Звісно, тут Никита не міг не спитати у Бавдоліна, як звалося це благословенне місто. Проте (Бавдоліно мав неабиякий хист оповідача, бо до цієї миті й словом про це не прохопився) місто ще не мало назви, його називали просто Civitas Nova, Нове Місто, але то була назва genus, a не individuum.[97] Вибір імені залежав від іншого важливого питання — питання узаконення. Звідки може взяти право на існування нове місто, без історії і без родоводу? Це право може дати хіба що імперська інвеститура, подібно до того, як імператор надає комусь титул лицаря чи барона, але йшлося тут про місто, яке народжувалося проти волі імператора. То що ж робити? Коли Бавдоліно з Ґіні вернулися в шинок, усі власне про це сперечалися:

— Якщо місто це виникло поза імперським законом, його може узаконити тільки інший закон, такий самий авторитетний і давній.

— А звідки ми його візьмемо?

— Таж його може дати нам Constitutum Costantini, Константанів декрет, яким він дарував церкві право верховодити над територіями. Подаруймо місто понтифікові, а що понтифіків тепер є аж дві штуки, то подаруймо його тому, хто стоїть на боці ліги, тобто Александрові III. Як ми вже говорили в Лоді кілька місяців тому, назвімо місто Александрія і буде воно папською вотчиною.

— Правду кажучи, у Лоді тобі треба було мовчати, бо ми ще нічого не вирішили, — сказав Бойді, — але не в цім річ, ім'я, звісно, нічогеньке, принаймні не гірше від багатьох інших. Але що мені зовсім не до шмиги, так це те, що ми тут зі шкури ліземо, будуючи місто, а потім воно дістанеться папі, в якого їх і так без ліку. Тоді нам доведеться платити податі, і як не крути, гроші все одно пливтимуть мимо рук, і навіщо була вся ця веремія — можна було платити їх і цісареві.

— Бойді, облиш свою звичну пісеньку, — сказав йому Куттіка, — по-перше, імператор не хоче, щоб це місто існувало, навіть якщо ми його йому подаруємо, а якби він погодився прийнята його, то не варто було й заходитися навколо його спорудження. По-друге, одна річ — не платити податей імператорові, який піде на тебе й всипле тобі гарячих, як це було з Міланом, і цілком інша річ — не платити їх папі, який сидить за тисячу миль, і навіть мови нема про те, щоб з теперішніми своїми клопотами він послав військо тільки для того, щоб узяти з нас тих пару шелягів.

— А по-третє, — втрутився тоді Бавдоліно, — якщо дозволите мені вставити слово, я ж вчився в Парижі і маю певний досвід у тому, як треба писати листи й грамоти, — дарувати можна по-різному. Ви складете документ, в якому говоритиметься, що Александрія заснована на честь папи Александра й присвячується, скажімо, святому Петрові. Як доказ, споруджуєте собор Святого Петра на алодіальній землі, вільній від феодальних повинностей. І споруджуєте його за гроші, пожертвувані всім населенням міста. Опісля даруєте його папі, прикрасивши дарчу всіма формулами, що їх ваші нотарі вважатимуть доречними. Приправляєте все це обітницями синівства, прихильності і різними подібними речами, надсилаєте цей пергамен папі і приймаєте всі його благословення. Якщо хтось справді захоче розібратися в цьому пергамені, він зрозуміє, що реально ви піднесли йому в дар тільки собор, а не ціле місто, але хотів би я побачити, як папа забере свій собор собі до Рима.

— Неперевершена ідея, як на мене, — сказав Оберто, і всі з ним погодились:

— Зробімо так, як каже Бавдоліно — а він вельми хитромудрий чоловік, і я сподіваюсь, що він зостанеться з нами і даватиме нам добрі поради, бо ж він також вельми вчений у Парижах.

Тут Бавдолінові довелося перейти до найделікатнішої справи за цілий той чудовий день, тобто він мусив відкрити їм — і ніхто не мав права йому дорікнути, бо вони самі ще недавно були на боці імператора, — що він служить Фрідріхові, з яким пов'язаний ще й синівським почуттям. Отож він виклав їм цілу історію тих чудових тринадцяти років, а тим часом Ґальявдо знай бурмотів: «Якби мені хто сказав, я б нізащо не повірив», а тоді: «Ти диви, а ще виглядав мені на останнього лотра, але тепер виходить, що він справді став великим цабе!»

