Аомаме легенько приклала руку до низу живота. «Мадза й доота», — подумала вона, але вголос цих слів не вимовила. Щоб цього не почули Місяці.

— Не знаю, — відповіла Аомаме, старанно добираючи слова. — Але іншої причини, чому я їм потрібна, не бачу.

— Однак, власне, з якої причини ваша дитина, народжена від Тенґо Кавани, матиме такі особливі здібності?

— Не знаю, — відповіла Аомаме.

«Може, в обмін за власне життя лідер доручив мені народити спадкоємця, — спало їй на думку. — Можливо, з цією метою того грозового вечора він тимчасово відкрив канал, що сполучає між собою різні світи, і з'єднав в одне ціле мене й Тенґо-куна».

— Незалежно від того, від кого ця дитина та які в неї від народження здібності, ви не маєте наміру домовлятися із сектою, правда? Навіть якби завдяки такій домовленості ви щось і дістали. Навіть якби вони радо відкрили вам не одну таємницю.

— У жодному разі.

— Та незалежно від ваших очікувань вони, можливо, силоміць спробують заволодіти вашою дитиною. Будь-яким способом, — сказав Тамару. — Ваша слаба сторона — Тенґо Кавана. Можна навіть сказати, майже єдина. Але значна. Якщо вони про неї дізнаються, то, напевне, на ній зосередять усю свою увагу.

Тамару казав правду. Тенґо Кавана був не тільки метою життя для Аомаме, але й водночас фатальною слабою ланкою.

— Залишатися тут і надалі — дуже небезпечно. Треба перебратися в набагато безпечніше місце ще перед тим, як вони довідаються про ваш зв'язок з Тенґо Каваною, — порадив Тамару.

— Зараз у цьому світі ніде немає безпечного місця, — сказала Аомаме.

Якийсь час Тамару оцінював її думку. А тоді спокійно розтулив рота:

— То що ви думаєте робити?

— Насамперед мені треба зустрітися з Тенґо-куном. А до того часу не можу звідси виїжджати. Навіть якщо це чимось загрожуватиме.

— І що ви зробите під час зустрічі?

— Знаю що.

На хвилину Тамару замовк.

— Без жодного сумніву?

— Невідомо, як усе складеться. Але я знаю, що треба робити. Без жодного сумніву.

— Але не збираєтесь мені про це розповісти.

— Вибачте, але поки що не можу. Будь-кому, а не лише вам. Бо якби розповіла, то в ту ж мить, напевне, весь світ знав би.

Місяці прислухаються. І карлики. І стіни кімнати. Нічого не можна було випускати з душі. Доводилось тримати її за товстою стіною.

До Аомаме долинув сухий регулярний звук, безбарвний і самотній — на тому кінці телефонної лінії Тамару постукував кінцем кулькової ручки.

— Нехай буде по-вашому. Я спробую зв'язатися з Тенґо Каваною. Але перед тим доведеться дістати згоду від мадам. Мені було наказано якомога швидше перевезти вас кудись інде. Та ви сказали, що в жодному разі звідси не поїдете, поки не побачитеся з Тенґо Каваною. Пояснити їй цю причину буде непросто. Ви розумієте?

— Логічно пояснити щось нелогічне надзвичайно важко.

— Саме це я хотів сказати. Мабуть, важче, ніж натрапити на справжню перлину в «Устричному Барі», що в кварталі Роппонґі. Та все одно я постараюся.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Ваше наполегливе твердження здається мені вкрай нелогічним. Я не бачу логічного зв'язку між причиною і наслідком. Та, слухаючи вас, я поступово став відчувати, що можу з ним тимчасово погодитися. Сам не знаю, чому.

Аомаме зберігала мовчанку.

— Мадам вірить і довіряє вам, — сказав Тамару. — А тому, гадаю, вона, можливо, знайде підставу, щоб звести вас з Тенґо Каваною, якщо ви так твердо наполягаєте. Мабуть, ви з ним міцно пов'язані.

— Як ніщо на світі, — сказала Аомаме.

«Як ніщо в будь-якому світі», — поправила вона подумки.

— І навіть якщо, — вів далі Тамару, — я відмовлюся встановити контакт з Тенґо, посилаючись, як я казав, на велику небезпеку, ви все одно підете на зустріч з ним у тому будинку.

— Безперечно, піду.

— І ніхто не зможе вам у цьому перешкодити.

— Гадаю, що не зможе.

Тамару зробив коротку паузу.

— То що я маю передати Тенґо Кавані?

