— Не має значення. Можете віддавати перевагу чомусь одному так, як уважаєте за потрібне. Але запам'ятайте, що поки живу, я неодмінно мушу зустрітися з Тенґо-куном. Бо маю щось йому передати.

— Обов'язково запам'ятаю, — пообіцяв Тамару. — Для цього в голові ще є вільне місце.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Про нашу розмову я маю доповісти начальству. Це делікатна проблема. Розв'язати її на свій розсуд не маю права. Поки що розмову на цьому закінчимо. З дому більше не виходьте. Сидіть під замком. Бо як вийдете, будуть неприємності. А можливо, вони вже є.

— А зате і про нього я змогла зібрати кілька фактів.

— Добре, — ніби здаючись, сказав Тамару. — З того, що я почув, ви начебто не зробили якоїсь помилки. Це я визнаю. Але не втрачайте пильності. Нам ще точно не відомо, що він задумав. Враховуючи всі обставини, можна здогадуватися, що за його спиною стоїть якась організація. Ви ще маєте те, що я передав вам раніше?

— Звичайно.

— Поки що краще тримати його напохваті.

— Так і робитиму.

Після короткої паузи розмова урвалася.

Аомаме занурилася глибоко у білу ванну з гарячою водою й, довго розігріваючись, думала про Тенґо. Того, що, можливо, мешкає в квартирі на третьому поверсі старого будинку. Згадала грубі залізні двері й табличку з надрукованим прізвищем Кавана. Цікаво, який вигляд має його квартира і як він у ній живе?

У воді вона приклала обидві руки до грудей і повільно, кілька разів, їх погладила. Соски стали, як ніколи раніше, твердішими й чутливішими. «От було б добре, якби ці руки належали Тенґо», — подумала вона. Аомаме уявила собі його широкі долоні. Якими сильними й ніжними були б вони. Мабуть, її груди під його долонями знайшли б глибоку насолоду й спокій. Незабаром Аомаме помітила, що її груди трохи побільшали. «Ні, це не галюцинація. Вони розбухнули й стали зверху м'якшими. Може, тому, що вона завагітніла. Або просто, незалежно від вагітності, стали великими. Наче ланкою моєї метаморфози».

Аомаме приклала руку до живота. Він ще недостатньо роздувся. От чому вона не відчувала нудоти. Але вона знала, що всередині нього ховалося її маленьке створіння. «Можливо, — подумала вона, — вони відчайдушно хочуть не моєї смерті, а цього маленького створіння за те, що я вбила їхнього лідера. — Від такої думки вона затрусилася. — Будь-що я мушу зустрітися з Тенґо, — знову твердо вирішила вона. — Об'єднати свої сили з його й оборонити це маленьке створіння як щось найдорожче. Досі в житті я вже втратила багато чого. І лише цього нікому не віддам».

Забравшись у ліжко, Аомаме якийсь час читала книжку. Однак дрімота не приходила. Аомаме згорнула книжку і склала руки на животі, немов захищаючи його. Лежачи щокою на подушці, думала про обидва зимові Місяці у небі над парком. Про мадзу й дооту. Світло двох Місяців, перемішуючись, полоскало гілля безлистої дзелькви. Напевне, ось зараз Тамару роздумує, як вибратися з цього становища. Його голова працює на великій швидкості. Аомаме уявила собі, як він, насупивши брови, кінчиком кулькової ручки стукає об стіл. Згодом, ніби заколисана цим одноманітним безперервним ритмом, вона опинилася у м'яких обіймах сну.

Задзеленчав телефон. Цифри будильника сповіщали 2:05. Була ніч нового дня — понеділка. Звісно, навколо панувала темрява. Тенґо спокійно й міцно спав. Без жодного сновидіння.

Насамперед йому спало на думку, що дзвонить Фукаері. У таку недоречну пору робити це могла тільки вона. «Або Комацу», — наступної миті подумав він. Бо й ставлення Комацу до часу не вкладалося в здоровий глузд. Але цей дзвінок начебто не належав йому. Взагалі звучав настирливо й по-діловому. Крім того, кілька годин тому Тенґо зустрічався з Комацу й про все докладно поговорив.

Ясна річ, був вибір — пустити повз вуха цей дзвінок і далі спати. Загалом Тенґо кортіло це зробити. Однак дзвінок, ніби виключаючи будь-яку іншу можливість, ні на мить не вгамовувався. Здавалось, деренчатиме до світанку. Тенґо встав з ліжка й, натикаючись на щось, підняв слухавку.

