І так у ту ніч вирішилася доля не тільки Бавдоліна, але й його імператора, хоч жоден з них не розумів, що їх чекає.

Перед світанком, усе ще блукаючи обоє уявою в далекому царстві, поблизу якогось струмка вони надибали коня, який утік з поля битви, а тепер не міг знайти дорогу назад. На двох конях, хоча й безліччю бічних доріг, вони наближалися до Павії швидше. їдучи, вони зустрічали невеличкі загони імперців, які відступали, — ті радісно гукали, впізнаючи свого володаря. По дорозі вояки грабували села, тому мали що дати їм підкріпитися, а деякі з них поквапилися вперед, до інших загонів, несучи їм звістку, і тому коли через два дні Фрідріх прибув під браму Павії, усі вже знали радісну новину, і міська знать зі своїми людьми, все ще не вірячи власним очам, приготувала йому врочистий прийом.

Там була й Беатриса, вже у жалобі, бо їй сказали, що муж її загинув. За руки вона тримала двох своїх дітей — Фрідріха, якому було вже дванадцять, хоча, кволий від народження, він виглядав на половину своїх років, і Генріха, який, натомість, успадкував усю силу свого батька, але в той день розгублено плакав, усе питаючи, що сталося. Беатриса здалеку побачила Фрідріха, підбігла до нього, схлипуючи, і пристрасно обняла. Коли він сказав, що живий завдяки Бавдолінові, вона помітила, що той теж тут, уся почервоніла, тоді зблідла, заплакала, потім лиш простягла руку, торкнувшись його серця, і стала благати небеса віддячити йому за те, що він зробив, називаючи його сином, другом, братом.

— У ту саму мить, мосьпане Никито, — сказав Бавдоліно, — я зрозумів, що, рятуючи життя своєму володареві, я сплатив свій борг. Але з цієї самої причини я не міг більше кохати Беатрису. І я зрозумів, що більше не кохаю її. То була немов загоєна рана, вид її породжував у мені приємні спогади, але не трепет, і я відчув, що можу бути біля неї, не страждаючи, і покинути її, не відчуваючи болю. Може, я вже остаточно став дорослим і юнача пристрасність в мені заснула Мені це не справило прикрості, я відчув лиш легкий смуток. Я почувався, мов голубка, яка колись туркотіла нестримно, але пора кохання добігла кінця. Треба було щось робити, вирушати в заморські краї.

— Ти перестав бути голубкою, а став ластівкою.

— Радше журавлем.

У суботу вранці прибули Певере та Ґрілло й заявили, що в Царгород уже вертається якийсь лад. Не те що спрага грабування у прочан вгамувалася: це було радше тому, що очільники їхні помітили, що вони заволоділи також численними шанигідними мощами. Чаша чи адамашкове облачення, виставлені на торг, — це одне діло, але розбазарювання реліквій допустити не можна. Тому дож Дандоло наказав, щоб усі вкрадені досі коштовні предмети принесли в Святу Софію, де їх мали справедливо розподілити. Це означало насамперед розподіл добра між прочанами і венеційцями, які все ще очікували плати за те, що привезли сюди прочан на своїх кораблях. Відтак належало обрахувати вартість кожної речі в срібних марках, а з них лицарям припадали чотири частини, кінним сержантам — дві, а пішим сержантам — одна. Можна уявити собі реакцію солдатні, якій не дозволили хапнути нічого.

Подейкували, нібито посланці Дандола вже вивезли з Іподрому чотирьох коней з позолоченої бронзи, збираючись відіслати їх до Венеції, і всі ходили невеселі. У відповідь на ремствування Дандоло наказав обшукати вояків усіх рангів і потрусити навіть їхні помешкання у Пері. В одного лицаря на службі у графа Сен-Пуа знайшли якусь плящинку. Він казав, що то ліки, які вже висохли, але коли її взяли в руки, від їх тепла всередині проявилася якась червона рідина, і це, очевидно, була кров, яка вийшла з ребра Нашого Господа. Лицар кричав, буцім він чесно купив цю реліквію в одного ченця ще до розграбування, але, щоб була научка іншим, його відразу ж повісили, почепивши йому на шию щит з гербом.

— їй-бо, він був геть-чисто як здохла риба, — сказав Ґрілло.

Никита засмучено вислухав ці новини, але Бавдоліно раптом збентежився, немов то була його провина, перевів розмову на інше й відразу спитав, чи, може, їм пора вже покинути місто.

— Тут все ще великий содом з гоморою, — сказав Певере, — треба бути обережними. Куди ти хочеш податися, мосьпане Никито?

— У Селімбрію, там мешкають довірені друзі, які можуть нас прихистити.

— До Селімбрії не так легко дістатися, — мовив Певере. — Вона на заході, поблизу Довгих мурів. Навіть якщо роздобути мулів, усе ж це три дні дороги, а може й більше, бо ж з нами буде вагітна жінка. Зрештою, уяви собі, що значить перейти через місто з цілою чередою мулів — виглядатимеш на велику цяцю, і прочани накинуться на тебе, мов мухи.

Отже, мулів треба приготувати за містом, а з міста треба вибратися пішки. Треба буде перейти через Константинові мури, потім оминути узбережжя, бо там, звісна річ, забагато людей, тоді піти колом від церкви Святого Мокія і вийти за межі Теодозієвих мурів через Джерельну браму.

— Мало надії, що ніхто вас не зупинить, заки виберетесь з міста, — сказав Певере.

— Ага, — прокоментував Ґрілло, — й оком не моргнете, як вам надеруть дулу, а коли прочани увидять усіх цих жінок, то зараз їм слинка з рота потече.

Знадобився ще цілий день, щоб приготувати молодих жінок до дороги. Не можна було знову влаштовувати комедію з прокаженими, бо прочани вже втямили, що прокаженці по місті не гуляють. Треба було поробити їм плями і струпи на обличчях, які б свідчили, що вони хворі на коросту, і проганяли всяке бажання їх чіпати. Зрештою, ці три дні путі ціле товариство муситиме щось їсти, бо, як каже прислів'я, порожній мішок на ногах не тримається. Ґенуезці мали приготувати кошики, повні тонких і хрустких коржів, званих «скріпіліта» — їх пекли з горохового борошна, різали на шматки і загортали у велике листя, а потім досить було посипати їх перцем, і можна було язика проковтнути, а ситне воно було — левів можна годувати, краще від кривавого біфштекса; а ще вони припасли великі кусні плескачів з олією, шавлією, сиром і цибулею.

Никиті були не вельми до шмиги ці варварські почастунки, але він вирішив провести цей день приготувань, востаннє насолоджуючись смаколиками, які Теофіл ще мав змогу йому приготувати. До того ж він сподівався вислухати оповідь про решту пригод Бавдоліна, бо не хотів вирушати, не почувши найцікавішого — як закінчилася його історія.

— Історія моя ще дуже довга, — сказав Бавдоліно. — У будь-якому разі я їду з вами. Тут, в Царгороді, мені більше нічого робити, а на кожному розі в мене виникають прикрі спогади. Ти став моїм пергаменом, мосьпане Никито, на якому я пишу все те, що я вже майже забув — немов рука сама виводить літери. Гадаю, той, хто оповідає, завжди повинен мати кому оповідати, і тільки так він може оповідати собі самому. Пам'ятаєш, я писав листи до імператриці, але вона так їх і не прочитала? Я вчинив ту дурницю — дав прочитати їх своїм друзям — тільки тому, що інакше листи мої не мали б сенсу. Але що стосується нашого з імператрицею поцілунку, про це я не міг розповісти нікому, а тому довгі роки носив у собі спогад про нього, іноді насолоджуючись його запахом, немов це твоє вино з медом, а іноді відчуваючи на вустах смак трутизни. Лише розповівши про це тобі, я почувся вільним.

— А чому ти розповів про це мені?

— Тому, що нікого з тих, хто був якось причетний до моєї історії, тепер уже нема на світі. Зостався лиш я сам. Тому тепер ти потрібен мені, як повітря. їду з тобою до Селімбрії.

Тільки-но оклигавши від ран, одержаних при Леньяно, Фрідріх прикликав до себе Бавдоліна разом з імперським канцлером, Християном з Буха. Якщо робити щось серйозно з тим листом Пресвітера Йоана, не варто було гаяти часу. Християн прочитав пергамен, який показав йому Бавдоліно, і, як обачний канцлер, висловив деякі застереження. Насамперед, почерк цей, на його думку, негідний царської канцелярії. Послання це має дійти до папського двору, до дворів Франції та Англії, до візантійського василевса, а отже його слід оформити так, як оформляють важливі документи в цілому християнському світі. Відтак він сказав, що потрібен час, щоб приготувати печаті, які виглядатимуть як справжні. Якщо робити все як належить, квапитись не варто.