Три потвори ці підступали до них: кіт — легкими, нечутними кроками, а інші дві потвори — так само рішуче, але дещо повільніше, бо створінню з троякою подобою нелегко приводити в рух такі різні частини свого тіла.

Першим виступив уперед Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою, який не розлучався зі своїм луком. Він випустив стрілу прямо в голову котові, і той упав мертвий. Побачивши це, уперед стрибнула химера. Тут відважно виступив Куттіка з Кварньєнто, волаючи, що вдома він завиграшки приборкував навіть биків у любовному шалі, і спробував було пронизати її мечем, але почвара несподівано стрибнула на нього і вже розкрила було на нього свою лев'ячу пащу, коли підбігли Поет, Бавдоліно і Коландрино і стали щосили рубати її мечами, аж поки вона не відпустила Куттіку і не звалилась на землю.

Тим часом у наступ пішла мантикора. Проти неї виступили Борон, Кіот, Бойді та Порчеллі; а тим часом Соломон кидав у неї камінням, бурмочучи прокляття своєю святою мовою, Ардзруні відступив назад, ще більше почорнівши від страху, а закляклий Абдул лежав на землі у полоні нестерпної лихоманки. Виглядало на те, що звір оцінює становище з хитрістю водночас людською і звірячою. З неочікуваною спритністю бестія оминула супротивників і, не давши їм зачепити себе, кинулася на нездатного захищатися Абдула. Своїми потрійними зубами вона схопила його за лопатку і не відпустила навіть тоді, коли решта товаришів прибігли визволяти його. Завиваючи під ударами їхніх мечів, вона міцно тримала Абдулове тіло — з рани, яка все більшала, потоком лилася кров. Нарешті потвора не витримала ударів, що їх завдавали їй четверо розлючених супротивників, і зі страхітливим хрипом здохла. Але довелося докласти великих зусиль, щоб розкрити її пащу і визволити з неї Абдула.

По закінченні битви у Куттіки було поранене передпліччя, але Соломон уже лікував його своєю маззю, кажучи, що той відбувся малим. Натомість Абдул втрачав багато крові, ледь чутно стогнучи.

— Перев'яжіть його, — сказав Бавдоліно, — він і так був слабий, йому не можна більше кривавити!

Усі вони намагалися зупинити кровотік, перев'язуючи рану своїм одягом, але мантикора так глибоко проникла в його тіло, що, може, дісталася аж до серця.

Абдул марив. Він бурмотів, що принцеса його, напевне, уже дуже близько, і йому не можна помирати якраз тепер. Він прохав, щоб його поставили на ноги, і їм довелося стримувати його, бо ясно було, що потвора влила в його плоть бозна-яку трутизну.

Сам повіривши у свій власний обман, Ардзруні вийняв із Абдулових саков голову Хрестителя, зірвав печать, вийняв череп, що лежав усередині, і поклав його Абдулові в руки.

— Молись, — сказав він, — молись за своє спасіння.

— Дурню, — зневажливо сказав йому Поет, — по-перше, він не чує, а по-друге, це невідомо чия голова, яку ти підібрав на якомусь покинутому цвинтарі.

— Будь-які мощі здатні покріпити дух вмирущого, — відказав Ардзруні.

Під вечір пелена заслала Абдулові очі, і він лиш питав, чи вони знову в лісах Абхазії. Усвідомивши, що підходить остання хвилина, Бавдоліно наважився, як завше, з доброго серця, на ще один обман.

— Абдуле, — сказав він йому, — ти домігся свого — бажання твої сповнені. Ти дістався до місця, до якого змагав, витримавши випробування мантикорою. І тепер володарка твого серця перед тобою. Тільки-но дізнавшись про нещасливе твоє кохання, вона зворушилася і перейнялася твоєю відданістю, тому відразу примчала сюди з тієї благословенної землі, де вона живе.

— Ні, — прохрипів Абдул, — це неможливо. Вона йде до мене, а не я до неї? Як мені пережити таку милість? Скажіть, щоб вона зачекала; підніміть мене, прошу вас — я мушу встати, щоб віддати їй шану…

— Спокійно, друже мій, якщо вона так вирішила, мусиш підкоритись її волі. Ось, розплющ очі — вона схиляється над тобою. — І коли Абдул підняв повіки, Бавдоліно підставив перед його вже затьмарений погляд дзеркало гімнософістів, у якому вмирущий, мабуть, побачив тінь постаті, яка не була для нього незнаною.

