Ферчисти своїми коричневими чобітьми з острогами затоптували найменші іскри боротьби, але вони спалахували знову й знову. Так горить торф’яник. Дивись — погасили, затоптали в одному місці, ніби все погасло, а цівка диму вже пробивається в іншому місці, й за димом з’являється вогонь.

Ферчисти сваволіли не безкарно. Чимало і їх лікувалося в блискучих, фешенебельних шпиталях, заведених Живокістом, а багато хто навіть тицьнувся навіки носом у сиру землю. Вогнепальних ран на їхніх тілах поки що не знаходили. Причиною смерті був або шматок антрациту, пущений у ферчиську голову дужою робітничою рукою, або гаєчний ключ, націлений у ферчиську потилицю.

Живокіст потелефонував Гартманові:

— Накажіть випустити серію Мідасів-сторожів, тільки рухливіших і скаженіших! У кожному загоні “Товариства” мусить бути кілька таких Мідасів!

Розпорядження було виконано негайно. Пластролові голови не боялися ні антрациту, ні гаєчного ключа. І взагалі Мідаси не боялися нічого й нікого. Програма їхня була проста й примітивна — жорстоко бити палицями порядних людей, а треба буде — то й убивати. Власне, програма, яку закладали в Мідасів на заводах Живокіста, нічим не відрізнялася від тієї програми, яку виробив Джім Ферч для своїх головорізів. Мідасів не відрізняла від ферчистів ні зовнішність, ні внутрішній зміст. Після появи Мідасів у загонах ферчистів ті розпустили поміж народу чутки про своє безсмертя і свою невразливість. Це було неважко, бо в народі досі ніхто до пуття не чув про Мідасів. Газети про це не писали, отже, ходили найдивовижніші чутки й плітки про механічних людей. Казали, що Живокіст має намір замістити ними живих робітників. Але справжніх борців за робітничі права розмови про Мідасів та й самі Мідаси не лякали. Зігнувши на пластроловій голові Мідаса лом, двометровий Джонні з пудовими кулаками казав товаришеві:

— Цього чортяку лом не бере. Але думаю, що протитанкова граната звалить його з ніг. А там ми вже поцікавимось, з чого у нього нутрощі.

Й двометровий Джонні, що вирівнював погнутого ломика голими руками, і його товариші починали радитись, де взяти протитанкову гранату. Не інакше як у арсеналі національної гвардії. Але національні гвардійці вичікували, приглядалися, дотримуючись дрібнобуржуазного, наипідлішого нейтралітету в світі.

Робітничим рухом хтось керував, хтось його спрямовував. Живокіст це відчував, але зробити нічого не міг. Тут і Ферч був безсилий. А втім, Живокіст переживав медовий місяць своєї перемоги над Дарлінгом, на кийках із золотими кільцями, на золотих пряжках ферчистів він їхав до абсолютної влади, і його мало турбували заварухи десь унизу, під ногами. Хай цим сушить собі голову Ферч і його хлопці. Для цього Мечислав годує їх, одягає і взуває.

Дуже гарний настрій став у Мечислава Живокіста після одного, здавалося б, дрібного випадку. Якось йому потелефонував Гартман і попросив дозволу зайти в незвичний час. Мечислав милостиво дозволив.

Гартман зайшов до Живокістового кабінету й почав переступати з ноги на ногу зовсім так, як недавно переступав з ноги на ногу у Гартмановому кабінеті Осандра.

— Я прийшов, сер, — хрипким голосом сказав він, — щоб зробити вам подарунок…

Живокіст здвигнув плечима.

— Я, здається, не іменинник.

— І все-таки…

Гартман дістав з кишені пакуночок, акуратно загорнутий в целофан, і поклав його на краєчок столу. Мечислав не поспішав брати пакуночок.

— Що це? Сподіваюсь, тут не пекельна машина? Бо тоді вибухнули б і ви…

Гартман замахав руками:

— Що ви, що ви! Я ще не поспішаю помирати. Пам’ятаєте один наш обід на віллі, коли я жартома порадив вам стежити за тим, щоб я не вдавився?

— Це тоді, коли ви приходили мене шантажувати?

— Ну, коли вам так подобається це слово, коли ви вважаєте його найправильнішим, хай буде так.

— Ага-а, ну, тепер я все пригадав і все зрозумів. У цьому пакеті фотоплівка й магнітофонні стрічки?

— Так, ви вгадали, — граційно нахилив голову Гартман.

— Скільки ж ви хочете за цей мотлох? — скривився Мечислав.

