Словом, Жак опинився у Франції. Тільки не в Парижі, а на березі Уази в маленькому зачуханому селі, від якого тепер і сліду не залишилося.

А зараз поведемо мову про окультні науки, про містику, чи, коли хочете по-сучасному, про телепатію. Звідки хто-небудь міг дізнатися, що Жак Нуазе повернувся на береги Уази заможною людиною? Адже єдиний свідок його заможності, сарацинський коваль, залишився лежати в своїй кузні за тисячі льє від Франції. До того ж мій далекий родич міг би заприсягтися, що голова коваля не була більше з’єднана жодною жилочкою з його тулубом. Жак як зараз пам’ятає, що голова полетіла за горно, а тулуб залишився біля ковадла. Люди в такому стані мають звичку мовчати.

І ще коли б хто-небудь, крім коваля, знав таємницю Жакових латів і збруї, Жакова голова була б рівноцінною з головою коваля. У братів тамплієрів у цьому відношенні була своєрідна мораль. Запорукою, що ніхто не знав про Жакове багатство, було його повернення на береги Уази живим. Не встиг він ступити на землю батьків, як довкіл з телеграфною швидкістю розлетілась чутка про те, що Жак Нуазе казково багатий. Звідки було взятися цим чуткам? Кінь, на якому приїхав Жак, не викликав би жодної емоції у найбіднішого шкуролупа, бо шкіра коня протерлася до кісток, одяг Жака свідчив про те, що хазяїн його поповнював свій гардероб ще до початку Хрестових походів, і взагалі, крім вищербленого меча та іржавих лат, у тамплієра нічого не було. А чутки все ширилися, розпливалися, як масна пляма на воді. Жак одчепив одне стремено, здер з нього маскувальний лак (чи відьмину кров), і стремено загорілося, як і личить горіти на сонці справжньому золоту. Й тоді Жак відчув, що він не буде ані заможним, ані щасливим. Знесилена Хрестовими походами Європа була ще бідна на гроші. Основні багатства з Азії линуть значно пізніше. А зараз… Зараз за оце золоте стремено можна купити ціле село. Скільки років мусить минути, щоб Жак по-справжньому реалізував своє багатство, не викликаючи ні в кого підозри? Отак сидіти, відколупувати по шматочку від цього стремена і проїдати його?

Склеротична пам’ять… Я увесь час забував додавати до прізвища Жака Нуазе часточку “де”. Так-так, він був Жаком де Нуазе, він був дворянином. Це смішно звучить — де Нуазе, але він був дворянином, інакше б він не був лицарем. І цей дворянин був чи не найбідніший від останнього свинопаса. В Жака де Нуазе залишилося з сімейних коштовностей тільки щербатий меч і ще родове нахабство. Йому б личило жити як дворянинові, але разом з тим він був тамплієр. А тамплієрові належало бути бідним, так стверджував статут ордену. Цей статут, правда, не розповсюджувався на магістра, на скарбника, на капітул, але рядові члени ордену мусили скорятися…

Жак продав шматочок свого золотого стремена. Шматок Цей був розплющений так, що ніхто б і не здогадався, від чого він був одрубаний. Потім Жак зважився продати ще один шматочок і теж розплющений. І внаслідок Жак Нуазе розжився на теплий плащ і чоботи, а решту щиросердно й добросовісно пропив у компанії таких, як сам, голодранців. Але в кожного із голодранців перед прізвищем стояла приставочка “де”…

І оці жалюгідні крихти золота погубили загалом непоганого хлопця Жака де Нуазе. Чутки про його шалене багатство підтвердились: як же ж, були люди, котрі своїми очима бачили те золото. Цікаво тільки, де Жак де Нуазе ховає його?

Мушу сказати, що цим питанням зацікавились і в капітулі ордену. В ті часи рядовий тамплієр ще не мав права мати багатство. Однієї чудової ночі Жака заарештували й делікатно запропонували передати до скарбниці ордену все золото до останньої крихітки. Жак був упертий, як мул (з нашого роду один я не впертий), і тільки знизав плечима. Наступного дня Жак позбувся лицарства, й тепер за нього міг заступитися хіба що сам бог. А оскільки в бога на той час були інші справи, то за Жака не заступився ніхто.

