— Чхати мені на цю паршиву гвардію, я маю на увазі командування федеральними військами.

— Сер…

— Генерал Форстер поділяв ваші… наші погляди й взагалі симпатизував вашому… нашому рухові. Ви зв’язувалися з ним?

— Сер, я зв’язувався з ним, але, вибачаюсь, коли дійшло до діла, Форстер виявився кізяком. Без дозволу президента він не може віддати наказ військам.

— Армія хоча б нейтральна?

— Юридично так…

— Мене цікавить фактично.

— Тут є одна телеграма, сер, — Ферч витяг ще одну телеграму, — що робітники позичають у військових арсеналах протитанкові гранати, дають розписки…

— Для чого їм протитанкові гранати?

— Звичайними не можна пошкодити Мідасів, ваш пластрол — чудовий матеріал, сер…

— Дякую вам за компліменти.

Це було єдине, що міг сказати Живокіст. Що робити далі, до кого звертатись, до кого вдаватися по допомогу, він не знав. Його оточували самі лише вороги…

…Коли б у ці дні не страйкували друкарі, газети були б заповнені цікавими матеріалами, репортажами, телеграмами. Газетні екс-королі дуже швидко, на протязі якоїсь години-двох, відчули, що їм можна відкидати оту осоружну приставочку “екс”. Зірка Живокіста закочується, це було відчутно в усьому. Газетам не треба було підігрівати громадську думку, громадська думка підігрівалася зараз сама.

* * *

— Джонні, докинеш?

— Докину!

— Вона ж важка!

— Не важча молота! — І за тими словами Джонні кидав протитанкову гранату, що взяв у арсеналі під розписку, й вона, описавши геометрично правильну параболу, падала на землю з вибухом.

— На шматки! Дивись ти, це не робот! Виявляється, це був живий ферчист. Морока!

А вже старий Стів біг і несамовито лаявся:

— Який кретин витрачає протитанкові гранати на цих тарганів? А чим будемо механічного збивати з ніг?

Джонні безпорадно розводив довгими руками.

— Чорти ж його батька знали. Зовні вони однаковісінькі. А механічних надовго не вистачить, одного ми розібрали — у нього енергія уже закінчувалась, а заправитись, батареї зарядити йому нічим і ніде.

— Думати, думати треба, ви цих тарганів з золотими пряжками ловіть голими руками. Вони вже бульки пускають.

— Хлопці, робот зупинився!

Усі побігли дивитися на робота, в якого скінчилася енергія. Це стояв справжній труп. Але стояв, не падав. Джонні штовхнув його, і він упав на брук, як порожній бідон.

— Це я його мов гранатою, — зітхнув Джонні.

— Нічого, — втішив хтось хлопця, — ми йому електричний мозок прочистимо, і він у нас ще запрацює. Потужний, як трактор, буде мішки носити.

— Ага! А ти без роботи залишишся. Демонтувати його до бісової мами!

— На мітинг, хлопці, на мітинг!

* * *

— Міегере Бобкінс, ви відчинили свій магазин?

— Так, місіс Берклі, і даю в борг.

— Це ж чудово!

— Торгівля мусить жити, незабаром це божевілля закінчиться, і всі речі матимуть свою ціну.

Дрібні торговці відчули кон’юнктуру й поклали собі не втрачати клієнтів. Хто-хто, а вони з нетерпінням чекали того дня, коли можна буде прочитати в газеті, що Живокіст став банкротом, і містер Ферч і вся його компанія оголошені поза законом. Ферч і його товариство сиділи в печінках у дрібних власників. Власники маленьких ресторанчиків, крамничок, бензоколонок боялися ферчистів значно більше, ніж червоної і чорної загрози разом узятих. До того ж “рука Москви” була десь далеко, і ніхто її на власній шиї безпосередньо не відчував, зате загребущі руки ферчистів тяглися до всього, що тільки потрапляло їм на очі. Ніхто з представників дрібної буржуазії не хотів ставати прикажчиком у Живокіста із своєї доброї волі. Чинити йому відвертий опір ніхто з них не наважувався, але тепер, коли знайшлися люди, які не побоялися прогнати ферчистів, ніхто з власників і підприємців більше не сумнівався, що Живокіста не втрятує його золото. Це був саме той випадок, коли думки дрібної буржуазії і пролетаріату співпадають.

