У всякому разі, досі навколо мене відбувалися різні події, зв'язок між якими залишався незрозумілим. Як слід не вдавалося визначити принципів, на яких вони ґрунтуються, і напрямів їхнього розвитку. І от, урешті-решт, я опинилася в теперішньому становищі. Але на більше я не згідна», — рішуче підсумувала Аомаме.

Вона ще більше скривила обличчя.

«Майбутнє відрізняється від минулого, — міркувала далі Аомаме. — Більше ніхто не зможе свавільно маніпулювати мною. Відтепер я дотримуватимуся власних принципів і діятиму згідно із власною волею. Будь-що захищатиму своє маленьке створіння. Відчайдушно боротимусь за нього. Бо це моє життя, і в мені моя дитина. Хоч би що хтось запрограмував для своєї мети, дитина, безперечно, наша — моя і Тенґо. І нікому я її не віддам. Незалежно від того, добре це чи погано, я сама визначу принципи й напрям дії. Тож нехай усі це запам'ятають».

Наступного дня, в середу, о другій годині пополудні задзвонив телефон.

— Послання я передав, — без жодних передмов сказав Тамару. — Він зараз у власній квартирі. Сьогодні зранку я розмовляв з ним по телефону. Точно о сьомій вечора він прийде до дитячої гірки.

— Він мене пам'ятає?

— Звичайно, добре пам'ятає. І також, здається, довго вас шукав.

«Лідер казав правду. Тенґо також мене розшукував», — подумала Аомаме. Навіть цієї інформації їй було досить. Її душа наповнилася щастям. Ніякі інші слова у світі не мали значення.

— Обіцяв узяти із собою всі цінні речі. Як ви сказали. Припускаю, що серед них буде й рукопис розпочатого роману.

— Не сумніваюсь, — сказала Аомаме.

— Я перевірив усе навколо того скромного будинку. За моїми спостереженнями, там усе чисто. Не було видно підозрілої людини, яка збоку стежить. Квартира Фукускеголового порожня. Навколо тихо, але не настільки, щоб насторожити. Люди секти нишком прибрали труп і зникли. Мабуть, вважали нерозумним довго затримуватися. Я по-своєму ретельно обдивився й, гадаю, нічого не прогледів.

— От і добре.

— Однак теперішню ситуацію можна характеризувати лише словами «можливо» й «поки що». Бо вона постійно змінюється. Та й я, звісно, не досконалий. Можливо, щось важливе проґавив. І не виключено також, що вони здібніші від мене.

— А тому мені доведеться самій захищатися.

— Як я раніше застерігав, — сказав Тамару.

— За все вам дуже дякую.

— Я не знаю, де і що ви тепер робитимете, — сказав Тамару. — І якщо ви кудись далеко поїдете й ми більше не побачимось, я трохи сумуватиму. М'яко кажучи, у вас рідкісний характер. Такої, як ви, людини я вже не побачу.

Аомаме всміхнулася.

— І в мене про вас залишилося таке саме враження.

— Мадам мала у вас потребу. Так би мовити, як особистого супутника. А тому глибоко зажурена тим, як довелося з вами розлучитися. Зараз вона не може підійти до телефону. Хоче, щоб ви це зрозуміли.

— Я розумію, — сказала Аомаме. — І я не змогла б говорити.

— Ви сказали, що їдете далеко. Як далеко? — спитав Тамару.

— Цю відстань не можна виміряти числами.

— Як відстань між людськими серцями.

Аомаме заплющила очі й глибоко зітхнула. Здавалось, от-от заплаче. Але якось стрималася.

— Щиро бажаю, щоб усе склалося якнайкраще, — спокійним голосом сказав Тамару.

— Вибачте, але я не можу віддати вам пістолета, — сказала Аомаме.

— Байдуже. Це особистий подарунок від мене. Якщо він вам заважатиме, можете викинути його в Токійську затоку. Таким чином світ наблизиться на один невеликий крок до роззброєння.

— Врешті-решт, можливо, я так і не стрілятиму з пістолета. Усупереч словам Чехова.

— І це не має значення. Краще не стріляти. Двадцяте століття наближається до свого кінця. Теперішнє становище відрізняється від того, що було в часи Чехова. Карети не мчать, а дами вже не носять корсетів. Світ пережив нацизм, вибух атомної бомби й сучасну музику. За цей час помітно змінився навіть метод написання художніх творів. Нема чим перейматися, — сказав Тамару. — Маю ще одне запитання. Сьогодні ввечері, о сьомій годині, ви зустрінетеся з Тенґо Каваною на дитячій гірці.