— Не всяке зло виходить на шкоду, — мовив тоді Бойді. — Александрія ще не збудована, а ми вже маємо свою людину при імперському дворі. Бавдоліно, друже мій, видно, що любиш ти свого імператора, і він любить тебе, але ти не мусиш його зраджувати. Залишайся з ним, а коли буде в цьому потреба, станеш на наш захист. Ти народився на цій землі, і ніхто не може нічого тобі закинути, коли ти намагатимешся захистити її — звісно, наскільки дозволяє лояльність.

— Нині ввечері піди відвідай ту святу жінку, твою матір, і переночуєш у Фраскеті, — тактовно сказав Оберто, — а завтра підеш собі, не придивляючись, куди ведуть дороги і якої товщини мури. Ми певні, що коли одного дня ти дізнаєшся, що нам загрожує велика небезпека, то заради любові до свого батька по крові попередиш нас про неї. Але якщо ти готовий це зробити, то хтозна, чи з тих самих причин одного дня ти не остережеш твого названого батька про якісь наші наміри, які можуть справити йому прикрість. Отже, що менше знатимеш, то буде краще.

— Так, сину мій, — сказав тоді Ґальявдо, — зроби принаймні це добре діло, бо ти вже й так справив мені стільки гризот. Я мушу зостатися тут, бо розумієш, ми тут про поважні речі балакаємо, а ти в цю ніч побудеш з матір'ю, і коли вона побачить тебе, то з великої радості забуде про все і не помітить, що мене нема. Іди і ось ще що: даю тобі моє благословення, бо хтозна, коли ще побачимось.

— Гаразд, — мовив Бавдоліно, — за один-єдиний день я знайшов місто і втратив його. Трясця його собачій матері, та ви розумієте, що коли мені захочеться знову побачити свого батька, мені доведеться взяти його в облогу?

І більш-менш так і сталося, пояснював Бавдоліно Никиті. Але, з другого боку, іншого виходу зі становища не було, а це знак, що то справді були важкі часи.

— А тоді? — спитав Никита.

— Я пішов шукати свою домівку. Сніг на землі був уже по коліна, у повітрі здійнялася така хурделиця, що аж очі завертало, сніг сік мені по обличчі, вогні Нового Міста зникли, і поміж білизною зверху і білизною знизу я вже не знав, куди йду. Мені здавалося, що я пам'ятаю давні стежки, але які там стежки в таких умовах, незрозуміло було навіть, де тверда земля, а де болото. Видно, для спорудження будинків повирубували цілі ліси, і я вже не бачив обрисів дерев, які колись я знаходив із заплющеними очима. Я заблукав, як Фрідріх у ту ніч, коли він зустрів мене, тільки тепер був сніг, а не туман, бо в тумані я б собі дав раду. Ото халепа, Бавдоліно, казав я собі, ти заблукав у рідних краях, добре казала моя мама: той, хто вміє читати й писати, дурніший від інших, що ж мені тепер робити, зупинитись тут і з'їсти свою мулицю, а завтра мене відкопають, і буду я схожий на кролячу шкірку, залишену на ніч надворі наприкінці січня?

Якщо Бавдоліно розповідав про це, значить, він таки вибрався звідти, але завдяки сливе чудесному випадкові. Блукаючи безцільно, він знов побачив на небі зірку — бліду-бліду, але таки видиму, і пішов за нею; тут він помітив, що опинився в невеликій ущелині, і світло було вгорі, бо він був внизу, але коли він піднявся схилом, щось почало перед ним дедалі сильніше світитися, аж поки він не усвідомив, що підходить до навісу, де тримають худобу, якщо нема досить місця в хаті. Під навісом цим стояли корова і осел, який перелякано кричав, а ще там була якась жінка — вона встромила руки між ноги вівці, яка, щосили мекаючи, саме приводила на світ ягнятко.

Бавдоліно зупинився на порозі, чекаючи, аж ягня вийде повністю, тоді стусаном відштовхнув з дороги осла, підбіг і поклав голову жінці на коліна, волаючи: «Матінко моя рідна!», а вона якусь мить нічого не розуміла, підвела йому голову, повернула її до вогню, а тоді розлилася слізьми, гладячи його по голові й бурмочучи крізь схлипування: