Перекладено за виданням:

Emil Vachek

“Cerna hvezda”

Mlada fronta Praha

1959

— Власне, все почалося з отруєння нашого песика, — мовила економка папі Трекова. — Ми його звали Чадуник.

Детектив Кост знуджено занотував у своєму записникові: «Отруєно собаку» — і без особливої цікавості слухав далі.

— Але зважте, пане, його, власне, звали не Чадуник, це ми тільки так кликали песика по-домашньому. Справжнє його ім'я за родоводом — Сір оф Рівер, а його батьків звали Дракон та Бетті.

— Облиште про це!

— А його прапредка, дворазового чемпіона Голландії, звали Мідуел Маккей.

— Маккей?

— Ви його знали?

Кост похитав головою. Так звали одного німецького письменника, що жив у Англії. Ало той був Джон, а не Мідуел. Кост не вельми цікавився літературою, проте колись, давненько, йому доручили справу банди злочинців, що називали себе анархістами. Тоді Кост сумлінно перечитав усе, що було видано чеською мовою про анархістів, і натрапив на книжку отого Джона Маккея «Анархісти».

— Цей ваш Чадуник був бульдог?

— Де там бульдог — шотландський тер'єр. У народі їх ще звуть швабрами, та ви, певне, це знаєте. Такий собі гарнюсінький, милий песик, — майже закохано упевнила детектива бездітна, велично огрядна пані Трекова. — Скільки живу, поряднішого песеняти не бачила, його любили всі.

Кост теж любив собак, але було вже по дев'ятій, а він мав ще оббігти мешканців аж трьох квартир. Сумно дивився, як на покинутому шезлонгу малесенький павучок фанатично снував своє мереживо, дарма що був уже кінець вересня,

— Отже, вашого собаку отруєно? Маєте на когось підозру?

Трекова багатозначно помовчала, а тоді проказала:

— Його, власне, не отруєно на смерть. Тепер він, бідолашний, лежить у лікарні. І я сподіваюся, що очуняє, хоч має заслабке серце,

— Я також сподіваюся, — сухо мовив Кост. — Ви вже повідомили кого слід?

Трекова похитала головою:

— Боронь боже, пані не дозволила! Вона не любить, коли до нас ходять офіційні особи. Та й, мовляв, яка з того нам користь. Сердешному Чадуникові однаково від того не полегшає… А втім, — дещо драматично додала пані Трекова, — якщо хочете знати мою думку, то справжня причина, мабуть, в консервах, — Коли ж Кост, нічого не розуміючи, вирячив на неї очі, докинула: — Щиро кажучи, я не думаю, щоб хтось намагався отруїти песеня, бо це вчинила сама мадам. — Зупинивши помахом руки детектива, Трекова вела далі: — Звісно, вона отруїла його несвідомо, просто їй шкода було консервів з яловичини, що лежали в нас іще з тридцять восьмого року. Коли я знайшла в коморі бляшанку й сказала, що її треба викинути, у мадам, на жаль, саме був черговий напад скупощів, і вона заперечила: ні, мовляв, консерви ще цілком добрі, приготуйте з них Чадуникові обід. Я послухалась, а за годину по тому Чадуник почав скавучати. Аби ви тільки чули, як цей бідолаха вміє скиглити!

— Але ж якщо ваше песеня отруїлося консервованим м'ясом, — сердито мовив Кост, — то це не має нічого спільного з грабунком. І взагалі найкраще, певне, буде, якщо ви познайомите мене з пані Салачовою.

— На жаль, цього я не можу зробити. У мадам репетиція нової вистави, і вона в театрі.

— Але ж, людоньки, що ви собі думаєте! До вашого помешкання вдерлися злодії, як ви самі свідчите, десь між першою і другою годиною ночі. А нас ви кличете аж о дев'ятій. Та ще й тоді, коли головного свідка немає вдома. То принаймні покажіть мені кімнату, де це сталося.

— Це також неможливо, — відповіла Трекова. — Пані той покій замкнула.