— Щоб він прийшов на дитячу гірку, як тільки стемніє. Будь-коли увечері. Він зрозуміє, якщо передасте, що так сказала Аомаме.

— Ясно. Так і передам. Щоб прийшов на дитячу гірку, як тільки стемніє.

— Передайте також, щоб забрав усі цінні речі, які не хоче залишати. Але щоб його руки були вільні.

— І куди він їх понесе?

— Далеко, — відповіла Аомаме.

— Як далеко?

— Не знаю, — сказала Аомаме.

— Гаразд. Передам йому ваше послання, якщо, звісно, мадам дозволить. І постараюсь гарантувати вам якнайповнішу безпеку. По-своєму. Однак небезпека постійно вас супроводжуватиме. Бо вони, здається, знавісніли. Одним словом, вам самій доведеться себе обороняти.

— Розумію, — спокійно відповіла Аомаме. Її долоня все ще торкалася низу живота. «Не тільки себе», — подумала вона.

Коли телефонна розмова скінчилася, Аомаме знеможено сіла на диван. І, заплющивши очі, подумала про Тенґо. Думати про щось інше вже не могла. Їй стало важко дихати, ніби хтось стиснув груди. Але ця мука була приємною. Вона могла терпіти її скільки завгодно. «Він проживав зовсім поряд, — подумала вона. — На відстані десяти хвилин ходи пішки». Від такої думки всередині її тіла стало тепло. Він живе одинаком і викладає математику в підготовчій школі. Мешкає у скромній, акуратно прибраній квартирі, сам собі готує страви, прасує одяг і пише роман. Аомаме позаздрила Тамару. Якби могла, хотіла так само проникнути в оселю Тенґо, де його немає. В її безлюдній тиші торкнутися його речей. Перевірити гостроту олівців, якими він користується, взяти в руки його кавову чашку, понюхати запах, що залишився на його одягу. Перед тим, як зустрітися з ним, хотіла пройти таку стадію ознайомлення з його життям.

Аомаме не знала, з чого почала б, якби раптом, без такої попередньої підготовки, опинилася віч-на-віч з ним. Як тільки уявляла собі таку зустріч, її перехоплювало дихання, а в голові тьмарилося. Вона мала багато чого розповісти йому. Та не знала, що саме треба сказати, якби така мить настала. Усе, що вона хотіла розказати, перетворюючись на слова, втрачало своє найважливіше значення.

У всякому разі, зараз Аомаме могла тільки чекати. Спокійно й обережно. Скласти у велику шкіряну сумку через плече всі потрібні речі, щоб одразу вибігти з дому, щойно побачить постать Тенґо, й більше сюди не повертатися. А таких було не дуже багато. Готівку в банкнотах, переміну одягу й повністю заряджений пістолет фірми «Heckler amp; Koch». Пістолет поклала так, щоб могла вихопити його якомога швидше. Костюм від Дзюнко Сімади на плічках добула з шафи й, перевіривши, чи нема на ньому складок, повісила на стіні вітальні. Долучила до нього білу блузку, панчохи й туфлі на високих підборах від Шарля Журдана. А також бежевий весняний плащ. Тобто зібрала той самий одяг, в якому колись спускалася аварійними сходами із столичної швидкісної автостради. Як для грудневого вечора плащ був трохи затонким. Однак іншого вибору вона не мала.

Отак приготувавшись, Аомаме сіла на садовий стілець веранди і через щілини в пластикових жалюзі зосередила погляд на дитячій гірці парку. «Серед ночі, в неділю, помер батько Тенґо, — міркувала Аомаме. — Від медичного засвідчення смерті до кремації мусило пройти двадцять чотири години. Так вимагав закон. Якщо це врахувати, то кремація могла відбутися у вівторок. Тобто сьогодні. Після похорону Тенґо вернеться звідкись до Токіо не раніше, ніж сьогодні ввечері. Мої слова Тамару передасть йому потім. Тож перед тим Тенґо не з'явиться у парку. Крім того, надворі ще світло.

Перед смертю лідер помістив у моє лоно це маленьке створіння. Таке моє припущення. А може, інтуїтивний здогад. Якщо це правда, то невже я, врешті-решт, виконую волю цього покійника й прямую туди, куди він указав?»

Аомаме скривилася. Ніяк не могла дійти певного висновку. «Тамару припускає, що, можливо, за потаємним задумом лідера я завагітніла „тим, що чує віщий голос“. Можливо, у вигляді „просторової личинки“. Та чому така роль випала мені? І чому моїм партнером у цьому має бути Тенґо Кавана? Це також не має пояснення.