— Тату, він чекає внизу, біля будинку. Чекає вже кілька годин.

— Він у світлому пальті й капелюсі? — пригадав Крилов.

— Так. Ти його бачив?

— Бачив. Клич його.

Машенька, ніби в неї вдихнули життя, радісна вибігла з кабінету.

— Патрік зараз прийде! — вигукнула вона, увімкнувши світло у себе в кімнаті. — Він побачить світло в моєму вікні і прийде! Це умовний знак!

— Чия це вигадка? — спитав Крилов.

— Моя. Я приготую каву. Добре?

Каву на ніч Крилов не пив — серце давало про себе знати, але, розуміючи, що Патрік віддає перевагу каві, він, махнувши рукою, сказав:

— Хазяйнуй!

У кухні спалахнув і зашипів газ. Брязкаючи посудом, у маленькому кольоровому фартушку, діловито стукаючи каблучками, Машенька накривала у себе в кімнаті на стіл. Урочиста біла накрохмалена скатертина, квіти, надіслані Патріком, пляшка солодкого вина, що збереглася від Нового року, — створювали відчуття свята.

Коли пролунав дзвінок і Андрій Дмитрович вийшов відчиняти двері, Машенька вибігла в прихожу. Їй хотілося бути присутньою при зустрічі чоловіків.

Дивлячись то на одного, то на другого, з хвилюванням спостерігаючи обличчя цих двох найближчих, дорогих її серцю людей, Машенька сяяла щастям. У ці хвилини вона була гарна не тільки своєю жіночою принадністю, вона була навіть вродливою.

Хвилювання її було даремним, Патрік сподобався батькові. Зав’язалася проста невимушена розмова.

— Я почуваю, — сказав Роггльс, — себе винуватим. Звичайно, мені треба було давно прийти до вас і розповісти все, але… Сказати правду, мене утримувала горезвісна слава, залишена моїми попередниками. Немає нічого образливішого за незаслужені підозри.

— А вам доводилося з цим стикатися? — спитав Крилов.

— Відверто кажучи, ні.

— Ви прекрасно знаєте російську мову, у вас легкий, ледве вловимий акцент.

— Я народився в Альтаїрі. Мій батько був викладачем літератури в Спікенбургському коледжі. Уже в юнацькому віці я читав Толстого. Я полюбив російську літературу, чудову образну російську мову і мріяв коли-небудь побувати в Росії, відвідати цю Мекку[10] всього людства.

Роггльс був в ударі. Він поділився своїми творчими планами. Тверезо, без прикрас, він говорив про майбутнє, про важке, але неминуче пробудження народу своєї батьківщини, про прогресивні сили і їх боротьбу за мир. І Андрій Дмитрович відчував, як зникала його настороженість до цієї сильної, сміливої людини.

А Машенька, спостерігаючи зміну в ставленні батька до Патріка, була така щаслива, як тільки може бути щасливою людина, коли її мрія перетворюється в дійсність.

Нікітін взяв запропоновану полковником цигарку, сів у крісло і закурив.

Мовчки, сьорбаючи уже прохололий чай, Каширін перегортав сторінки блокнота, потім, виловивши із склянки скибочку лимона, висмоктав серцевину, зморщився од кислого і сказав:

— Труп Мехії Гонзалеса пізнали. Як і слід було чекані, посольство, що представляє інтереси Гондурасу, вимагає відправити тіло Гонзалеса на батьківщину.

— Я б на це не погодився.

— Чому? Не можна ж давати привід безглуздим пересудам і провокаційним вигадкам, тим більше, що судовомедична експертиза закінчена і відсутність трупа не може відбитися на ході слідства.

— Ви одержали висновок експертизи?

— Чекаю з хвилини на хвилину. Вам вдалося з’ясувати, де Едмонсон?

— Позавчора о чотирнадцятій десять швидким поїздом у вагоні номер п’ять з Казанського вокзалу Едмонсон виїхав у Сталінград.

— Звідки така точність? — не приховуючи здивування, спитав Каширін.

— Едмонсон замовив квиток через бюро обслуговування готелю. По книзі замовлень я одержав точні відомості і, подзвонивши в Сталінград, доручив перевірку. Поїзд прибув о двадцять першій нуль чотири, а о пів на десяту мені вже повідомили, що людина з вказаними зовнішніми ознаками справді прибула цим поїздом.

— У всьому цьому є щось нарочите, — у роздумі сказав Каширін. — Де був Едмонсон ці чотири дні? Ви не цікавились його передачею в «Марсонвіль Стар»? Можливо, кореспонденції Едмонсона проллють світло на цю темну справу?

— Добре, Сергію Васильовичу, спробую, але без особливої надії на успіх.

— У старшого слідчого ви були?

— Був. Ознайомився з усіма матеріалами. Слідчий дотримується першої версії.

— На підставі яких даних?

— У патронташі вбитого патрони шістнадцятого калібру, вага пороху 6,5 грама. Звичайний напівдимний порох типу нашого «Сокола». А порошинки, вийняті з обличчя вбитого, неправильної форми, зеленого кольору, типовий порох для автоматичних пістолетів типу «Браунінг», калібрів 6,35 і 7,65. Лабораторний аналіз цілком підтвердив такі передбачення, і це привело до висновку, що в один з стволів рушниці був закладений спеціальний патрон, який мав велику вибухову силу.

В цей час у двері постукали, зайшов лейтенант і під розписку передав полковникові матеріали.

Судовомедична експертиза повністю підтвердила попередні висновки, але кілька нових деталей примушували замислитися:

— Ви пам’ятаєте, Сергію Васильовичу, що розповідав метрдотель «Націоналя»: Мехія Гонзалес скаржився на біль у кисті лівої руки, — нагадав Нікітін.

— Пам’ятаю, Степане Федоровичу, пам’ятаю, — поринувши у свої думки, сказав Каширін, — але не можу зрозуміти. Навіщо потрібно було вбити людину, а потім зрізати з кисті руки шматок шкіри?

— Що пише з цього приводу старший слідчий? — спитав зацікавлений Нікітін.

— На полях висновку експертизи слідчий поставив знак питання і оклик, — відповів Каширін і прочитав:

— Не розумію, навіщо потрібний був аналіз на селітру? — спитав Нікітін.

— Тому, що рисовий папір сигарет просочується селітрою, — пояснив Каширін. «На підставі вищезазначеного, можна припустити, що за життя Гонзалес не курив», прочитав Каширін і зауважив — На полях три оклики, зроблені червоним олівцем.

— Тут старший слідчий не поставив знака питання, йому, очевидно, все ясно, — підкреслив Нікітін.

— А вам, Степане Федоровичу?

— Дещо стає зрозумілим, але про це потім. Що далі?

Закінчивши читання документів, полковник зняв телефонну трубку і набрав помер лабораторії фізичних методів дослідження:

— Здрастуйте, Галино Миколаївно! Полковник Каширін. Мене цікавить результат аналізу… Займаєтесь? Що, що? Он як? Добре. — Поклавши трубку, Каширін сказав: — Наслідок першого аналізу зовсім несподіваний. Макарова робить повторний аналіз для перевірки.

— Так ось що, Серію Васильовичу, я навіть вам не говорив про свої сумніви, але результати експертизи все більше й більше переконують мене, що ми даремно видали труп Гонзалеса, — сказав Нікітін і схвильовано пройшовся по кабінету.