У вікні кімнати Ладигіна горіло світло. По сходах протилежного будинку Роггльс піднявся на круту веранду другого. поверху і, стоячи на рівні освіченого вікна, заглянув у кімнату. Деякий час він спостерігав за Нікітіним, потім швидко спустився вниз, оглядівся навкруги і, не помітивши нічого підозрілого, попрямував провулком униз до Самотеки.

Обшук не дав відчутних наслідків, тому, не затримуючись, Нікітін оформив протокол і опечатав кімнату.

В училищі імені Баумана він, знову переглянувши список випускників сорок восьмого року, знайшов не одного, а трьох чоловік з іменем, названим Анікіною. Ознайомившись з розподілом випускників, Нікітін звернув увагу на те, що Олександр Гнатович Якуничев був залишений в аспірантурі. Навівши дальші довідки, він дізнався, що Якуничев повністю перейшов на наукову роботу і що його перевели в один з науково-дослідних інститутів. Подзвонивши з кабінету директора полковникові Крилову, він довідався, що О. Г. Якуничев працює в інституті, у відділі теоретичної механіки. Час був пізній, але Каширін чекав його. Почувши кроки в прийомній, він підвівся Нікітіну назустріч, посадив його на диван і, підсунувши піднос, закритий салфеткою, — це був сніданок полковника, — сказав:

— Спочатку поїж.

Рішуче відсунувши їжу, Нікітін послідовно, крок за кроком, розповів полковникові події цього дня.

Те, що в Глуховському лісі було вбито інженера Ладигіна, вони зрозуміли кілька днів тому. Але якщо тоді ще були сумніви у причетності до цього злочину Роггльса, то сьогодні вони відпали. Тепер були всі підстави для арешту Роггльса по обвинуваченню у вбивстві радянського громадянина.

Але зараз інше займало увагу їх обох. Їх турбувала доля Тетяни Баскакової, яка неминуче повинна була зустрітися з удаваним Ладигіним.

Полковник, прочинивши двері, сказав черговому:

— Гаєва, терміново!

Капітан Гаєв увійшов і вичікувально зупинився перед полковником.

— З’ясуй, коли може вилетіти літак у Південноуральськ. Полетить майор Нікітін. Дорога кожна хвилина. Дій!

Гаєв швидко вийшов.

— Я пройду до генерала, а ти, Степане, попередь тим часом Ксеню, що виїжджаєш у термінове відрядження днів на три, на чотири. — Полковник вийшов із кабінету, потім повернувся і додав: — Поїж поки що.

Коли полковник пішов, Нікітін подзвонив додому. Ксені дома не було. Домашня робітниця, позіхаючи, мабуть спросоння, сказала, що Ксеня дзвонила з госпіталю, у неї невідкладна операція і вона затримається.

Поклавши з прикрістю трубку, Нікітін зняв салфетку, але апетит пропав. Темп, у якому проходила сьогодні оперативна робота, викликав у нього нервове збудження. Він пройшовся по кабінету, потім сів за стіл і написав дружині записку:

Коли він дописав листа, увійшов Гаєв.

— Погана справа, Степане Федоровичу, — сказав він. — Літак готовий, але погода нелітна, великий вітер, сніг. Диспетчер каже: ми літаємо в будь-яку погоду, але раджу утриматись.

— Ти що, Миколо Олексійовичу, очманів?! Мова йде про життя людини, а ти «утриматись»! — обурено сказав Нікітін і додав: — Ти Сергієві Васильовичу про погоду не дуже-то, сам розумієш. Прошу тебе, занеси сьогодні до мене на квартиру цю записку для Ксені.

Гаєв узяв лист і, обережно згорнувши його, поклав кишеню. Ввійшов полковник.

— Товаришу полковник, літак готовий до вильоту.

— Миколо!.. — тихо сказав Нікітін.

— Ну? В чому справа? — почувши, запитав полковник.

— Погода нелітна, товаришу полковник, — твердо закінчив Гаєв.

— Дурниці, товаришу полковник.

— Вас не питають, товаришу майор! — відрізав полковник і, повернувшись до капітана, наказав: — З’єднайте мене з диспетчером аеропорту.

Взявши у капітана Гаєва трубку, полковник вислухав метеозведення і попросив до телефону пілота. Мабуть, у диспетчерській льотчика не було. Полковник довго тримав трубку телефону, поки не почув:

— Льотчик, старший лейтенант Стеценко слухає!

