Зайшовши в напівтемну прихожу, він штовхнув перші двері праворуч і, переступивши поріг, зажмурився від яскравого світла. Посеред кімнати над столом горіла велика електрична лампа без абажура. Двоє широких вікон були завішені байковими ковдрами.

— Привіт, Балт! — зустрів його господар, знімаючи окуляри і ховаючи їх до кишені.

— Салют, Дайс! — відповів представник Гондурас Фрут компані і, ступивши назустріч господареві, щосили ляснув його по плечу.

— Привіт, друзяко! Ти мов новенький долар! — посміхаючись сказав Дайс і, не залишаючись у боргу, стукнув гостя долонею в груди.

— Стривай, востаннє ми бачились ще в Спікенбурзі, чи не так? — запитав Гонзалес.

— Так, щаслива пора, сорок шостий рік! — аж зітхнув Дайс.

— Це з твоєї вини я останні півроку гнув спину над науками в Ерцхаузені і опинився тут, у Росії?

— Так, мій хлопчику. Ти в дуже нервовому стані. Роздягайся і побалакаємо. Сідай сюди, тут тепліше, — запросив Дайс, вказуючи на крісло біля груби. — Можу запропонувати — «Марсонвіль біст» або «Уайт хоорс».[1] Особисто я віддаю перевагу російській горілці.

— Давненько я не пив «марсонвільської бурди».

Дайс зробив суміш і, вимахуючи шейкером,[2] накрив на стіл.

— Прошу! — запросив він, розливаючи коктейль у бокали.

— За твою появу на лінії вогню! За успіх!

Вони чокнулись і проковтнули пекучу суміш.

— Перейдемо до справи, — сухо сказав Дайс.

Гість закурив сигарету і вичікувально подивився на Дайса.

— До того, як ми з тобою зустрілися в Спікенбургському коледжі, ти, якщо не помиляюсь, закінчив Альтаїрський механічний інститут.

— У тебе чудова пам’ять.

— Твій батько Юліус Буш емігрував з Прибалтики в сороковому році?

— Точніше, другого липня сорокового року.

— Ти проходив підготовку за програмою Московського вищого технічного училища імені Баумана?

— Точніше, за програмою механіко-технологічного факультету.

— Твій зріст?

— Сто сімдесят вісім.

Дайс налив собі повний бокал коктейлю і, раз ковтнувши, несподівано спитав:

— Ти, Балт, звичайно, читав Діка Клюазо?

— Ще б пак: «Любов горили», «Спробуй убивства заборонений плід!» Страшенно здорово! — з задоволенням пригадав Гонзалес.

— Так от, я повинен тобі сказати, що вся писанина Діка Клюазо — дитячий автограф на пелюшці, порівняно з тим, що тебе чекає в Росії. Якщо ти, Балт, зробиш «веселу посмішку під завісу» і тобі вдасться ще раз переплисти океан, тебе не купиш і за п’ятсот тисяч доларів!

Гонзалес уважно слухав свого шефа. Дайс, схильний пофілософствувати, не поспішав переходити до головного.

— Коли в тридцятих роках у справі «Метро Віккерс» засипався бродяга Торнтон, він був тоді крупною ставкою Інтелідженс-сервіс. Ціною великих жертв вони повернули свого Торнтона. Це були чудові часи романтики в нашій з тобою справі. Тепер інші часи, Балт! Якщо тебе викриють, вітчизна відмовиться від тебе. Відчуваючи неминучу небезпеку, скорпіон, піднявши хвоста, встромляє смертоносне жало собі в голову. — Дайс вийняв з футляра маленьку скляну кульку з рідиною і, показавши її Балту, додав: — Ось твоє смертоносне жало, Балт, візьми його, — і підсунув футляр співрозмовникові.

Гонзалес обережно взяв ампулу, поклав її у футляр і сховав у кишеню.

— Якщо ти, Балт, пам’ятаєш, — вів далі Дайс, — кілька років тому в «Спікен-Ньюс» я писав про залізну завісу. Так от: ніякої залізної завіси в Росії немає! Я завжди і всюди зовсім вільно, так само, як і всі мої співвітчизники, пересувався по цій країні. Я бував, де хотів, розмовляв, з ким хотів, і ніхто ніколи не стояв на моєму шляху. Але зайва обережність не пошкодить. Зустрічатись до третього ми більше не будемо.

Дайс налив вина співрозмовникові і підняв бокал:

— Ну, балтійський вигнанцю, герою бананової республіки, за «веселу посмішку під завісу»!

