Опівночі, коли вони вже сподівалися заснути, приповзли гребенясті змії, кожна з двома-трьома головами. Шкрябаючи землю лускою, вони роззявили пащі, в яких вібрувало по три язики. Сморід їхній відчувався за милю, а очі, які мерехтіли в місячному світлі, здавалось, розбризкують отруту, як це робить василіск… З ними друзі наші билися з годину, бо ті тварини мали більше злості, ніж інші, а може, вони шукали м'яса. Кількох вони вбили, і побратими їхні поквапилися до трупів, справляючи учту і забувши про людей. Вони вже гадали, що небезпека скінчилася, коли після змій присунули краби — їх було понад сотню; вони були вкриті крокодилячою лускою, і панцирі їхні відбивали удари меча. Аж поки розпач не підказав Коландринові добру думку: він підходив до одного з них, щосили копав під черево, той перекидався на спину, божевільно рухаючи клішнями. Таким чином вони їх оточили, закидали сухим гіллям і підпалили. Потім виявилося, що без панцира краби ці були цілком їстівні, і так друзі здобули собі запас м'яса на два дні, хоч і солодкавого та жорсткого, але загалом смачного та поживного.
Іншим разом вони зустріли справжнього василіска, який виглядав точнісінько так, як його описували різні, безперечно правдиві, розповіді. Він вийшов з-за кам'яної брили, розламавши скелю, як це описував Пліній. Голова і кігті у нього були півнячі, замість гребеня — червоний наріст у формі корони, очі жовті й вирячкуваті, мов у жаби, а тіло його було зміїне. Був він смарагдово-зеленого кольору зі сріблистими відблисками і на перший погляд здавався майже гарним, але відомо було, що подих його може отруїти тварину або людину, і вже здалеку відчувався його страхітливий сморід.
— Не підходьте, — гукав Соломон, — а насамперед не дивіться йому в очі, бо з них теж струменіє отруйна сила!
Василіск повз до них, сморід ставав дедалі нестерпнішим, аж поки Бавдолінові не спав на гадку спосіб, як його вбити.
— Дзеркало, дзеркало! — крикнув він Абдулові. Той простяг йому металеве дзеркало, яке дали йому гімнософісти. Бавдоліно взяв його і тримав у правій руці перед собою, немов щит, звернений проти потвори, а лівою рукою прикривав собі очі, щоб уникнути його погляду, і почав ступати вперед, дивлячись тільки собі під ноги. Перед звіром він зупинився і виставив уперед дзеркало. Приваблений відблисками, василіск підняв голову і втупився своїми жаб'ячими очима в блискучу поверхню, сапаючи своїм гидотним подихом. Але тут він увесь затремтів, кліпнув фіалковими повіками, випустив страхітливий крик і впав трупом. Тоді всі згадали, що дзеркало відбиває назад до василіска смертельну силу його погляду і його отруйний подих, і внаслідок цих двох дивовижних явищ він сам стає своєю власною жертвою.
— Ми вже на землі потвор, — задоволено мовив Поет. — Царство дедалі ближче.
Бавдоліно вже не розумів, чи під словом «царство» той все ще розуміє царство Пресвітера, а чи своє власне майбутнє царство.
Отак-от, нині зустрічаючи гіпопотамів-людожерів, а завтра — кажанів, більших від голубів, вони дісталися до селища в горах, у підніжжі яких простягалася рівнина з одинокими деревами, і зблизька здавалося, що її повиває легкий туман, але потім туман дедалі густішав і поступово став темною, непроникною хмарою, яка єдиною чорною смугою стояла на обрії, вирізняючись на тлі червоних пасм призахідного сонця.
Мешканці зустріли їх сердечно, але щоб вивчити їхню мову, яка вся складалася з горлових звуків, Бавдолінові знадобилося кілька днів, під час яких їм надали притулок і поживу з м'яса лісових зайців, що водилися поміж тих скель. Коли друзі могли вже порозумітися з ними, ті сказали, що біля підніжжя гори починається простора провінція Абхазії, яка має певну особливість: її складає єдиний безкрайній праліс, де завжди панують глибокі потемки, але не як уночі, коли є принаймні світло із зоряного неба, — темрява там непроникна, немов стоїш у глибині печери із заплющеними очима. У цій провінції без світла мешкали абхазці, і жилося їм там пречудово, як це буває зі сліпими у місцях, до яких вони звикли з дитинства. Схоже, що вони орієнтуються завдяки слухові й нюхові, але як це насправді, ніхто не знає, бо ніхто ніколи не наважувався проникнути туди.