— Якщо все піде добре, — сказала Аомаме.

— Власне, що ви будете робити на дитячій гірці, якщо з ним зустрінетеся?

— Удвох дивитимемося на Місяць.

— Дуже романтично! — захоплено сказав Тамару.

Тенґо спав, коли в середу вранці задзвонив телефон. До самого досвіту не міг заснути, і в його організмі ще залишилося віскі, яке тоді випив. Уставши з ліжка, він здивувався, побачивши, що навколо вже зовсім світло.

— Кавана-сан, — сказав якийсь чоловік незнайомим голосом.

— Я слухаю, — відповів Тенґо й подумав, що, можливо, розмова буде про формальності, пов'язані зі смертю батька. Бо голос незнайомця звучав тихо й по-діловому. Однак будильник показував майже восьму годину ранку. О такій порі не могли дзвонити з міської управи або фірми ритуальних послуг.

— Вибачте, що так рано дзвоню, просто мусив спішити.

«Спішна справа. Яка?» — подумав Тенґо. Його голова була все ще в тумані.

— Ви пам'ятаєте Аомаме-сан? — спитав співрозмовник.

Аомаме? Від цього слова сп'яніння і дрімота кудись зникли. Свідомість раптом, як декорація на сцені, змінилася. Тенґо міцніше стиснув у руці слухавку.

— Пам'ятаю, — відповів він.

— Досить рідкісне прізвище.

— Вона вчилася зі мною в одному класі початкової школи, — насилу звівши голос, сказав Тенґо.

Незнайомець зробив коротку паузу.

— Кавана-сан, вам цікаво зараз порозмовляти про Аомаме-сан?

Тенґо здалося, що цей чоловік говорить якось дивно, по-особливому, ніби виконує роль в перекладеній авангардистській п'єсі.

— Якщо не цікаво, то не будемо марнувати часу. І відразу скінчимо розмову.

— Цікаво, — поспішив відповісти Тенґо. — Але, пробачте, з ким маю честь розмовляти?

— Я маю для вас повідомлення від Аомаме-сан, — не відповівши на запитання, сказав чоловік. — Аомаме-сан хотіла б з вами зустрітися. А як ви на це дивитеся? Згодні на таку зустріч?

— Згоден, — відповів Тенґо. Відкашлявшись, він ковтнув слину. — Я давно хотів з нею зустрітися.

— От і добре. Вона хоче з вами побачитися. І ви хочете того самого.

Тенґо раптом здалося, ніби повітря в кімнаті охололо. І він накинув на піжаму джемпер, що лежав поблизу.

— То як це можна зробити? — спитав Тенґо.

— Ви зможете піднятися на дитячу гірку, як тільки стемніє? — запитав чоловік.

— На дитячу гірку? — перепитав Тенґо. «Власне, про що говорить цей чоловік?» — подумав він.

— Я тільки передаю те, що сказала Аомаме-сан. Мовляв, ви зрозумієте, якщо я так скажу. Вона хоче, щоб ви піднялися на дитячу гірку.

Тенґо машинально торкнувся рукою твердого волосся, покуйовдженого під час сну. «Дитяча гірка… Я звідти поглядав на два Місяці. Очевидно, йдеться про неї», — міркував він.

— Здається, розумію, — сухим голосом сказав Тенґо.

— Гаразд. Далі: вона хоче, щоб ви взяли із собою цінні речі, яких не готові залишити. Щоб після такого приготування поїхати далеко.

— Цінні речі, яких не готовий залишити? — здивовано повторив Тенґо.

— Саме так.

Тенґо задумався.

— Не зовсім добре розумію. «Поїхати далеко» означає, що більше сюди не повернуся?

— Цього я не знаю, — відповів чоловік. — Як я вам щойно казав, я лише передаю її послання.

Проводячи пальцями по скуйовдженому волоссю, Тенґо думав. Поїхати?… А тоді сказав:

— Можливо, я заберу із собою пачку документів.

— Гадаю, це не проблема, — сказав чоловік. — Маєте право вибрати те, що хочете. Що ж стосується того, як нести, то бажано, щоб ваші руки були вільними.

— Щоб руки були вільними, — повторив Тенґо. — Тобто валізка не годиться?

— Гадаю, що так.

Судячи по голосу, важко було визначити вік, зовнішність і статуру співрозмовника. Йому бракувало конкретних ознак. Його не вдалося б пригадати відразу після телефонної розмови. Індивідуальність і почуття — якщо такі були — ховалися десь глибоко.