— Можете не розповідати, — сухо сказав Нуазе. — У всякому разі мені. Я в цьому тепер не сумніваюсь. Я знав, що ви бандит, але вважав, що ви ординарний бандит. Тут я помилився. Ви небезпечніші, ніж я думав. Власне, мене цікавить зовсім інше. Мене цікавить, хто поміняв програму Мідасам?

— Я не маю наміру перед вами звітувати! — нахабно відповів Мечислав.

— Боюсь, що вам доведеться звітувати перед яким-небудь міжнародним трибуналом, — відказав Нуазе і вийшов з кабінету Живокіста.

“Не за горами той день, коли буде вкрадено президента. До цього йдеться. Тільки навряд чи його варто буде розшукувати. Уряд, за якого можна розтягати золотий запас країни і розтягати безкарно, іншої долі не заслуговує…”

У тому ж номері газети друкувалось інтерв’ю, яке взяв кореспондент “Незалежної газети” у сенатора Бручмена:

“Нація на межі катастрофи. Нам потрібна дужа рука, яка могла б узяти за комір червоних і чорних. Так, ми маємо найдемократичнішу в світі конституцію і не маємо справжньої волі. Натомість ми маємо безпорадний уряд, спеленутий умовностями ефемерних традиційних воль. Геть такі традиції і геть такі волі!”

Через кілька днів після того, як Форстер Бревіс узявся розшукувати золото, що зникло, газета писала:

“Ні в кого немає сумнівів у тому, що містер Форстер Бревіс талановитий детектив, але справа, за яку він взявся, даруйте нам за щирість, Бревісу не по зубах. Адже ми маємо справу навіть не з суперпограбуванням банку, де діяли б хоч і висококваліфіковані, але вже знайомі по почерку гангстери. Ми, панове, маємо справу з пограбуванням цілої нації, цілого великого народу. Навіть коли б було надщерблено місяць, то ця місячна щербина викликала б не більшу сенсацію, ніж викрадення півтори тонни золота. До речі, чи справді було вкрадено лише півтори тонни? Адже нам доводиться вірити на слово урядовій комісії, тобто тим людям, котрим ми з вами, панове, довірили наше золото. Так, наше! Бо це був національний золотий запас, і тепер кожен з нас став бідніший. Могли це зробити гангстери? Ні, ні і ще багато разів ні, кажуть найавторитетніші експерти. То чи знайде злочинців Форстер Бревіс, безсилий у цьому випадку? Ні, ні й ще багато разів ні, каже “Незалежна газета”, й разом з нею повторюють ці слова мільйони тверезо мислячих наших читачів. Може, краще містерові Форстеру Бревісу, замість того щоб шукати міфічних гангстерів, пошукати для нас інший уряд? Що це за уряд, за якого нація не багатіє, а бідніє?”

І того ж дня, як беслідно зник Форстер Бревіс та його агенти:

“Архісуперсенсація! Зник Форстер Бревіс! Зникли кращі детективи! Чиї ж це штучки? Гангстери на це навряд чи наважились! Скільки ж пропало золота насправді? Любі краяни, ми з вами стали ще бідніші: тепер із державної скарбниці доведеться виплачувати пенсію вдові Бревіс і сиротам загиблих детективів!”

Одна не зовсім позбавлена здорового глузду газета зробила спробу пов’язати загадкові події кількарічної давності із загадковими подіями сьогоднішніх днів. Була навіть великим шрифтом передрукована інформація, яка свого часу, спрацювавши, як пружина, викинула Мечислава Живокіста із готельного ліжка. Ось вона:

“На військово-морській базі поблизу Грібрауна морські піхотинці обстріляли невідомого, який раптово виплив з океану й рушив просто до них. Погуки “Стій!” не зупинили цього посланця Нептуна, й він не прореагував навіть тоді, коли застережлива черга із автоматів прорізала повітря над його головою.

Друга черга влучила по грудях на рівні серця, але він звернув на неї увагу не більше, ніж слон на жменю гороху, пошпуреного малою дитиною. Невідомий повернувся до них спиною і знову пірнув в океан. Очевидці запевняють, що був він високого зросту й не мав ні акваланга, ні інших приладів…”

Газета запитувала:

“Хіба розповідь сержанта Бена Лайка і розповіді морських піхотинців не співпадають? І в тому, і в тому випадку ми мали справу з одним і тим же самим феноменом, якого не беруть кулі. Що скажуть вчені?”

