Данило похолов. Виявляється, постріл Вертеса таки влучив у нього. Вистрелити влучніше Вертес не зміг би навіть тоді, коли б його постріл пронизав Слупові серце.

Але Слупові хотілося жити, Слуп не міг примиритися з тим, що тепер, коли все склалося так напрочуд гарно, коли доля знову всміхнулася йому, він мусить вмерти такою страшною і безглуздою смертю.

До біса! Куди з каюти могло подітися майже двадцять літрів води, коли підлога і стіни вимощені водонепроникним пластролом? А пластрол уже куля не проб’є, тут вже, прошу вас, вибачайте! Підлога в каюті, як і палуба, як і все на цій триклятій “Менхасетті”, похила, і вода, безперечно, зібралася в кутку біля надвірної стінки. Її можна зібрати, зрештою, її можна профільтрувати, і тоді її можна пити, пити, пити! А там вщухне шторм і повернеться Мечислав.

Данило став навкарачки й поліз під стіл у куток… Так, у кутку було вогко, тут тільки що хлюпала вода, її прозорі краплі ще де-не-де блищать на гладенькому пластролі. Але куди, куди, куди вона могла подітися? Не випарувалась же вона за півгодини, це ж майже двадцять літрів?!

Пальці Данила гарячково обмацують куток каюти і… натрапляють на щілину.

О-о, руки б їм покорчило, тим робітничкам, що облицьовували пластролом Данилову каюту. Стріляти їх, живими закопувати в землю, розпинати на мотовилі й бити, бити, бити по поперекові кілком. А де вони? Ага, це він їх тоді той… а вони відомстили йому. Встали з океанського дна й просвердлили дірку…

Данилові не так уже й хотілося пити, і, коли б він знав, що води досить, він навіть міг потерпіти, але тепер він почав божеволіти від спраги. Він кинувся на палубу в надії, що почався дощ, але дощу не було, тільки шаленів вітер і шторм усе набирав і набирав сили. Такий шторм не вщухне до ранку, й завтра Мечислав не буде… Води немає, води немає, води немає…

Слуп майже не спав. Щохвилини йому здавалося, що пришвартовується “Ціцелія”, і хоч він і розумів, що це безглуздя, але щоразу вибігав на палубу.

Ніч була жахлива, але день почався не краще. Слуп спробував поснідати, й спрага з подвоєною силою вхопила його за горло своїми сухими й гарячими пальцями. Весь день він никав по “Менхасетті” в надії знайти щось мокре й прісне. Його не було, хоч мокрого й солоного за бортом вистачало.

Шторм не вщухав. “Ціцелія” не припливла й не могла припливти. Друга ніч була в сто крат жахливіша за першу. Язик розпух і не вміщався в роті, губи потріскались, і на них позапікалася кров.

…На третій день до Слупа прийшов Вертес, і Слуп попросив його продати йому склянку води за мільйон доларів.

— Для чого, — сказав Вертес, — в океані скільки завгодно води. Ти переконаєшся, що її можна пити.

Він узяв Слупа за руку, і вони пішли в океан.^

ЙОГО ОСЕЛЯ — ЙОГО ФОРТЕЦЯ

Гартман не любив, щоб його клієнт зоставався незадоволеним, і Мечислав не став винятком. Вілла була як і хотів того Живокіст. Чи мало яких оригіналів є на світі? Захотілося чоловікові купити купу піщаних дюн з щетиною сухої травички на їхніх горбах — і купив. Захотілося йому поміж цих дюн збудувати віллу — і збудував. Як-не-як, живемо ми у вільному світі й що хочемо, те й робимо.

Пляж починається від ґанку і збігає до самого океану, пляж огороджений, довкіл написи: “приват”, “приват”, “приват”. Такі написи захищають володіння Мечислава Живокіста не гірше ніж таблички: “Обережно! Міни!” Але Мечислав покладається не тільки на таблички. Навколо його ділянки невидимою павутиною розповзлися дроти, й різноманітні реле спрацьовували, як тільки хто-небудь наближався до вілли. На віллі лунали дзвінки, гули сирени, спалахували різноколірні лампи, нагрівалися екрани телевізорів. На екранах з’являлася фігура порушника, і йому назустріч вибігав один з Мідасів. Але досі це були лише учбові тривоги. Ніколи ніхто ще не опинявся серед цих дюн.

Зовні вілла як вілла. Модерна. Бетон і скло. Скла навіть більше, ніж бетону. Але ніхто навіть не підозрював, що скло це міцніше від бетону. Його навряд чи проб’є бронебійна куля. Тендітна, модерна вілла могла витримати будь-який обстріл з усіх видів стрілецької зброї.