— Беріть, місіс Берклі, беріть ще ці консерви, містер Берклі одержить у суботу гроші…

— Ви дуже люб’язні, містере Бобкінс.

* * *

— Хлопці, сюди, ферчиста впіймали!

Троє у замащених мазутом комбінезонах вели гевалуватого телепня. Золота пряжка посеред живота поблискувала, як ліхтарик, кийок з золотими кільцями все ще висів у нього на руці, кийок ніхто не здогадався відібрати, відібрали тільки автомат і пістолет. В одну мить навколо цієї мальовничої групи утворився щільненький натовп.

— На стовп його! На гілляку!

Багато, багато, багато золота… - doc2fb_image_03000005.png

— Ставте його до стіни! Ану, хлопче, дай чергу з автомата.

— Це буде самосуд, панове, так не можна! Це ж теж людина!

— Людина? Подивіться на цього захисника, чи часом він не має золотої пряжки? Можна і його за компанію!

Уже в декого з’явилися в руках обрізки водопровідних труб, у декого — ножі, а в декого — просто уламки цегли. Хтось устиг посадити ферчистові під око здоровенного синяка, й узагалі життя його коштувало зараз значно дешевше, ніж манюсінький шматочок золотого кільця, що поблискувало на його кийку. Натовп був наставлений войовничо. Якийсь пристойно одягнений містер просив не вбивати ферчиста… доти, доки він не збігає додому по фотоапарат. Тут близько, лише два квартали. Окоренкуватий шофер вантажівки вийшов із кабіни (все одно не проїдеш) і, розштовхуючи плечем натовп, опинився в центрі подій. Найперше він звернувся до пристойно одягненого громадянина:

— А ви своїми руками впіймайте такого красунчика й робіть тоді з ним що хочете. А з цим я поговорю!

Пбачивши плечистого шофера, впійманий ферчист став білий як стіна й повис на руках своїх конвоїрів.

— Що, впізнав, голубчику? — підійшов до нього шофер. І звернувся до присутніх: — На тому тижні цей тип вибив мені два зуби, а мій товариш і досі лежить у лікарні з проламаною головою. Це його робота!

Шофер вишкірився й показав чорну дірку на тому місці, де були зуби.

— Можеш побалакати з ним, — сказав один у замащеному комбінезоні.

— Зараз побалакаю, — шофер рвучко здер з нього пояса з золотою пряжкою, потім обвів очима натовп: — Коли тут є міс і місіс, хай одвернуться.

Ферчист тихенько заскавчав і затулив обличчя руками. Шофер так само рвучко смикнув його за штани, й ґудзики розкотилися по асфальту. Штани впали нижче колін.

— Збирай ґудзики! — наказав шофер і штовхнув гевала в спину, той мусив зігнутися, і… тут запрацював пояс із золотою пряжкою.

— Оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову, оце тобі за мої зуби, оце тобі за Бобову голову!

Натовп вибухнув реготом, а шофер, притиснувши гевала коліном до асфальту, молотив його поясом і пряжкою по відповідних місцях. Видно, був знавцем своєї справи, бо пряжка перетворилася в повітрі в суцільне золоте коло, а ферчист заревів, як бугай.

Натовп додав шоферові сил:

— Так його, так, коли батько не вчив, то повчи хоч ти!

Якийсь дідусь похитав головою і по-філософському сказав:

— Тепер він зможе показувати свої сідниці за гроші. Не кожного били золотими пряжками.

Попрацювавши як слід, шофер кинув на землю пояс і здер з ферчиста штани.

— Підеш додому без штанів!

Натовп зареготав ще гучніше й розступився. Ніхто тепер не збирався убивати цього недоумкуватого гевала. Обсмикнувши сорочку, натягуючи її до колін, схлипуючи, він поплентався кудись до провулка.

Натовп почав розходитись, шофер сів до кабіни. И тоді хтось підняв пояс з золотою пряжкою.

— Стій! Забери її собі, це ж золото! Вставиш зуби. Шофер висунувся з віконця.

— Ти збожеволів? Буду я носити в роті те, що в нього було зараз на…

Машина рушила. Пояс полетів під колеса. Коли всі розійшлися, на асфальті залишився пояс з розплющеною пряжкою. Золото — м’який метал.