— Сповнювалось те, що було провіщене чудом, яке сталося по смерті Мануїла, — сказав Никита. — Жінка народила хлопчика з недорозвинутими, короткими кінцівками і завеликою головою, а це віщувало поліархію, яка є матір'ю анархії.
— Від наших вивідачів я дуже скоро дізнався, що десь у затінку плів інтриги Мануїлів брат у перших, Андроник, — сказав Бавдоліно.
— То був син брата Мануїлового батька, а отже доводився малому Алексію дядьком. До того часу він був на вигнанні, бо Мануїл вважав його лукавим зрадником. Він підступно підібрався до юного Алексія, вдаючи, ніби покаявся у своїх переступах і бажає захистити його, і поступово здобував чимраз більше влади. Поміж змовами й отруєннями він поволі просувався до імператорського трону, аж врешті, старий і змучений заздрощами та ненавистю, підштовхнув городян Царгорода до повстання й звелів проголосити себе василевсом. Приймаючи освячену гостію, він присягнув, що бере владу в свої руки, щоб захистити юного ще небожа; але відразу по тому його приспішник Стефан Агіохристофорит задушив молодого Алексія тятивою лука. Коли йому принесли труп бідолахи, Андроник звелів кинути його в море, спершу відрізавши голову, яку він потім сховав у місцевості, званій Катабата. Я не зрозумів, чому саме в Катабаті, бо там, відразу за Константиновими мурами, був лиш старий, давно зруйнований монастир.
— Зате я знаю чому. Мої вивідачі донесли, що з Агіо-христофоритом злигався один біснуватий монах, якого Андроник після смерті Мануїла тримав при собі як фахівця з некромантії. І його, уяви собі, звали Зосима, а славився він тим, що викликав мертвих серед руїн того монастиря, де він влаштував собі в підземеллі царські палати… Отож я знайшов Зосиму, чи принаймні дізнався, де його можна застукати. Сталося це у листопаді 1184-го, коли раптом померла Беатриса Бургундська.
Знову запала тиша. Бавдоліно відпив довгий ковток.
— Смерть цю я сприйняв як покару. Цілком логічно було, що після відходу другої жінки в моєму житті відійшла й перша. Мені було вже понад сорок. Я чув, що в Тердоні є або була колись церква, славна тим, що всі, кого в ній хрестили, доживали до сорока років. Я пережив межу, даровану тим, кого було чудесно врятовано. Я міг померти в мирі. Бачити Фрідріха було мені нестерпно: смерть Беатриси згнітила його, він багато уваги приділяв старшому синові, якому було вже двадцять літ, але він марнів дедалі більше. Престол Фрідріх готувався передати другому синові, Генріху, коронувавши його на короля Італії. Він старів, бідолашний отець мій, з Рудобородого стаючи Сивобородим… Я кілька разів бував в Александрії і побачив, що кровні мої батьки постарілися ще більше. Посивілі, висохлі й тендітні, схожі на ті жмутки пачісок, які котяться полями навесні, похилені, немов кущі у вітряний день, вони коротали дні коло вогню, весь час сварячись через миску, не поставлену на місце, або розбите одним із них яйце. І щоразу, коли я відвідував їх, вони дорікали мені, що я ніколи до них не приїжджаю. Тоді я вирішив поставити життя на карту і податися у Візантію на пошуки Зосими, ризикуючи скінчити свої роки в темниці, позбувшись очей.
Їхати в Царгород було небезпечно, бо за кілька років до того мешканці міста, наструнчені Андроником ще до його приходу до влади, завзялися проти латинян, які там проживали, убили немало з них, розграбували всі їхні домівки і примусили багатьох з них рятуватися на Принцових островах. Тепер венеційці, ґенуезці чи пізанці нібито знову могли вільно рухатися по місті, бо люди ці були конче потрібні для добробуту імперії, але король Сицилії Вільгельм II збирався саме виступити проти Візантії, а греки не особливо розбирали, хто ти — провансалець, алеман, сицилієць чи римлянин: усі вони були для них латинянами. Тому наші друзі вирішили вирушити з Венеції кораблем і приплисти морським шляхом як купецький караван, який прибував (була то Абдулова ідея) з Тапробану.[116] Мало хто знав, де той Тапробан, а може, й ніхто не знав, а вже напевно жодна душа у Візантії й гадки не мала, якою мовою там розмовляють.
