— Що мені негайно треба знати про тебе? — спитав Тенґо.

— А що ти знаєш про мене теперішню? — замість відповіді запитала Аомаме.

— Майже нічого, — відповів він. — Лише те, що ти — інструкторка спортивного клубу, незаміжня і мешкаєш у кварталі Коендзі.

— І я про тебе майже нічого не знаю. Хіба що те, що викладаєш математику в підготовчій школі у кварталі Йойоґі, живеш одинаком і написав текст «Повітряної личинки».

Тенґо глянув в очі Аомаме. Від здивування його губи ледь-ледь розтулилися. Про це знала надзвичайно обмежена кількість людей. Невже Аомаме пов'язана з тією сектою?

— Не турбуйся. Ми разом на одному боці, — сказала Аомаме. — Щоб пояснити обставини, чому я знаю, треба витратити багато часу. Але мені відомо, що «Повітряна личинка» створена завдяки твоїй співпраці з Еріко Фукадою. І що якось ти і я потрапили у світ з двома Місяцями. І ще одне: що я вагітна. Можливо, від тебе. Гадаю, що про цю важливу новину тобі треба дізнатися негайно.

— Ти вагітна?

Мабуть, водій прислухався. Але Тенґо не мав коли про це думати.

— Упродовж двадцяти років ми ні разу не зустрічалися віч-на-віч, — сказала Аомаме. — І все-таки я завагітніла від тебе. Тож збираюся народити твою дитину. Звичайно, це не вкладається в ніяку логіку.

Тенґо мовчки чекав продовження її розповіді.

— Ти пам'ятаєш, як на початку вересня здійнялася страшна буря?

— Добре пам'ятаю, — відповів він. — Увесь день стояла чудова погода, а щойно стемніло, раптом загуркотів грім і почалася гроза. Станцію Акасака-Міцуке затопила вода, і на якийсь час підземка зупинилася.

«Карлики бешкетують», — казала тоді Фукаері.

— І того грозового вечора я завагітніла, — сказала Аомаме — Але ні того дня, ні кілька місяців раніше я не мала ні з ким таких стосунків.

Аомаме зачекала, поки Тенґо усвідомить цей факт. А тоді розповідала далі:

— Але це, безперечно, сталося того вечора. І я впевнена, що завагітніла від тебе. Пояснити, як це сталося, не можу. Просто мені це ясно.

У голові Тенґо воскрес спогад про той дивний єдиний статевий акт з Фукаері. Надворі бушувала гроза, а об віконні шибки періщили великі краплі дощу. Як казала Фукаері, тоді бешкетували карлики. Коли він, занімілий, спав горілиць, Фукаері, сівши на нього верхи, вставила у себе його твердий прутень й висмоктала з нього сім'я. Здавалось, вона перебувала в трансі. Очі заплющила, ніби занурившись у глибокі роздуми. Мала великі круглі груди, але волосся в неї на лобку не росло. Все це здавалося нереальним, але таки насправді сталося.

Наступного ранку Фукаері начебто не пригадувала вчорашньої події. Або не показувала, що пригадує. А самому Тенґо та подія здавалася скоріше якоюсь практичною справою, ніж статевим актом. Того грозового вечора Фукаері скористалася занімінням його тіла для того, щоб успішно зібрати його сім'я. Буквально до останньої краплі. Він і досі пам'ятає це дивне відчуття. Тоді Фукаері справляла враження зовсім іншої людини.

— Я пригадую, — сухим голосом сказав Тенґо, — що зі мною сталася подія, яку не можна пояснити ніякою логікою.

Аомаме подивилася йому в очі.

— Тоді я не розумів, що це означає. Та й зараз точно не розумію. Але якщо ти завагітніла того вечора й нічого іншого не пригадуєш, то, безперечно, у тобі моя дитина.

«Можливо, Фукаері була передавальною ланкою. Таку роль їй призначили. Бути каналом, який зв'язував його з Аомаме. Обох фізично поєднував протягом обмеженого часу», — думав Тенґо.

— Згодом я розповім тобі докладно, що тоді сталося, — сказав він. — Та от зараз не знаходжу для цього потрібних слів.

— А ти справді віриш, що в мені твоя дитина?

— Щиро вірю, — відповів Тенґо.

— От і добре, — сказала Аомаме. — Тільки це я хотіла знати. Якщо навіть ти віриш, то решта мене не хвилює. І пояснення не потрібні.

— Ти вагітна? — знову спитав Тенґо.

— Уже чотири місяці.

Аомаме взяла руку Тенґо й приклала її до низу живота під плащем.

