І вони попрощалися, отримавши в дар чимало припасів і замислившись, що ж то таке, та Абхазія, у потемки якої можна запастися.

Що таке чорне каміння Бубуктора, вони дізналися невдовзі. Каміння це на довгі милі вкривало русло ріки, а кочівники, яких вони недавно зустріли, пояснили, що хто торкнеться цих каменів, стане такими ж чорними, як вони. Ардзруні сказав, що то, певно, коштовне каміння, яким кочівники торгують десь на далеких ринках, оповідаючи цю байку іншим, щоб ті його не збирали. Він поквапливо назбирав цілий міх, показуючи друзям, яке воно блискуче і досконало відшліфоване водою. Але поки він говорив, лице його, шия, руки швидко ставали чорними, мов сажа; він розстебнув сорочку, і стало видно, що й груди почорніли, оглянув ноги — вони теж своєю барвою стали нагадувати вугілля.

Ардзруні кинувся голяка у річку, качався у воді, шкрябав собі шкіру галькою… Але все марно — Ардзруні став чорний, як ніч, і лиш очі біліли і вуста червоніли під бородою, теж чорною.

Решта товариства спочатку ледь не луснула від сміху, поки Ардзруні проклинав їхніх матерів, а тоді вони спробували потішити його:

— Ми хочемо, щоб нас мали за Волхвів? — сказав Бавдоліно. — Отож принаймні один з них був чорношкірий, і присягаюся, що один з трьох Волхвів, які спочивають у Кельні, теж був чорний. Таким робом наше товариство набуває ще більшої правдоподібності.

Співчутливий Соломон згадав, що чув про каміння, яке міняє колір шкіри, але від того є ліки, завдяки яким Ардзруні стане ще білішим, ніж раніше.

— Ага, це буде тоді, як дві неділі разом зійдуться, — гигикнув Чула, і друзям довелося стримувати нещасливого вірменина, який поривався відкусити йому вухо.

Одного чудового дня ввійшли вони у ліс з густолистими деревами, на яких було повно розмаїтих плодів, і через ліс той текла річка, а вода в ній була біла мов молоко. У лісі відкривалися зелені галявини, на яких росли пальми і виноградна лоза, важка від чудових грон, а зернятка їх були завбільшки з кедровий горіх. На одній з цих галявин розляглося сільце з простих, але міцних хатин, критих чистою соломою, і з цих хатин вийшли люди, голі від ніг до голови, лиш у деяких чоловіків спадала надзвичайно довга борода, яка чисто випадково вкривала соромітні частини. Жінки не соромилися показувати груди й лоно, але робили це, схоже, цілком цнотливо: вони сміливо зазирали прибульцям в очі, але не породжували непристойних думок.

Розмовляли вони грекою; привітно прийнявши гостей, розповіли їм, що вони — гімнософісти, тобто створіння, які у невинній своїй наготі плекають мудрість й культивують доброзичливість. Нашим подорожнім сказали, що вони можуть вільно ходити по їхньому лісовому селищі, а ввечері їх запросили на вечерю, яка мала складатися виключно з плодів, що їх самовільно виробляє земля. Бавдоліно став розпитувати найстаршого з них, до якого всі ставилися з особливою шанобою. Він поцікавився, чим вони володіють, і той відповів:

— Володіємо ми землею, деревами, сонцем, місяцем і зірками. Зголоднівши, ми їмо плоди дерев, які вони приносять самі по собі, слухаючись сонця й місяця. Коли ми відчуваємо спрагу, то йдемо до річки і п'ємо. Кожен з нас має подругу, яку запліднює згідно з місячним циклом, аж поки та не народить двох дітей, тоді одну дитину віддаємо батькові, а другу — матері.

Бавдоліно висловив здивування, що не бачив тут ні храмів, ні цвинтарів, а старий сказав:

— Місце, в якому ми живемо, є також нашою могилою, тут ми вмираємо, заснувши сном смерті. Земля нас породжує, земля нас живить, і під землею ми спимо вічним сном. Щодо храму, то ми знаємо, що деінде чимало їх споруджують, щоб вшанувати те, що вони називають Творцем усіх речей. А ми віримо, що речі постали на світі через благодать — «харіс» — самі заради себе, і самі себе підтримують, бо метелик запилює квітку, яка виросте і дасть йому поживу.

— Але, наскільки розумію, ви практикуєте взаємну любов і пошану, не вбиваєте тварин, і тим паче собі подібних. Яка заповідь велить вам так жити?