Його катували три тижні. Він був живучий, як саламандра. Інший на його місці сконав би на третій день, а він тільки вперто крутив головою.

Нарешті його напоїли розтопленим золотом. Кольором це нагадувало добрий коньяк, але цей коньяк виявився занадто міцним для Жака. Він не прохмелився. Лати його, збрую і єдине стремено продали за безцінь, щоб розрахуватися з катом.

Ви ще можете знайти ці лати, містере Живокіст, але краще не треба. Жак де Нуазе запевняє, що вони приносять нещастя”.

— Ви кретин, Нуазе, — сказав Живокіст, — тепер я розумію, чому Гітлер вважав декого із вас, французів, неповноцінною нацією. На якого біса ви підсунули мені своє марення?

— А ви таки прочитали його? — вдоволено сказав Франсуа Нуазе. — Ми з вами живемо і думаємо на різних частотах і в різних регістрах. Це я хотів, щоб ви зрозуміли азбучну істину: всі неприємності через золото й ще через… жінок. Я не втрачаю надії, що ви порозумнішаєте.

— А я плачу вам гроші не для того, щоб терпіти ваші хамські витівки. Мені це починає, набридати.

Франсуа зморщився, як від зубного болю.

— Ну, добре, добре, це я вже чув.

Французький винахідник Нуазе в свої тридцять два роки залишався геніальною дитиною. Побивши горщики з однією паризькою електронною фірмою, він подався шукати щастя за океан. Такому спеціалістові, як Франсуа Нуазе, в Новому світі не довго довелося шукати роботу. Компанія “Дженерал електронік” вхопилася за нього обома руками.

Своєю мрією Нуазе вважав електронного робота, який тільки тим і одрізнявся б від людини, що виконував би весь об’єм як фізичної, так і розумової праці значно швидше й краще, ніж людина.

До того ж Нуазе мав намір наділити своє дітище повним комплексом емоційної сфери людини.

Керівництво компанії не могло не зацікавитися роботою Наузе. Справжній робот, не електронна коробка, не скриня, набита електронним начинням, з краб’ячими клешнями замість рук, а робот майже як людина чи навіть і більше як людина, що може бути краще? Такими роботами через кілька років можна замінити робітників біля верстатів, шахтарів у шахтах, шоферів за кермом. Такі роботи підуть служити до поліції, до армії, на флот! Нуазе були створені чудові умови для роботи, він став повновладним господарем гарно обладнаної лабораторії. Але не встиг Франсуа по-справжньому віддатися роботі, як його викликали до шефа й поставили умови:

— Ніяких емоцій! Робот мусить філігранно виконувати ту чи ту роботу, але емоції йому ні до чого. Вони тільки заважатимуть йому.

— А коли ви захочете зробити з нього вбивцю? — розчервонівшись, випалив Нуазе.

— Хоч убивцю, хоч кого, то не ваша турбота, ваш винахід належить компанії, і компанія вам забороняє експериментувати з емоційною сферою. Чого доброго ви за рахунок фірми почнете продукувати святенників чи вчителів недільних шкіл.

Франсуа шаленів від люті, грюкнув дверима і… втік. Так, так, буквально втік, бо, розірвавши контракт з компанією, він мусив би заплатити шалені гроші, яких у безглуздого Франсуа ніколи не водилося.

І тут його знайшов Живокіст і буквально заманив на борт “Менхасетти”. Наївний і по-дитячому романтичний француз захопився пропозицією Живокіста. В Живокіста він побачив перш за все видатного хіміка, винахідника пластрола. Альфа-пластрол твердий і міцний, як криця, легкий, як корок, і бета-пластрол м’який і еластичний, але такий же міцний і легкий, як пластрол-альфа — чи можна було знайти кращу сировину для виготовлення вимріяного робота!

Мечислав обладнав для Нуазе чудову лабораторію, кожна вимога Нуазе виконувалася негайно. Нуазе ніхто не заважав, і Нуазе міг би вважати себе щасливим.

Робота над Аполлоном посувалася швидко. Нуазе назвав свого робота Аполлоном, бо поклав собі зробити його струнким, гармонійно складеним, гарним і… розумним. Франсуа вважав, що людина із статурою Венери не може бути перекупкою, а людина із статурою Аполлона не могла стати шахраєм чи вбивцею.