Затамувавши подих, він шукав ознак життя цієї істоти. Вона, безсумнівно, була ще маленькою, але Тенґо відчув долонею її тепло.

— То куди ми поїдемо? Ти, я і це маленьке створіння.

— Кудись інде, — відповіла Аомаме. — У світ з одним Місяцем на небі. Туди, де я мала бути від самого народження. Де карлики не мають сили.

— Карлики? — і Тенґо ледь-ледь насупився.

— Ти докладно описав їх у «Повітряній личинці». Який у них вигляд і що вони роблять.

Тенґо кивнув.

— Вони існують у цьому світі. Як ти їх описав, — сказала Аомаме.

Коли Тенґо переробляв «Повітряну личинку», карлики були тільки витвором буйної фантазії сімнадцятирічної дівчини. А може, тільки метафорою чи символом. Однак зараз він не вірив, що вони справді існують в цьому світі й мають реальну силу.

— У цьому світі існують не лише карлики, але також повітряні личинки, мадзи, дооти й два Місяці, — сказала Аомаме.

— А ти знаєш дорогу, якою можна вийти з цього світу?

— Ми вийдемо звідси тією дорогою, якою я сюди зайшла. Іншого виходу я не можу придумати, — відповіла вона, додавши: — Рукопис свого недописаного роману ти взяв із собою?

— Узяв! — відповів Тенґо й легенько постукав долонею червонувато-брунатну сумку на плечі. І здивувався: звідки вона про нього знає?

Аомаме стримано всміхнулася.

— Все-таки знаю.

— Схоже, що ти багато чого знаєш, — сказав Тенґо. Він уперше бачив, як вона всміхається. Усміх був несміливий, але Тенґо відчув, як світ навколо нього почав змінюватися.

— Не розлучайся з ним, — сказала Аомаме. — Бо для нас він має велике значення.

— Будь спокійна. Не розлучатимусь.

— Ми прибули в цей світ, щоб зустрітися. Самі того не розуміли, що це наша мета. Нам довелося пройти через багато прикрощів. Через багато чого нелогічного, непоясненного. Дивного. Кривавого й сумного. Інколи прекрасного. Від нас вимагали зобов'язань, і ми їх давали. Нас піддавали випробовуванням, і ми їх витримали. І ми досягли своєї мети, заради якої прийшли сюди. Та от зараз на нас чигає небезпека. Вони хочуть забрати дооту, що є в мені. Ти знаєш, що означає доота?

Глибоко вдихнувши, Тенґо спитав:

— Ти маєш намір обзавестися від мене доотою?

— Так, маю. Не знаю точно, яким способом, але збираюся народити дооту за посередництвом повітряної личинки або завдяки тому, що я сама виконувала її роль. А вони хочуть нас трьох впіймати, щоб їхня система мала новий «віщий голос».

— То яка ж роль мені тепер випаде? Якщо більша, ніж просто батько дооти…

— Ти… — почала Аомаме й запнулася. Навколо них утворилася порожнеча, яку потім спільними зусиллями довго довелося заповнювати.

— Я твердо був вирішив тебе знайти, — сказав Тенґо. — Але не зумів. Ти мене знайшла. Здається, наче я майже нічого не зробив. І це, так би мовити, несправедливо.

— Несправедливо?

— Багато чим я тобі зобов'язаний. Але тобі, врешті-решт, нічим не допоміг.

— Ти мені нічим не зобов'язаний, — відверто сказала Аомаме. — Ти мене привів сюди. Невидимим способом. І тепер ми разом.

— Здається, я одного разу бачив цю дооту, — сказав Тенґо. — Або те, що ця доота означає. У твоїй, десятирічної дівчини, подобі вона спала у тьмяному сяйві повітряної личинки. Я торкався її руки. Так було лише один раз.

Аомаме притулилася головою до його плеча.

— Тенґо-кун, ми одне одному нічим не зобов'язані. Зараз нам треба подумати, як оберегти це маленьке створіння. Вони наступають нам на п'яти. Я вже чую їхні кроки.

— Я нізащо вас обох нікому не віддам. Тебе й це маленьке створіння. Завдяки нашій зустрічі ми досягли мети, заради якої прийшли в цей світ. Але в ньому небезпечно. А ти знаєш вихід з нього?

— Здається, знаю, — відповіла Аомаме. — Якщо не помиляюся.

Коли на знайомому місці вони вийшли з таксі, Аомаме, ставши на перехресті, роззирнулась навколо й помітила під швидкісною автострадою темний склад матеріалів за огорожею з листового заліза. Тягнучи Тенґо за руку, попрямувала туди через дорожній перехід.