Вчені, за винятком кількох шаманів від науки, промовчали, зате вся “жовта” преса зчинила неймовірний ґвалт: “Рука Москви!”, “Червоні й чорні терористи одягнулися в панцер!”, “Це справа рук тільки комуністів!”

Скажені вимагали негайних військових дій проти країн соціалізму, й лише “Незалежна газета” в усьому вперто звинувачувала свій власний уряд.

— А ви купили гарну цяцьку! — сказав Гартман, ідучи назустріч Живокістові і вимахуючи номером “Незалежної газети”.

Тепер він часто приїздив на віллу-фортецю і був тут своєю людиною поміж самого господаря і Мідаса-служника, який, власне, скидався на звичайного слугу.

Раніше до столу виходив і Нуазе, і Живокіст засвідчував його Гартманові як свого компаньйона, але тепер Нуазе став самітником і до столу не виходив.

— Кажу, гарну цяцьку купили. — Він ще раз махнув газетою, потискаючи руку Живокістові. — Радий, дуже радий, що ви скористалися тоді моєю порадою.

— Але ця цяцька коштує мені до біса грошей, — похмуро одказав Мечислав. Він останнім часом не дуже тішився візитами Гартмана.

— О любий мій, ви рахуєте гроші? Людина, яка могла собі дозволити знищити Форстера Бревіса і його колег, повинна мати до біса грошей.

Мечислав зблід, і чоловічки його стали схожими на цівки браунінгів.

— Що ви сказали? — занадто спокійним голосом запитав він.

— О любий мій! Киньте дурниці, не ламайте переді мною комедію, та ще й безплатну. Я не великий любитель комедій, але коли й дивлюся їх, то плачу принаймні п’ятдесят центів.

Мечислав помовчав, а тоді наче стрибнув у холодну воду:

— Ви приїхали мене шантажувати?

— А ви ніби відразу не здогадалися? Ха-ха-ха, — Гартман сміявся милим старечим сміхом. Так сміється дідусь, коли пустун внук запихає його бороду в його ж таки вухо.

— Я вас знищу фізично, — пообіцяв Гартману Мечислав, — до того ж зроблю це легко й невимушено.

— Ні, не знищите. Бо цим самим ви знищите себе. Ви не дитина і, мабуть, здогадуєтесь, що я потурбувався про свою безпеку. Ні, за ворітьми немає детективів і найманих охоронців, бо я знаю, що вони б допомогли мені не більше, ніж нещасному Форстеру Бревісу. Ви можете переконатися, що в моїй кишені немає пістолетів, бо це теж ні до чого. Зате радий вас повідомити, що все, що тільки мені вдалося вивідати про ваше кубло, — Гартман розвів руки, — фотострічки, магнітофонні стрічки, копії ваших замовлень лежать у…

— Банківському сейфі, і на випадок вашої смерті…

— Я завжди казав, що в містера Живокіста світла голова й він далеко піде. Все правильно. Все у банківському сейфі, і на випадок моєї смерті… Словом, трапиться таке, що ваша “Незалежна газета” не відгавкаеться, і вам доведеться сісти на електричний стілець, а це не найкращі меблі, та ще й у вашому віці… Такі речі, як пограбування сейфів золотого запасу країни, не прощаються.

— А я вважав вас джентльменом, — блідо всміхнувся Мечислав.

— А чому ні? Хіба після того, що між нами зараз відбулося, ми перестанемо поважати один одного чи спілкуватися?

Живокіст згадав Слупа, згадав Осандру, і йому стало навіть смішно.

— Давайте ваш чек і скажіть скільки. Гартман замахав руками.

— Ну що ви, що ви, містере Живокіст! Це дуже банально й не по-джентльменському! В мене є час. Це я просто так, нагадати вам, що між нами будуть деякі рахунки. І, нарешті, ще одне: містере Живокіст, вам час приставати до зграї, вами вже цікавляться.

Мечислав недбало знизав плечима:

— Я ними не цікавлюсь. Боюся, що зграї доведеться приставати до мене.

— Ваша справа, ваша справа. Я ніколи не даю порад. По цьому Мечислав запросив Гартмана повечеряти, і той

пожартував:

— Стежте, щоб я не вдавився. Для вас це було б однаково, що вдавитися самому.