— Алло! — ледве повертаючи язиком, сказав він. Здавалось, ніби замість мозку голову заповнював заморожений салат. На світі є люди, які не знають, що салат не слід заморожувати. Бо коли потім його розморожують, він утрачає свій смак. Хоча кажуть, що, можливо, саме це — найкраща його якість.

Приклавши слухавку до вуха, Тенґо почув шум вітру. Примхливого вітру, що пролітає вузькою долиною між горами, злегка скуйовджуючи шерсть струнконогих оленів, які п'ють прозору воду, нахилившись над потоком. Та це не був шум вітру. А чиєсь дихання, збільшене апаратурою.

— Алло! — повторив Тенґо. Можливо, це хтось пустує. Або, може, телефонна лінія несправна.

— Алло! — озвався хтось незнайомим жіночим голосом. Не Фукаері. І не заміжня подруга.

— Алло! — сказав Тенґо. — Тенґо слухає.

— Тенґо-кун, — сказала співрозмовниця. Нарешті розмова начебто стала клеїтися. Але з ким, Тенґо не здогадувався.

— Хто ви?

— Кумі Адаті, — відповіла жінка.

— А-а, це ти? — здивувався Тенґо. Це була молода медсестра Кумі Адаті, що мешкала в будинку, з якого він чув крик сови. — Що сталося?

— Ви спали?

— Ага, — відповів Тенґо. — А ти?

Запитання було беззмістовним. Звісно, сонна людина не може дзвонити по телефону. І чого це він поставив таке дурне запитання? Мабуть, через те, що в його голові міститься заморожений салат.

— Я на роботі, — сказала вона. І відкашлялася. — Послухайте, Кавана-сан нещодавно помер.

— Кавана-сан помер, — нічого не розуміючи, повторив Тенґо. Невже хтось може повідомляти, що він, Тенґо, помер?

— Тенґо-кун, вашого батька не стало, — уточнила медсестра.

Тенґо беззмістовно переклав слухавку з правої руки в ліву.

— Не стало, — знову повторив він.

— Я дрімала в кімнаті відпочинку, коли після першої години пролунав дзвінок виклику, що був у палаті вашого батька. Я здивувалася, бо, будучи довгий час непритомним, він не міг подзвонити, але відразу побігла. Прибігла, та він уже не дихав. І серце перестало битися. Розбудила чергового лікаря, який надав невідкладну допомогу, однак вона була даремною.

— Отже, ти хочеш сказати, що батько натиснув на кнопку дзвінка?

— Можливо. Бо ніхто інший цього не зробив.

— Яка причина смерті? — спитав Тенґо.

— Я вам сама нічого не можу сказати. Але, здається, він не страждав. Обличчя було спокійнісіньким. Як би це сказати… складалося враження, ніби наприкінці осені в безвітряний день з дерева упав листок. Може, я погано висловилася?

— Ні, зовсім не погано, — відповів Тенґо. — По-моєму, добре.

— Сьогодні зможете до нас приїхати?

— Гадаю, що зможу. — З понеділка мали відновитися лекції в підготовчій школі, та якщо помер батько, то якось обійдеться без них. — Сяду на перший експрес. І десь о десятій прибуду.

— Була б вам дуже вдячна. Бо треба залагодити деякі справи.

— Справи? — запитав Тенґо. — Треба щось конкретно приготувати?

— Ви — єдина людина з родини Кавани-сана?

— Мабуть.

— У такому разі візьміть із собою власну печатку. Може, знадобиться. А посвідчення про правильність печатки маєте?

— Гадаю, що так.

— Про всяк випадок прихопіть і його. Нічого іншого, гадаю, не буде потрібно. Бо ваш батько сам, здається, усе приготував.

— Усе приготував?

— Ага. Коли ще був при повній свідомості, докладно розпорядився щодо витрат на похорон, щодо одягу й місця поховання. Був дуже завбачливою людиною. Так би мовити, практичною.

— Справді був таким, — підтвердив Тенґо й потер пальцем скроню.

— О сьомій ранку скінчиться моє чергування, і я піду додому спати. Натомість на роботу прийдуть Тамура-сан і Омура-сан і, гадаю, все вам докладно пояснять.

Тамура-сан — медсестра середнього віку в окулярах, Омура-сан — медсестра, яка застромляла кулькову ручку у волосся.