— Бачу тебе, моя велителько, — мовив він ледь чутно, — вперше і востаннє. Я не думав, що заслужив сю радість. Та боюся, що ти кохаєш мене, а це наситить мою пристрасть… Ні, принцесо, це вже занадто — чому ти схиляєшся й цілуєш мене? — І він наблизив тремтячі губи до дзеркала. — Що я тепер відчуваю? Жаль, бо настав кінець моїм шуканням, чи втіху, бо здобув незаслужене?

— Я кохаю тебе, Абдуле, і цього досить, — насмілився прошепотіти Бавдоліно у вухо свого друга, який помирав, і той усміхнувся:

— Так, ти кохаєш мене, і цього досить. Хіба не цього я завжди прагнув, хоча й гнав від себе думку цю, боячись, що так і буде? Хіба не цього я зрікався, боячись, що сподівання мої не сповняться? Але тепер я не можу бажати більшого. Яка ти прегарна, принцесо моя, які червоні твої губи… — Він випустив з рук фальшивий череп Хрестителя, який покотився по землі, схопив тремтячою рукою дзеркало і став тягнутися до нього губами, щоб торкнутися поверхні, затуманеної його подихом, але марно. — Нині святкуватимем радісну смерть — смерть мого страждання. О пані моя солодка, ти була моїм сонцем і світлом моїм, всюди, де ти була, квітувала весна, бо ти була, мов майський місяць, що чарував мої ночі. — На мить він прийшов до тями і сказав, тремтячи: — А може, це сон?

— Абдуле, — шепнув йому Бавдоліно, нагадуючи вірші, які той якось співав, — що таке життя, як не тінь сну, який вислизає?

— Дякую тобі, кохання моє, — мовив Абдул. З допомогою Бавдоліна, який підтримував йому голову, він зробив останнє зусилля і тричі поцілував дзеркало. Відтак схилив своє вже мертве восково-біле обличчя, освітлене сонцем, яке заходило над кам'яною пустелею.

Александрійці викопали могилу. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот, оплакуючи друга, з яким з молодих років ділили все, опустили бідолашні останки в землю, поклали йому на груди інструмент, який вже ніколи не співатиме хвалу далекій принцесі, й укрили йому обличчя дзеркалом гімнософістів.

Бавдоліно підняв череп і позолочений покрівець, тоді пішов за саквами друга, де знайшов сувій пергамену з його піснями. Він уже збирався покласти туди й череп Хрестителя, який поклав був назад у релікварій, але потім поміркував собі так: «Якщо він, як я сподіваюсь, піде в Рай, то там його не потребуватиме, бо зустріне правдивого Хрестителя, з головою і всім рештою. І в будь-якому разі йому краще не потикатися туди з такими фальшивими мощами, що аж світяться. Ліпше я заберу цей череп, а якщо колись продам, то гроші використаю на те, щоб спорудити йому якщо не гробницю, то принаймні якийсь пам'ятний камінь у християнській церкві». Він замкнув релікварій, сяк-так відновивши печать, і поклав його разом зі своїм у сакви. Якусь мить йому здалося, ніби він обікрав мертвого, але потім подумав, що фактично він позичає щось, що потім віддасть в іншій подобі. У будь-якому разі іншим він нічого не сказав. Усе решту зложив в Абдулові сакви і поклав їх у могилу.

Вони засипали могилу, а зверху замість хреста поставили меч друга. Бавдоліно, Поет, Борон і Кіот стали навколішки, щоб помолитися, а трохи збоку Соломон, за єврейським звичаєм, бурмотів якісь літанії. Решта стояли трохи ззаду. Бойді хотів було виголосити проповідь, але сказав лиш: «Гм!»

— Подумати тільки — ще недавно він був тут, — зауважив Порчеллі.

— Нині ми тут, а завтра там, — відказав Алерамо Скаккабароцці, званий Чулою.

— Хтозна, чому саме він, — сказав Куттіка.

— Така доля йому випала, — дійшов висновку Коландрино, вельми мудрий, попри молодий вік.

— Алілуя! — вигукнув після трьох днів переходу Никита. — Ось і Селімбрія, оздоблена трофеями.

Це невеличке містечко з низькими будинками й безлюдними вуличками і справді було оздоблене трофеями, бо, як вони потім дізналися, наступного дня святкувався празник якогось святого чи архангела. Мешканці прикрасили гірляндами навіть високий білий стовп, який підносився в полі на межі міста, і Никита пояснив Бавдолінові, що на вершку цього стовпа багато століть тому жив пустельник, який зійшов з нього аж після смерті, а там, нагорі, вчинив не одне чудо. Але тепер уже людей такого гарту не лишилося, і це, може, теж є однією з причин нещасть імперії.