— Як погода, товаришу старший лейтенант? Летіти не боїтесь? — запитав Каширін.

— Погода бадьора, товаришу полковник, техніка в порядку! Доводилось літати і в гіршу! — відповів пілот.

— Добре. Готуйтесь до вильоту, — закінчив Каширін і, поклавши трубку, спитав: — Ксеню попередив?

— Попередив. Дозвольте йти, товаришу полковник?

— Іди. З Південноуральського аеродрому подзвониш мені додому, — м’яко сказав полковник і провів Нікітіна до дверей.

Рівно о першій годині ночі кілька чоловік під’їхало на машині до готелю. Піднявшись на третій поверх, вони разом з черговим по поверху підійшли до номера, де жив Роггльс. Відімкнувши двері ключем чергового адміністратора, вони ввійшли в кімнату. Роггльса не було. Безладдя свідчило про поспішну втечу.

В той же час з боку Першої просіки під’їхала машина і зупинилася за сотню метрів від дачі Роггльса. Відчинивши хвіртку, озброєні люди, обережно ступаючи, підійшли і оточили будинок. Ключ лежав на звичайному місці, за наличником дверей, але на дачі нікого не було.

Полковник Каширін не спав. У теплій домашній куртці він сидів у кріслі і, сьорбаючи чай, перегортав томик Лермонтова. За вікном розгулялася негода. Пориви сильного вітру хитали раму вікна. Зовні спокійний, але весь напружений, Каширін нетерпляче чекав телефонного дзвінка з Південноуральська — повідомлення про прибуття літака.

Було п’ять хвилин на четверту, коли пролунав різкий дзвінок. Полковник узяв трубку. Говорили з Управління.

— Товаришу полковник, о другій годині п’ятдесят шість хвилин одержано телеграму з Калініна.

— Пришліть мені, — наказав полковник і поклав трубку. Знову настала гнітюча, тривожна тиша. Лунко пробив годинник, дзвін його жалібно одізвався у призовому кришталевому кубку, який стояв на столі, і затих.

Нарешті знову пролунав телефонний дзвінок. У трубці ледве чулося:

— Прибув, товаришу полковник, благополучно!

— Будь обережний, Степане! — відповів Каширін і поклав трубку. Своїм гострим слухом він почув, як легко, майже безшумно, до будинку під’їхала машина і хлопнули дверці. Він пішов у прихожу, відчинив двері і разом з офіцером зв’язку ввійшов у кабінет.

Телеграма була лаконічна:

«ПЕРЕБУВАЮ ЛЕНІНГРАДСЬКОМУ ЕКСПРЕСІ крпк ЧЕКАЮ ВКАЗІВОК ПОШТОВЕ ВІДДІЛЕННЯ ВОКЗАЛУ крпк».

Полковник сів за стіл і написав відповідь:

«СУПРОВОДЖУЙТЕ крпк ПІДТРИМУЙТЕ ЗВ’ЯЗОК крпк ВЖИВАЙТЕ ЗАХОДІВ ЛИШЕ КРАЙНЬОМУ ВИПАДКУ крпк».

— Відішліть негайно!

— Дозвольте йти?

— Ідіть!

Зачинивши двері за офіцером зв’язку, полковник погасив лампу на столі в кабінеті і пройшов у спальню. Здається, можна було відпочити, але… рішуче і настирливо знову задзвонив телефон.

Узявши трубку, Каширін з подивом почув схвильований голос:

— З вами говорить полковник Крилов. Не знаю, може й не слід було турбувати вас у такий пізній час, але мені здається, що це дуже важливо…

— Що трапилося? — проймаючись хвилюванням Крилова, запитав полковник.

— О десятій годині вечора на дочку було зроблено замах з метою пограбування…

— Що з нею?

— Небезпеки для життя немає.

— Вона притомна?

— Так. Я говорю від Скліфосовського.

— Добре, я зараз приїду, — сказав полковник і, подзвонивши в гараж, викликав машину.

Коли полковник Каширін приїхав в інститут імені Скліфосовського, він уже не застав Крилова, а Машенька заснула.

Черговий лікар, літня жінка, грубувата, як більшість сердечних людей, що приховують свою м’якість за нарочитою грубістю, вийшла до нього в прийомну: