Одне слово, Бавдоліно бував і під мурами, і за мурами. За першим разом було це нелегко, бо, під'їхавши кроком до брами, він почув, як свиснув камінь — знак, що в місті почали ощадніше використовувати стріли і вживати пращі, які ще з часів царя Давида показали себе як ефективна і недорога зброя. Він взявся гукати чистою фраскетською говіркою, вимахуючи неозброєними руками, і Тротті, на щастя, впізнав його.

— Бавдоліно, — гукнув йому Тротті згори, — що, пристаєш до нас?

— Не блазнюй, Тротті, ти ж знаєш, що я по іншому боці. Але, звісно, я не прийшов сюди з лихими намірами. Кажи впустити мене, я хочу привітатися з батьком. Присягаюсь Богородицею, що й слова не скажу про те, що тут побачу.

— Я вірю тобі. Відчиніть браму, гей ви там, ви зрозуміли, чи вам позакладало? Це друг. Майже друг. Я маю на увазі — це їхній, але з наших, чи пак наш, але з ними, одне слово — відчиняйте цю браму, інакше я вам зуби повибиваю!

— Гаразд, гаразд, — сказали вояки, витріщивши очі, — тут і так годі второпати, хто по той бік, а хто — по цей, он вчора вийшов звідси один, по одягу здавалось, ніби павієць…

— Помовч, поганцю, — крикнув Тротті.

— Хо-хо, — підсміювався Бавдоліно, входячи, — то ви посилаєте вивідачів у наш табір… Не хвилюйся, я сказав, що нічого не бачу і не чую…

І ось на площі під мурами Бавдоліно біля колодязя знов обнімає Ґальявда — такого ж жвавого і сухорлявого, ще бадьорішого через голоднечу; а ось біля церкви Бавдоліно знову зустрічається з Ґіні та Скаккабароцці; ось Бавдоліно питає в шинку про Скварчафікі, а присутні плачуть і кажуть йому, що Генуезький дротик влучив йому в горло якраз при останньому наступі, Бавдоліно теж плаче — війна ніколи не була йому до вподоби, а тепер подобалась дедалі менше — і потерпає за старого батька; ось на гарній, широкій і залитій березневим сонцем головній площі Бавдоліно бачить, як діти носять міхи з водою у вартівні і корзини з камінням на допомогу обороні, і тішиться нескореним духом, що його виявляють усі городяни; а ось Бавдоліно чудується, хто всі ці люди, які зійшлися в Александрію, мов на весілля, а друзі кажуть йому, що в цьому вся біда, бо від страху перед імперським військом сюди насунули втікачі з усіх навколишніх сіл, і в місті побільшало робочих рук, але побільшало й ротів, які треба годувати; ось Бавдоліно милується новим собором, не дуже великим, але добротним, примовляючи: овва, та ж тут є навіть тимпан з якимсь курдуплем на троні, а всі навколо загуділи: ага-ага, немов кажучи — бачиш, на що ми здатні, тільки, дурню, ніякий то не курдупель, а Наш Господь, може він трохи не вдався, але якби Фрідріх прийшов сюди місяць пізніше, ти б побачив тут цілий Страшний суд зі старшими Апокаліпси; ось Бавдоліно просить хоча б склянку доброго вина, і всі дивляться на нього, немов він прибув з імперського стану, бо ж зрозуміло, що вина, доброго чи поганого, нема тут уже ані краплини, бо то перша річ, яку дають пораненим, щоб підтримати їх на силі, і кревним загиблих, щоб полегшити їх горе; а ось Бавдоліно бачить навколо себе виснажені обличчя й питає, скільки вони ще можуть витримати, а вони лиш очі зводять до неба, мовляв, усе в руках Господа; ось Бавдоліно зустрічається з Ансельмом Цілителем, який командує загоном зі ста п'ятдесяти п'ячентійських піхотинців, що поспішили на допомогу Новому Місту, і Бавдоліна тішить цей чудовий доказ солідарності, а друзі його Гваско, Тротті, Бойді та Оберто з Форо кажуть, що Ансельм цей вміє воювати, але п'ячентійці єдині прийшли на допомогу: ліга спонукала нас збудувати місто, а тепер їй на нас начхати, італійські міста здатні лиш голови дурити, коли ми витримаємо цю облогу, то більше не будемо нікому нічого винні, хай самі собі зводять порахунки з імператором, і квит.

— А як то сталося, що ґенуезці тепер проти вас — вони ж допомагали вам будуватися, давали дзвінку монету?

— Не думай, ґенуезці вміють дбати про свої справи, тепер вони з імператором, бо так їм вигідно, вони ж знають, що коли місто вже стоїть, то воно не може просто так зникнути, навіть якщо його повністю зруйнують — згадай-но, як було з Лоді чи з Міланом. Потім вони почекають, що буде далі, бо навіть якщо від міста зостануться одні руїни, цього все одно досить, щоб контролювати торгові шляхи. Вони, може, навіть дадуть гроші на відбудову того, що самі допомогли зруйнувати, — циркулює тут немалий гріш, і заправляють усім завжди вони.

