Сьогодні у Нікітіна було сімейне свято. Десять років тому, під Смоленськом, — їхня частина стояла тоді у спаленому вщент хуторі, — в штабній землянці вони справляли своє весілля, Каширін був їхнім посаженим батьком.

Коли Нікітін взяв трубку, Каширін сказав:

— У тебе немає бажання, Степане, проїхатися на півгодини в Управління?

— Сергію Васильовичу, Ксеня образиться…

— Гаєв приїхав, — стримуючи лукаву посмішку, сказав Каширін.

— Та невже?

— Я б за тобою на машині заїхав, — спокушав його Каширін.

— Заїжджайте, чекаю! — відповів Нікітін.

Каширін одягся і вийшов на вулицю.

За цей час Гаєв встиг забігти в перукарню і поголитися. Він чекав їх у прийомній полковника, бадьорий і надушений одеколоном.

Черговий доповів, що за останню годину кілька разів дзвонила Шубіна і питала полковника.

— Шубіна… Шубіна… — повторив Каширін, намагаючись пригадати, хто б це міг бути, але, так і не згадавши, сказав Гаєву — Ходімо, товаришу капітан, до кабінету, — і, сідаючи в крісло, схвально зауважив — Швидко впорався, молодець! Доповідай.

— О четвертій ранку я прибув на станцію Степ Далекий, — почав Гаєв, — а о шостій попутною машиною дістався до колгоспу, назад виїхав о тринадцятій годині. В основному все відбувалося так, як про це написав Едмонсон. Голова колгоспу Горєлов не лягав спати, він чекав уповноваженого облземвідділу. Замість уповноваженого, як сніг на голову, звалився цей журналіст. Горєлов одвів Едмонсона в свою хату, нагодував і поклав спати, а сам, ніде правди діти, розгубився — не кожного дня до них приїжджають іноземні журналісти. Він подзвонив у район, розбудив секретаря райкому і доповів, мовляв, так і так, — прибув закордонний журналіст і хоче знайомитися з нашим господарством. А треба сказати, колгосп «Нова праця» — такий собі колгосп, відверто кажучи, середній колгосп. Секретар райкому сполохався, подзвонив у область, підняв з постелі першого секретаря обкому, доповів…

— А обком подзвонив у Москву… — підказав Каширін.

— Ні, Сергію Васильовичу, обком у Москву не дзвонив. Секретар обкому зв’язався прямо з Горєловим і сказав: «Покажи цьому іноземному журналістові все, як є. Погані сторони не приховуй, бо в кожному ділі бувають недоліки. Шапку перед ним не ламай, але й не заносся. Тримайся так, як личить за законами російської гостинності. Якщо він не сліпа людина, чесна, то побачить, що у нас більше хорошого, ніж поганого, а якщо він за тридцять сребреників служить, то… чув я хороше узбецьке прислів’я: „Собака гавкає, а караван іде!“ Нашого руху вперед ніякими наклепами не зупиниш. Зрозумів?» Горєлов зрозумів. Близько трьох днів пробув Едмонсон у колгоспі, жив по черзі то у бригадира тваринницької бригади, то у рільника, то в доярки. З усіма людьми розмовляв, у кожну щілину носа совав. Електричне доїння та автопоїлки на нього особливого враження не справили. «Цим, — каже, — нас не здивуєш». Та ось прийшов він на збори працівників молочної ферми, на порядку денному одне питання — обмін досвідом. На цих зборах доярка Явдоха Шатілова розповіла про те, як вона досягла в середньому на кожну корову понад чотири тисячі кілограмів надою молока. Едмонсон і питає Явдоху: «Як же ви, — каже, — свої секрети розкриваєте, це ж ваш бізнес! Інші вашим секретом скористаються, надій підвищать, тоді вам норми виробітку на трудодень підвищать і заробітки зменшаться!» А Явдоха йому слушно відповідає: «Якщо загальний надій підвищиться, то й прибуток колгоспу буде більший і оплата на трудодень буде вищою. Отже, від цього не одна я, а все наше суспільство користь матиме». От з цього самого виступу Явдохи й почалося для Едмонсона «незвичайне». Виїжджаючи з колгоспу, він з усіма прощався, дякував. Колгоспники залишились ним також задоволені, кажуть: «Дивись-но, яка душевна людина!» Один тільки шофер колгоспний був у поганому настрої і ось чому: він одвозив Едмонсона на вокзал, йому було доручено дорогою завезти до трактористів, що працювали на снігозатриманні, відерце автолу. Шофер поставив відерце в кабіну, посадив журналіста і поїхав. Самі знаєте, шляхи грунтові, не дуже рівні, на вибоїні хлюпнуло автолом і прямо на пальто закордонного гостя. Шофер засмутився, скинув з нього пальто, розстелив його на кабіні, бензином тер що було сили, але… так пляма й залишилася. Рано-вранці дев’ятого числа Едмонсон повернувся в Москву.