Усередині кімнати як кімнати. Спальні, вітальні, бібліотека, хол, дві чи три ванни, кухня, навіть басейн, зате підвали незвичайні. Вони розмістилися у кілька ярусів один над одним. Тут вілла трохи нагадувала “Менхасетту” — під водою більше, ніж над водою. Над землею вілли було менше, ніж під землею. Вона нагадувала гриб, який тільки-но з’явився після дощу.

Підвали належали Живокісту, Нуазе, одному з Мідасів. Нуазе мав чудово обладнані лабораторії і майстерню. Він взагалі не помічав, що три чверті доби проводить глибоко під землею. Конструювати, експериментувати, винаходити й не думати про те, куди приткне Живокіст твої винаходи, — ось як сам себе поки що запрограмував Нуазе.

Підвали, що належали Мечиславу, були найбільші і найнудніші. Там не було нічого, там лише зберігалося золото. Багато золота. Золото в різних видах. Золотоносні підвали являли собою анфіладу схожих одна на одну комор із залізобетонними стелажами. Між стелажами — вузенький прохід, а на стелажах — золото, золото й ще багато, багато, багато золота.

До анфілади комор вели одні-єдині двері. Здавалося, вони мусили б бути якимись надзвичайно важкими, товстими, скрипучими. Але вони були дуже тонкі й не мали жодного замка. До чого складні замки, коли існують фотоелементи й пластрол? Двері зроблені з пластролу, й для того, щоб бути міцними, їм необов’язково бути великими.

Замки з електрофотобіоелементами були наладовані на струми Мечиславового мозку. Його і тільки його. Двері були завжди зачинені, але варто було йому наблизитись, як спрацьовував фотоелемент. Двері й тоді залишалися зачиненими, але вмикався біоелемент. Він ловив частоти Мечиславових біострумів, і двері відчинялися. Мечислав заходив до першої своєї золотої комори, і двері за його спиною тихо зачинялися.

Крім Мечислава, до золотих підвалів через єдині пластролові двері не міг зайти ніхто. Разом з Мечиславом через ці двері теж ніхто не міг зайти. Цей підвал і ці двері знали єдине: “сезам, відчини двері” — біоструми Мечиславового мозку. Але переносити, діставати, знімати, завантажувати на стелажі таку страшну вагу, як тисячі кілограмів благородного металу, не під силу одній людині. Тому анфілада підвальних комор із стелажами була обладнана як автоматична лінія. Мечислав сідав до пульта, спалахували червоні та зелені вічка індикаторів, і починалася робота. Напівфабрикат могутності Мечислава Живокіста оживав і рухався. Злитки сортувалися по вазі, високопробне золото йшло до високопробного, монети сортувалися за вагою і пробою, уламки золотого начиння надходили до тигля…

Завідував тиглем тут-таки, у підвалі, один з Мідасів. Цього Мідаса Нуазе дещо модернізував. Плавати й шукати золото на дні океану він, на відміну від своїх братів, інших Мідасів, не вмів. Це був чорноробочий Мідас — з підвалу він не виходив. Але цей чорноробочий мав освіту хіміка-металурга. Червоне золото від звичайного, дешевенького, 56-ї проби, він пізнавав “із заплющеними очима”. Пізнавав, сортував і плавив.

Тигель Нуазе з допомогою першого Мідаса обладнав автоматичними приладами, і блискучі дзвінкі цеглини вагою від кілограма до десяти кілограмів ритмічно бренькали на транспортер і пропливали перед зачарованими очима Мечислава. Були хвилини, коли Мечислав не вірив сам собі. Йому здавалося, що все це сон, він прокинеться і більше не побачить ні Мідасів, ні підвалів, ні оцих нескінченних блискучих дзвінких цеглин. Але це був не сон. Кожної ночі один чи кілька Мідасів йшли пляжем, пірнали в океан і зникали в безвісті. Куди вони пливли, не знав ніхто. Мечиславові набридло забавлятися, і тепер на жодному з Мідасів не було встановлено телеапаратури. Курс Мідаси прокладали самі, зникали на кілька днів, а оскільки швидкість вони розвивали шалену, можна було підозрювати, що вони оббирають океан десь у районі Карібського моря. Про це свідчили так-сяк відлиті монети й злитки, які можна було знайти лише на іспанських галіонах, що затонули. Траплялися, правда, монети й золоті речі пізніших часів, але хіба в Карібському морі тонули лише іспанські галіони?