

Щоб не знудитися, він слухав навушниками радіо на середніх хвилях, створене для передачі ранкових програм, розрахованих на домогосподарок і старих людей. Учасники передачі сипали заяложеними жартами, вибухали беззмістовним сміхом, висловлювали дурні, банальні думки, знайомили з музикою, від якої хотілося затулити вуха. А також голосно рекламували товари, які нікому не потрібні. Принаймні так здавалося Усікаві. Та все одно йому хотілося слухати людську балаканину. Бо випробовував на ній свою витривалість. І чого це люди виробляють таку недолугу програму й за допомогою електромагнітних хвиль поширюють по країні?