— Ми живемо так саме тому, щоб зрівноважити брак будь-яких заповідей. Тільки плекаючи добро і передаючи його іншим, ми можемо потішити наших ближніх, яким так бракує Отця.

— Без Отця обійтися ніяк неможливо, — шепнув Поет Бавдолінові, — згадай-но тільки, до чого докотилося чудове наше військо по смерті Фрідріха. Ці диваки витають тут у небесах, але нічогісінько не знають про життя…

Натомість Борона вразила ця їхня мудрість, і він став розпитувати старця.

— Кого більше — живих чи мертвих?

— Мертвих більше, але їх неможливо порахувати. Тому тих, кого ми бачимо, більше, ніж тих, кого ми вже не можемо бачити.

— Що сильніше — смерть чи життя?

— Життя, бо коли сонце сходить, проміння його ясніше її осяйніше, а коли воно заходить, то виглядає слабшим.

— Чого більше, землі чи моря?

— Землі, бо море теж спочиває на земному дні.

— Що було раніше, ніч чи день?

— Ніч. Усе, що народжується, твориться в темряві лона і лиш потім виходить на світло.

— Який бік кращий — правий чи лівий?

— Правий. Бо сонце теж сходить справа і пробігає свою путь у небі наліво, а жінка годує дитину спершу правою і руддю.

— Котрий зі звірів найжорстокіший? — спитав тоді Поет.

— Людина.

— Чому?

— Спитай себе сам. Ти теж — звір, який разом з гуртом інших звірів заради спраги влади хоче позбавити життя всіх інших звірів.

Тоді Поет сказав:

— Та якби всі були такі, як ви, кораблі не плавали б морями, землю б не обробляли, не виникли б великі царства, які вносять лад і велич у жалюгідний безлад земних речей.

Старець відповів:

— Авжеж, кожна з цих речей — велике благо, але благо це збудоване на нещасті інших, а цього ми не хочемо.

Абдул спитав, чи не знають вони, де живе найгарніша і найдальша з усіх принцес.

— Ти шукаєш її? — спитав старець, і Абдул сказав, що так. — Ти її колись бачив? — І Абдул відповів, що ні. — А бажаєш її? — І Абдул відповів, що не знає. Старець зайшов у спою хатину, а тоді вийшов з неї, тримаючи в руках металеву пластину, таку відшліфовану й осяйну, що в ній, немов у поверхні прозорої води, відбивалося все, що було навколо. І сказав: — Якось ми дістали в дар це дзеркало і не могли відмовитися від нього через пошану до дарувальника. Але ніхто з нас не захотів би зазирнути в нього, бо краса нашого тіла могла б пробудити у нас марнославство, а якийсь його ґандж міг би викликати огиду, і ми б жили в страху, що інші нас зневажатимуть. 1 в цьому дзеркалі, можливо, колись ти побачиш те, що шукав.

Коли вони лаштувалися спати, Бойді розчулено сказав:

— Зостаньмося тут.

— Гарно ж ти виглядатимеш — голий, мов хробак, — відказав Поет.

— Може, ми забагато хочемо, — сказав Раббі Соломон, — але тепер уже годі цього уникнути.

Наступного ранку вони вирушили далі.

Покинувши гімнософістів, вони довго блукали, ламаючи собі голову над тим, як дістатися до Самбатіону, оминувши ті жахливі місця, про які ті їм розповідали. Та все даремно. Вони минали рівнини, переходили через потоки, видиралися на круті урвища, а Ардзруні раз у раз щось там рахував на мапі Козьми і заявляв, що неподалік має бути або Тигр, або Євфрат, або ж Ґанґ. Поет казав йому: помовч, чорномордий поганцю; Соломон, знай, повторював йому, що раніше чи пізніше він знову побіліє, і так монотонно минали дні й місяці.

Якось вони стали табором біля ставка. Вода була не надто чистою, але було її досить, і особливо коням вона пішла дуже на користь. Вони вже готувалися йти спати, коли зійшов місяць, і в перших променях його світла вони побачили в затінку зловісне метушіння. То було безмежне число скорпіонів з насторченими кінчиками хвостів, які шукали воду, а за ними повзло ціле стадо змій найрозмаїтішого забарвлення: деякі мали червону луску, інші чорно-білу, ще інші виблискували, мов золото. Цілу місцевість заполонило шипіння, і величезний переляк охопив наших друзів. Вони розташувалися колом і наставили назовні мечі, готуючись повбивати цю нечисть ще до того, як вона наблизиться. Але, схоже, змій і скорпіонів більше цікавила вода, ніж вони, і напившись, уся ця живність поступово забралася геть, поховавшись у щілини в землі.