— Бавдоліно, — казав йому Пні, — ти тільки-но приїхав і не бачив, як вони атакували нас у жовтні та й в останні тижні. Вони вміють воювати, і не тільки Генуезькі арбалетники, але й ті біловусі богемці: коли вони приставляють драбину до мурів, то намучишся, поки скинеш їх звідти… Мені, правда, здається, що їхніх загинуло більше, ніж наших, бо хоч вони мають тарани й довбні, але каміння сипалося на їхні голови без ліку. Але загалом становище важке, мусимо тугіше затягнути пасок.

— Нам дали знати, — сказав Тротті, — що війська ліги вирушили в похід і хочуть ударити імператорові в спину. Ти щось про це знаєш?

— Ми теж чули про це, і саме тому Фрідріх хоче, щоб ви здалися ще до того. А ви… — і махнув рукою, — вам не хочеться послати все це до дідька, ви навіть про це не думаєте, чи як?

— Ато! Такі ми вже тут запеклі впертюхи.

І так було кілька тижнів — після кожної сутички Бавдоліно йшов до своїх, насамперед, щоб подивитися, хто загинув (і Паніцца також? ще й Паніцца — який гарний був хлопець), і вертався, щоб сказати Фрідріхові, що про здачу міста не може бути й мови. Фрідріх більше не лаявся, а тільки приказував: «Що я можу тут вдіяти?» Було ясно, що він уже шкодує, що встряв у цю халепу: військо йому розбігалося, селяни ховали зерно й худобу в хащах або, ще гірше, у болотах, неможливо було потикнутися ні на північ, ні на схід, щоб не наштовхнутися на якийсь авангард ліги, — одне слово, річ не в тім, що ці селюки воюють краще, ніж кремаски, але коли не щастить, то не щастить. Проте він не міг просто так піти собі геть, бо назавжди втратив би лице.

А щодо врятування лиця, то якось імператор згадав оте Бавдолінове дитяче пророцтво, з допомогою якого він примусив був тердонців здатися, і тоді Бавдоліно втямив, що якби надійшов якийсь знак з неба — будь-який, щоб лиш оголосити urbi et orbï,[102] що небеса велять йому вернутися додому, — імператор радо скористався б з такої нагоди…

Одного дня, коли Бавдоліно розмовляв з обложеними, Ґальявдо сказав йому:

— Ти такий розумний, і вчився з книжок, де все написано, чому ж не вигадаєш чогось, щоб усі пішли собі додому, бо ми вже мусили зарізати всіх наших корів, крім однієї, а мати твоя вже задихається між цими мурами?

Тут Бавдолінові спала на гадку чудова ідея, і він тут же спитав, чи вони подбали про фальшивий підземний хід, про який кілька років тому говорив Тротті, — той сам, який нібито має привести загарбника прямо в місто, а натомість приводить його у пастку.

— Аякже, — сказав Тротті, — ходи, подивишся. Поглянь-но, назовні хід виринає за двісті кроків від мурів, у чагарниках, якраз під тим валуном, який виглядає так, ніби лежить тут уже тисячу років, але ми принесли його з Вілла дель Форо. Увійшовши, дістаєшся сюди, під цю решітку, а звідси видно тільки цей шинок і більш нічого.

— А тоді кожного, хто вийде звідти, ви спровадите на той світ?

— Річ у тім, що через такий вузький хід всі обложники не пройдуть, для цього потрібно було б не один день, тому туди посилають лиш загін людей, які повинні дістатися до брами і відчинити її. Ми й гадки не маємо, як дати ворогам знати про існування цього ходу, та й хіба варто завдавати собі з цим клопоту тільки для того, щоб вколошкати двадцять-тридцять бідолах? Так можна вчинити хіба що зі зла.

— Це якщо давати їм по голові. А тепер дивись, яка сцена постає перед очима моєї уяви: тільки-но вони виходять, як чується звук сурм, з цього закутка у світлі десяти смолоскипів виходить чоловік з великою білою бородою, в білій мантії, на білому коні і з великим білим розп'яттям в руці і волає: городяни, прокидайтесь, бо ворог йде, і тут, ще заки напасники зважаться ступити крок, з вікон і з дахів вигулькують наші люди, як ти казав. І коли їх усіх пов'яжуть, усі наші впадуть навколішки і гайда волати, що той чоловік — то святий Петро, який захищає місто, а тоді вони заженуть імперців назад у підземний хід і скажуть — дякуйте Богові, ми даруємо вам життя, ідіть у свій табір і розкажіть своєму Барбароссі, що Нове Місто папи Александра захищає сам святий Петро власною особою…