Вони спитали, чи можна якимсь іншим шляхом потрапити на схід, а ті сказали, що так, можна обійти Абхазію з її лісом, але, якщо вірити давнім оповідям, це займе понад десять років, бо темний ліс простягається на сто дванадцять тисяч саламоків, і важко було зрозуміти, скільки для них становить один саламок, але напевно більше, ніж миля, стадій чи фарсах.[122]
їм уже опустилися було руки, коли Порчеллі, наймовчазніший з цілого товариства, нагадав Бавдолінові, що у Фраскеті вони звикли мандрувати в густій мряці, яку можна було розрізати ножем, а це ще гірше, ніж густа темрява, бо в тій сіризні натруджені очі піддавалися омані й бачили неіснуючі примари, і це примушувало зупинятися навіть там, де можна було йти вперед, а коли людина піддавалася мареву, то губила дорогу і могла впасти з урвища.
— То що ж нам було робити в нашому тумані, — казав він, — ми йшли навпомацки, за відчуттям, навмання, немов сліпі кажани, і не можеш навіть йти за запахом, бо туман входить тобі в ніздрі, і відчуваєш тільки його запах. Отже, — дійшов висновку він, — якщо ти звик до мряки, глибокі потемки для тебе — мов білий день.
Решта александрійців притакнула, і тому саме Бавдоліно з п'ятьма своїми земляками провадив їхній гурт, а решта прив'язали себе до одного з їхніх коней і йшли за ними, сподіваючись на краще.
Спочатку просувались вони хороше, бо їм здавалось, ніби вони справді йдуть крізь рідну мряку, але через кілька годин темрява стала воістину кромішньою. Провідники насторочували вуха, прислухаючись до хрусту сухих гілок, а коли не чули його, було зрозуміло, що вони вийшли на галявину. Селищани сказали їм, що там завжди дує напрочуд сильний вітер, з півдня на північ, а тому Бавдоліно раз у раз слинив собі палець, підносив у повітря, щоб відчути, звідки дує вітер, і звертав у східному напрямі.
Про те, що западала ніч, вони дізнавалися з того, що повітря ставало холоднішим, і тоді вони зупинялися перепочити — рішення це не має сенсу, казав Поет, бо в такому місці можна чудово відпочивати й удень. Але Ардзруні зауважив, що коли стає холодніше, тоді не чутно криків тварин, і вони знову чуються, особливо пташиний спів, коли починає теплішати. Це значить, що всі живі створіння в Абхазії визначають день відповідно до зміни теплого і холодного періоду, немов це рух сонця і місяця.
Довгі дні вони не помічали слідів людської присутності. Коли запаси скінчилися, вони простягали руку, торкаючись гілок дерев, і обмацували гілку за гілкою, іноді годинами, аж поки не натрапляли на плід, який з'їдали, сподіваючись, що він не отруйний. Іноді саме гострий запах якогось небаченого овоча давав Бавдолінові (а він з них усіх мав найтонший нюх) вказівку, що треба йти вперед або звернути праворуч чи ліворуч. З плином днів чуття їхні вигострювалися. Але-рамо Скаккабароцці, званий Чулою, мав лук і натягував його, очікуючи, аж поки перед ним не лунало лопотіння крил якоїсь забарної і, можливо, не вельми летючої птахи, як наша курка. Тоді він випускав стрілу, і вони, йдучи на звук передсмертного крику або розпачливого лопотіння крил, здебільшого знаходили здобич, общипували і варили на вогні з сухого гілля. Найдивовижнішим було те, що вони могли запалити дрова, добуваючи вогонь тертям камінців: полум'я загоралося, таке ж червоне, як звикле, але нічого не освітлювало, навіть їх самих, хоч вони були близько, а відтак обривалося там, де стриміла майбутня смаженя, настромлена на гілку.
Знайти воду було неважко, бо досить часто чулося дзюркотіння якогось джерела або струмка. Просувалися вони вперед дуже повільно, і якось, після двох днів путі, вони помітили, що повернулися на те саме місце, звідки вирушили, бо біля невеличкого потічка намацали сліди свого колишнього табору.