Кост вибухнув:

— Знаєте, що я вам повім: розслідуйте усе самі, А як схопите грабіжника, зателефонуйте нам. Це ж просто злочин — морочити людей, які й без вас мають клопоту по саму зав'язку. Ваша пані викликає мене, а сама замикає кімнату і йде собі на репетицію. Може, вона боїться, що я її пограбую? Отже, перекажіть їй усе й бувайте здорові.

— Я б вам не радила кокошитися від самого ранку. По-перше, мадам вас взагалі не викликала, а зробила це я. По-друге, коли я сказала, що так цього не полишу й зателефоную до КНБ, вона одразу кудись повіялась. А як вона вмовляла мене, щоб я вам не дзвонила! — Я нічого не розумію.

— Тоді я розкажу вам усе докладно. Спершу трапилася ота притичина з бідолашним Чадуником, мадам це дуже вразило. Тільки-но почула песикове скавучання, схопилася за голову й почала репетувати, ніби хтось отруїв собаку навмисне, аби вдертися до нашого помешкання. Я почала втішати мадам, дала їй понюхати рештки консервів. Після цього вона переконалася, що Чадуника отруїла сама, і послала мене з песиком до санаторію «Полегкість», яким керує її добрий приятель професор Соумар. Той мене запевнив, що врятує Чадуника. Відтак мадам заспокоїлась і поїхала до театру. Згодом повернулася, подзьобала па кухні з пателень та каструль, пішла нагору й добрі дві години крутила платівки з Бетховеном. Бачте, він її заспокоює. Потім подзвонила, щоб я приготувала їй чаю, але тільки-но нагрілася вода, мадам передумала. То я лягла собі спати. Не встигла задрімати — знову дзвонить. Мовляв, золотко, не гнівайтесь, але чаю я все-таки випила б. Коли я принесла їй нагору чаю, то почула, що вона з кимось розмовляє по телефону. Ага, думаю, нині матимемо нічну зміну! Себто вона, як не може заснути, телефонує знайомим і теревенить з ними.

— Це справи не стосується! — сердито перебив Кост. — Пані Трекова, чи не здається вам бодай іноді, що ви не сама на світі? Їй-право, у мене для вас немає стільки часу. Отже, ви спинилися на тому, що ваша господиня з кимось розмовляла.

— Оскільки мадам говорила значно приязніше, ніж завжди, я вирішила, що вона розмовляє з композитором Гейтманеком, — відказала економка трохи дратівливо.

— Звідки ви знаєте, що це був саме він? — спитав Кост неприязно.

— З голосу. Якби пан прослужив п'ятнадцять років у актриси, то не дивувався б. Мадам має зо сто інтонацій, п'ятсот різних усмішок і, вважайте, кілька десятків поглядів. Для кожного — інше. Словом, то був Гейтманек, але не в тім річ.

— А в чому ж? — гримнув Кост, насилу стримуючи злість.

— А в тому, що десь о пів на дванадцяту телефон іще працював. — Кост запитально дивився на Трекову, і вона вела далі: — Я поставила їй чашку з чаєм на нічний столик і можу забожитися, що на ньому не лежало ніяких ножичків. — Кост ледве стримував лють. — Не лежало там нічогісінько, опріч книжки Шоу «Путівник інтелігентної жінки по соціалізму і капіталізму», що її мадам придбала за моєю порадою. Знаєте, я завше їй дорікаю, що вона читає багато белетристики і геть занедбала поважну літературу… — За хвилину Трекова добулася до своєї спальні, яку змалювала детективові з бальзаківською докладністю. Потому задоволено мовила: — А десь так за півгодини почався отой рейвах.

— Нарешті! — з полегкістю зітхнув Кост. Трекова нищівно зиркнула па нього:

— Сплю, коли це нараз чую удари гонга, як грім! — Обличчя її набрало трагічного виразу. — Мушу сказати, що прокидаюсь я поволі, якщо засну міцно. Тож пані довелося калатати довгенько. Поки я намацала вимикач, поки накинула халат…

— Змилуйтеся, — простогнав Кост, — чи не краще вам почати з того, як ви прийшли до господині?

— Але я в неї не була! — заперечила Трекова. — Лишень стояла під її дверима. Мадам на ніч замикається.

— Але кінець кінцем вона вам усе-таки відчинила? — Кост ледве володів собою.