Він уже зрозумів, що Гартман більше ніколи не наважиться його шантажувати, але вдав, що цього не знає.

— Ви ображаєте мене, сер, — очима старої собаки подивився Гартман на Мечислава, — я роблю вам подарунок… Я думаю, вам буде цікаво коли-небудь на дозвіллі…

— Прослухати магнітофонні записи, а фотографіями прикрасити свій кабінет? Так я вас зрозумів?

— Вважайте, що так. Тепер ви маєте на це право. Звичайно дужий завжди має рацію.

Так, дужий завжди має рацію. І несподівано Живокісту стало спокійно й весело на душі. Він не забув про спробу Гартмана шантажувати його свого часу, хоча жодного разу не нагадав йому про це. Він чекав, коли Гартман прийде і покається сам. І він діждався цієї хвилини. Гартман — битий лис, коли б він не був на сто відсотків упевнений, що Мечислав остаточно досягне своєї мети, він не поспішав би віддавати такі документи. Він би вичікував, він би їх зберігав (щоб потім урятувати власну шкуру). І було б щось загрозливе на Мечиславовому горизонті, Гартман вчинив би трохи не так. Це був показник спокою і стабільності Живокістової диктатури. Він надумав зробити щось приємне і Гартманові. Одразу ж було забуто про шантаж і про все. Гартман став симпатичним Живокістові.

— Альфреде, я б не хотів бути невдячним…

— Сер, ви мені віддячили за все. Я не можу поскаржитись на свою долю. День, коли я зв’язав її з вашою долею, сер, завжди був найщасливішим днем для мене.

— Дякую, Альфреде, я ціню це, ви завжди були моєю правою рукою.

— Був? А тепер? — У голосі Гартмана чулася тривога.

Що як Живокіст, забравши компрометуючі знімки й магнітофонні стрічки, покаже йому на двері? Саме тепер, коли Гартманові вельми подобається його життя і його роль. Роль диктатора чи керуючого всіма підприємствами Живокіста.

Мечислав зрозумів його.

— Ви й тепер залишаєтесь моєю правою рукою.

— А Ферч? — ревниво запитав Гартман.

— Що ж Ферч? Ферч тупий солдафон. Це кулак, кастет. Без голови, моєї і вашої, кулак ніколи не знатиме, кого вдарити і як.

Заспокоєний і втішений Гартман пішов із кабінету, а заспокоєний і втішений Мечислав поклав собі заскочити на свою віллу. Йому раптом захотілося побачити Нуазе й почути, що скаже він тепер. Тепер, коли майже всі мрії Живокіста здійснилися, цікаво послухати, що буде казати цей ліберал-ідеаліст. Мечислав викликав по телефону свого золотого лімузина, охорону з ферчистів (тепер без цієї охорони він не ступав і кроку) і поїхав до океану на віллу.

…Стелився туман, і океану, власне, не було видко. На пісок пляжу набігали зелено-сірі з білими кучерями хвилі, лизали пісок, з тихим шипінням відкочувались. Здавалося, океан тут починався і тут закінчувався. Але Живокіст знав, що там, далеко-далеко в тумані, за багато миль від берега, під божевільною товщею води і вдень і вночі працюють Мідаси. Вони шукають золото. Вони знаходять його багато, дуже багато. Й Живокіст стає все багатшим і багатшим кожної миті. Мерзлякувато зіщулившись, потираючи руки, він побіг через двір вілли. Ферчисти з надвірної охорони вітали його високо піднятими руками, але він, зовсім не помічаючи їх, вибіг на ґанок вілли, а потім так же швидко зник усередині.

Йому не терпілося побачити Нуазе. Правильніше, не стільки бачити, скільки почути те, як він реагуватиме на його злет. Що б там не казали, а Нуазе був найпричетніший до його сьогоднішнього успіху.

В природі абсолютно чистих у хімічному відношенні речовин майже немає. Немає на світі й хімічно чистих злочинців і негідників. Мечислав Живокіст не був винятком. Десь у глибині того, що в інших, чесних людей мусило називатися душею, десь там, у тій глибині, млявеньким черв’ячком ворухнулося у Мечислава щось схоже на вдячність. А коли до цієї тіні вдячності додати ще й не зовсім усвідомлену повагу, яку Живокіст відчував до Нуазе, Нуазе міг би розраховувати на волю. Справді, хіба Нуазе являє собою якусь небезпеку? Через кілька днів будуть внесені поправки до конституції, через місяць Живокіст стане президентом, щоб через півтора місяця стати диктатором. І Мечислав наказав Мідасові-служнику запросити Нуазе до кабінету.