— Ну, що скажеш, Степане Федоровичу? — спитав Каширін.

— Та що тут можна сказати? У мене сьогодні сімейне свято, в такий день заведено людині подарунки робити, так кращого подарунка я й не хочу! Завжди хороше на серці, коли з людини пляма сходить.

Пролунав телефонний дзвінок. Полковник узяв трубку.

— Полковник Каширін? — почув він. — З вами говорите Шубіна! Парторг інституту. Дзвоню я вам у недобрій і тривожній справі. Прошу замовити перепустки.

— До ранку почекати не можна? — спитав Каширін.

— І години не можна! Перепустку на двох, мені та Марії Андріївні Криловій.

— Я зараз запишу… — сказав Каширін і дістав блокнот. — Слухаю, товаришко Шубіна.

Він поклав трубку і замовив перепустки.

— Вечерю, Степане, доведеться відкласти. — Побачивши досаду на обличчі Нікітіна, — додав:

— Непередбачена справа. Думаю, що в дрібницях не турбували б, і, відпустивши капітана Гаєва додому, сказав: — Поки вони приїдуть, давай, Степане, ознайомимося з тим, що пишуть буржуазні газети про зникнення Гонзалеса.

Полковник відкрив сейф, дістав кілька іноземних газет.

Між «Порадами молодим закоханим» і барвистим коміксом у газеті «Гондурас Ньюс» випирали жирні заголовки:

Нижче йшло коротке повідомлення про Гонзалеса, написане в дусі таємничих історій Едгара По. Стаття мала провокаційний і водночас рекламний характер. Третина статті була присвячена Гонзалесу, а дві третини сигаретам «Фатум». Довгі вуха реклами авторові не вдалося приховати навіть за дуже прикрашеною історією зникнення комерсанта.

Газета «Геральд» під заголовком, надрукованим крупним червоним шрифтом: «ЗНИКНЕННЯ ГОНДУРАСЬКОГО КОМЕРСАНТА В МОСКВІ» надрукувала бульварну статейку, повну провокаційних натяків.

У відповідь на запитання «Що могло статися з Мехією Гонзалесом?» марсонвільська газета «Ньюс» вміщувала вигадки відомих детективів. Вигадки були тим сміховиннішими, що прославлені детективи намагалися всерйоз продемонструвати свою професійну проникливість.

Нікітін уже закінчував читати і перекладати газетні вирізки, коли черговий доповів, що в прийомній Шубіна і Крилова.

Каширін підвівся назустріч, тепло привітався, запросив їх сісти на диван, сам сів у крісло напроти.

— Ви вже мені пробачте, що потурбувала вас, товаришу полковнику, невчасно, та ось… — Шубіна показала на Машеньку, — велике лихо у неї… велике…

Почервонілі й припухлі повіки очей, міцно стулені губи Крилової говорили багато про що. Крадькома розглядаючи Машеньку, Нікітін сів трохи віддалік.

— Ну, що ж, Машенько, знаю, нелегко тобі, та нічого не вдієш… Розповідай полковникові все, кожну дрібницю, бо для тебе це, може, й дрібниця, а для нього ниточка. Ти заспокойся, заспокойся…

— Я спокійна. Зовсім спокійна, — сказала Маша.

Голос її був глухий і справді спокійний і тільки щоки, що палали гарячковим рум’янцем, та очі викривали всю силу її хвилювання.

Машенька розповіла про свою першу зустріч з Роггльсом у Великому театрі. Згадка в її розповіді про Роггльса і Едмонсона змусила Нікітіна насторожитися.

Машенька говорила, опустивши очі, лише зрідка кидаючи погляд на Шубіну, ніби черпаючи в ній мужність. Її інтонації були рівними і спокійними, але за цим удаваним спокоєм ховалося стільки болю й гіркоти, що хотілося отак просто обняти її й пригорнути до себе, щоб хоч трохи заспокоїти біль її серця.

Розповідаючи, Машенька іноді зупинялася, пригадуючи якісь сказані ним слова, якусь деталь, що вислизнула з пам’яті, а згадавши, продовжувала говорити.