Тому Бавдоліно вбрався як перський достойник; Раббі Соломон, у якому юдея впізнали б навіть у Єрусалимі, мав бути корабельним лікарем, тому він облачився в прегарну, темну, всипану знаками зодіаку хламиду; Поет у каптані небесного кольору виглядав на турецького купця; Кіот міг би бути одним з тих ліванців, які ходять обідрані, але мають золоті монети в калитці; Абдул поголив собі голову, щоб не видно було його рудого волосся, і став урешті скидатися на євнуха високого рангу, а Борон правив йому за служника. Щодо мови, то між собою вони вирішили балакати злодійським жаргоном, якого навчилися в Парижі і яким володіли досконало, а це було промовистим свідченням старанності, з якою вони віддавалися студіям у благословенні ті дні. Жаргон цей був незрозумілий навіть парижанам, тому візантійцям він цілком міг здатися тапробанською мовою. Вони вирушили з Венеції на початку літа, а коли в серпні зайшли по дорозі в один з портів, то дізналися, що сицилійці здобули Салоніки, і ними вже, певно, кишіло ціле північне узбережжя Пропонтиди; тому, коли вони ввійшли в цю затоку глупої ночі, капітан волів зробити довгий гак до протилежного берега, щоб потім підійти до Царгорода звідти, немов прибуваючи з Халкедону. Щоб компенсувати їм цей гак, він пообіцяв, що висадяться вони по-царськи, бо, мовляв, саме в перших променях сонця найкраще вперше споглядати Царгород.
Коли на світанку Бавдоліно з друзями піднялися на місток, їх чекало деяке розчарування, бо берег затягнула густа імла; та капітан заспокоїв їх: до міста вони підійдуть неквапно, і за той час мряка ця, яку вже, зрештою, забарвлювали перші поомені східного сонця, поступово розсіється.
Вони пливли ще з годину, а тоді капітан показав білу точку — була то верхівка купола, яка немов розрізала той туман… Невдовзі вздовж берега у цій білизні почали вимальовуватися колони палаців, потім виринули обриси і барви кількох будинків, вигулькнули рожевуваті у сонячному промінні дзвіниці, а нижче — мури з вежами. Відтак насунула раптом велика тінь, ще оповита випарами, які піднімалися з вершини пагорба, блукаючи в повітрі, а тоді, немов чудесно явившись з ніщоти, проступила баня Святої Софії, гармонійна й осяйна в перших променях сонця.
Відтоді все було безперервним одкровенням — на тлі неба, яке потроху роз'яснювалося, виринали інші вежі й інші бані, між пишною зеленню поставали позолочені колони, білосніжні перистилі, статуї з рожевуватого мармуру, аж врешті у всій своїй славі, посеред барвистого лабіринту висячих садів, явився їм оточений кипарисами імператорський палац Буколеон. Далі відкрився вид на білосніжну вежу Палата, розташовану праворуч, і на гавань Золотого Рогу, вхід до якої перекривав товстий ланцюг.
Бавдоліно оповідав це зі зворушенням, а Никита знай повторяв печально: який був прекрасний Царгород, коли він був прекрасний.
— Ох, як тривожно було в тому місті, — сказав Бавдоліно. — Тільки-но ми прибули, відразу стало зрозуміло, що там діється. Нам якраз трапилося бути на Іподромі, коли там готували страту якогось ворога василевса…
— Андроник немов ошалів. Коли ваші латиняни з Сицилії вогнем і мечем знищили Салоніки, Андроник звелів укріпити деякі оборонні споруди, але потім немов перестав зважати на небезпеку. Він жив розпусним життям, твердячи, що не варто боятися ворогів, посилав на шибеницю тих, хто міг йому допомогти, робив вилазки з міста в товаристві коханок і куртизанок, тікав у яри й діброви, як це роблять дикі звірі, а його полюбовниці поспішали за ним, як кури за півнем — він був немов Діоніс з вакханками, бракувало тільки, щоб він вбрався в оленячу шкуру й туніку шафранового кольору. Зустрічався він тільки з флейтистами й гетерами і був розгнузданий, мов Сарданапал, та похітливий, мов поліп; тягар надмірностей так виснажував його, що він мусив їсти нечисту тварину з Нілу, схожу на крокодила, бо подейкували, нібито м'ясо її сприяє виверженню сім'я… Але я б не хотів, щоб ти вважав його поганим правителем. Він зробив немало добрих речей: зменшив надмірні податки, оприлюднив укази, які забороняли потопляти в порту пошкоджені кораблі і потім грабувати їх, відновив давній підземний водогін, відновив церкву Сорока Святих Мучеників…