Поставивши бокал на стіл, він вийняв з кишені плоску нікельовану коробочку з шприцом, ампулу і сказав:

— Ти, Балт, завжди гостро відчував фізичний біль. Пам’ятаєш спікенбургський бейсбол? Ми зробимо попередній укол.

— Це тривала операція? — спитав Гонзалес, засукуючи лівий рукав сорочки.

— Дрібниця, кілька хвилин, — відповів Дайс, готуючи шприц для уколу. Але, помітивши хвилювання Гонзалеса, він додав: — Не хвилюйся, мій хлопчику, ти повернешся, ти обов’язково повернешся, як повертається бумеранг![3]

Біля одною з будинків великого благоустроєного селища московського автозаводу автомашина «Победа» висадила людину середнього віку в сірому півпальті з коміром із кенгуру і шапці-ушанці. Чоловік зайшов у під’їзд і попрямував до ліфта.

— Вам, громадянине, куди? — зацікавилася ліфтерша і, почувши номер квартири, багатозначно додала — До Івана Миколайовича, зрозуміло!

Вже піднімаючись ліфтом, чоловік у сірому півпальті належно оцінив слова ліфтерши. Треба думати, що Іван Миколайович Жбанков був гордістю цього будинку. Та, мабуть, і не тільки будинку: знатний токар-швидкісник, що дає продукцію в рахунок шістдесят першого року, автор популярної книги про нову геометрію різців, був, крім того, вмілим різьбярем по дереву і радіолюбителем-короткохвильовиком.

Маючи ці по суті загальні відомості про людину, з якою йому належало зустрітися, громадянин у сірому півпальті опинився біли дверей квартири на сьомому поверсі. Він натиснув кнопку, і в ту ж мить двері розчинилися, а в хромованій рамочці на молочно-білому склі спалахнув напис «Увійдіть!»

Ніким не зустрінутий, громадянин увійшов у прихожу, скинув півпальто, шапку, не поспішаючи пригладив непокірні пасма вигорілого на сонці світлого волосся і, почувши за переборкою звук морзянки, відчинив двері.

Вздовж стін невеликої кімнати стояли стелажі з книгами, праворуч на довгому столі містилася радіоапаратура, сигнальний щиток, перетворювачі змінного струму, стабілізатор напруги, саморобний телевізор, контрольний осцилограф, рамочна антена і ще багато деталей, призначення яких для стороннього було незрозуміле. Прямо біля вікна — письмовий стіл, на ньому велика купа книг із закладками, ліворуч верстак, набір інструментів, куски грушового дерева, пеньок з кореневищем, у якому вже можна було вгадати майбутній образ Чорномора.

Пред’явивши господареві своє посвідчення, прибулий з цікавістю оглядав Жбанкова, його велику лобасту голову з світлокарими очима, сухим хрящуватим носом і енергійно стиснутими губами. Іван Миколайович сидів у кріслі, обкладений грілками і закутаний ковдрою.

«Майор держбезпеки Нікітін Степан Федорович», прочитав Жбанков і, повертаючи посвідчення, також допитливо поглянув на відвідувача. Йому сподобалося обличчя гостя, світле волосся, брови, що зрослися на переніссі, блакитні, сповнені прихованого гумору очі під тінню довгих темних вій, виразний рот.

— Радий з вами познайомитись, Степане Федоровичу, — сказав Жбанков і, посміхнувшись, додав — Не бувати б щастю, так нещастя допомогло!

— Надовго ви з строю? — співчутливо запитав Нікітін.

— Я цей проклятущий радикуліт під час війни схопив, у болотах Східної Прусії. Мені професор Воронов зробив новокаїнову блокаду, і я було вже навіть забув, що хворів на радикуліт. І надало ж мені в цьому році, — я їздив на Ріцу, — викупатися в озері. Вода холодна і… мене звідти привезли на ношах.

Пролунав різкий телефонний дзвінок. Нікітін уже підвівся, щоб підійти до апарата, який стояв на окремому столику біля дверей, але спеціальний важіль підхопив трубку, одночасно ввімкнувши магнітофонну приставку, і молодий ламаний басок прозвучав у репродукторі:

— Іван Миколайович хворий і не підходить до телефону, прошу дзвонити о сьомій вечора, коли Раїса Григорівна приходить з роботи.

Важіль поклав трубку на апарат і вимкнув магнітофон.