— Але ж, послухайте, це якась особлива історія. Ваша дружина має племінника, той племінник має вродливу жінку й терпить, що вона знюхалася з вашим пасербом. А ваша дружина мовчить.

— Сліпа любов… — буркнув Мюллер.

Цієї миті Клубічкові здалося, що він нарешті дійшов суті загадкової історії. Пан директор, на жаль, усе, що почув од Салача, розказав своїй дружині, а та похвалилася Шашекові, чоловіку, видно, не дуже порядному, котрий, мабуть, використовує свою вродливу жінку як принаду. І тепер ці троє, Шашек, Шашкова й Тихий, намагаються заволодіти таємницею, щоб продати її комусь за кордон. Не виключено, що в їхній спілці і сам Мюллер. Не викликає сумніву, що до афери причетний якийсь чужинець з грошима. Певну суму він дав Шашекові, той — своїй жінці, вона — тисячу своєму коханцеві Їржі, а ще більші гроші, мабуть, пропонував Салачу.

Принесли телеграму з КНБ. Клубічко пробіг очима Костове повідомлення і дізнався, що в уявній ролі, списаній з Герондових «Міміямбів», Ліда позначила слова «наші жорна».

Чемно попрощавшись з паном директором, Клубічко наказав негайно відвезти Тихого до празької криміналки, а за паном Мюллером непомітно наглядати. Двох чоловік послав на Грубу Скалу стерегти пані Мюллерову. Сам вирушив до Жегушиць. «Наші жорна»… Це має бути зв'язане з Артемідою, котра стоїть «з двома»… Справді, неподалік двох дерев та Артеміди — залишки млина в стилі рококо, одного з тих, які двісті років тому чеські вельможі ставили на взірець Тріанону[8] Марії Антуанетти. Невеликий млин, подоба справжнього млина, зазнав руйнівної дії часу. Клубічко знайшов жорна приблизно п'ятнадцять на десять сантиметрів. Але він ще здалеку побачив, що камінь розбито; якщо в ньому щось і було, то те «щось» забрано.

Клубічка це нітрохи не здивувало, навпаки — він чекав саме цього. Найімовірніше, таємницю жорен забрала Ліда, заради чого й просила Соумара приїхати сюди. Віднесла додому й десь заховала. Потім їй поставили категоричний ультиматум, без сумніву, пригрозивши вбити її колишнього чоловіка, якщо вона їм цього не поверне або повідомить органи державної безпеки. Через те Ліда зробила все, щоб про це нічого не знали, й негайно, як то диктував ультиматум, полетіла до Брно. Однак і тоді вона не зважилася відкрити їм таємницю й приховала, що та річ у неї.

«Ну, добре, — думав Клубічко, — але в Брно її так настрахали, що вона, мабуть, зважилася віддати їм ту річ. Та коли я не помиляюся і це стосується якоїсь таємничої німецької зброї, то нечесно підозрювати Ліду в тому, ніби вона хотіла виказати їм таємницю. Навпаки, навіть у такій каші — маючи двоє зламаних ребер! — намагалася їх обдурити. Відтак дійшла висновку, що повинна звернутися до нас по допомогу. Тому попросила одвезти її до Соумара, щоб допоміг їй, і, певне, дзвонила й мені. Та Соумар, на лихо, блукав десь по провінції, а я був у Брно. Становище врятував Соумарів асистент, приспавши Ліду. Так вона вибула з гри, а зграя знов заходилася шукати в Жегушицях і знов удерлася до її вілли. Спіймавши облизня, вирішили прибрати Соумара, аби дістатися до Ліди, однак і в цьому їм не пощастило. «Що ж діється тепер? — Клубічко всміхнувся. — Ліду стереже Трампус, він надійніший за люту німецьку вівчарку. Документ, який так посилено шукають, у Празі,—треба їхати туди. Либонь, доведеться сісти біля Трампуса й чекати, коли прокинеться Ліда».

У КНБ Клубічко не знайшов нічого, крім повідомлення, що Ліда дзвонила йому пізно вночі й повісила трубку, коли їй сказали, що він у Брно. А може, Соумар скаже щось нове? Клубічко поїхав до лікарні. Пулпан запевнив Клубічка, що Салачова не мала з собою взагалі нічого, її привезли без багажу, навіть не було носовичка.

— Де Соумар?

— Пан професор Соумар, — відповів асистент, — так би мовити, полонений пана Трампуса. Пан Трампус одвіз його до вілли на Вінічних горах, і відтоді я про професора знаю лише те, що він мені телефонував. Пан Трампус його не пускає, бо дістав наказ пильнувати. Коли б знаття, — провадив Пулпан, — хто дав той наказ, я б його зарізав, бо тут є кілька особистих пацієнтів пана професора, котрих я не зважуюся лікувати своїм способом.

Клубічко всміхнувся:

— Якщо маєте напохваті ножа, візьміть і заріжте мене. Це я дав той наказ. Тоді я мав на це підстави, але зараз Соумар мені потрібен тут.

— То зв'яжіться з віллою пані Салачової і відкличте його, — відрубав Пулпан.

Клубічко всміхнувся:

— Е, я так би і вчинив, якби це обійшлося без пояснень. Але Трампус захоче, щоб я йому пояснив, чому скасовую наказ, а на це я не маю часу. Треба все владнати так, щоб не довелося нічого пояснювати Трампусові. Ви вже щось вигадайте, приміром, що тут хтось помер. Словом, примусьте його приїхати сюди. А я з вашого дозволу трішечки подрімаю.

Пулпан пішов, а Клубічко сів у глибокий професорів фотель і враз заснув. Збудив його Соумар.

— Нарешті я вас зловив, — буркнув. — Ви навіть не уявляєте собі, скільки разів я посилав вас до всіх чортів.

— Я вас теж.

Соумар засміявся:

— Але, звільнивши мене з лабетів того навіженого Трампуса, ви цілком спокутували свою вину. Якщо, звичайно, не вимагатимете від мене чогось гіршого, ніж він.

— Звільнив я вас з його лабетів, головне, для того, аби вичитати, що ви приховали від мене свою романтичну мандрівку з Лідою до Жегушиць.

Соумар зніяковів, а тоді засміявся:

— Славна поліція лютує, що дилетант Соумар наставив їй носа.

— Насамперед, — напустився на нього Клубічко, — ви вживаєте цю приказку явно неправильно. Наставити носа — образний вислів на означення дії неймовірної, неможливої і безглуздої. Ви ж знаєте, жодна нормальна людина не бавиться тим, що наставляє носа. По-друге, хоч і дуже пізно, але до вас таки дійде, що ви там накоїли. Соумар злякався:

— Якщо й накоїв, то не відповідаю за те, бо виконував Лідин наказ. «Барбароссо, — сказала вона категорично, — про цю поїздку нікому анічичирк». Оскільки ж вона заборонила мені розказувати про що, власне, йдеться, я послухав її і нічого не сказав, коли ви мене допитували по телефону. Однак Трампусові приблизно годину тому розповів усе.

Клубічко махнув рукою:

— Облишмо поки що про це. Ви можете мені принаймні сказати, чи мала Ліда з собою якийсь багаж?

— Мала. Валізу із світлої шкіри, яку купила давно у Зальцбурзі.

— Ви знаєте, що було в ній, коли ви од'їздили з Жегушиць?

Соумар хвилю подумав.

— Гадаю, нічого.

— Ви хочете сказати, що валіза важила стільки ж, скільки тоді, коли ви приїхали?

— Гадаю, що так.

— Ліда була в доброму гуморі, від'їжджаючи з Жегушиць?

— Здається, навіть у чудовому. Але приблизно хвилин десять, бо потім заснула й спала аж до Праги.

— Звідки ви це знаєте?

— Бо я час від часу звертався до неї, але вона не відповідала. Я навіть почав хвалити одну її конкурентку, та вона й на не — ні мур-мур. Висновок єдиний: спала.

— А що було далі?

— Я довіз її до вілли. «На піч ви, мабуть, чаю не хочете?» — спитала. Оскільки в Жегушицях вона пообіцяла мені арманьяк, то це означало, що більше я не потрібен і можу котитися до біса. «Ви вгадали», — відказав я і подався до своїх пацієнтів.

— За те, що ви приховали від мене її мандрівку в понеділок, я вам ще віддячу, будете пам'ятати, — буркнув Клубічко. — А може, ви щось затаїли також і про критичну п'ятницю? — спитав він недовірливо. — Ви мені про неї справді все розповіли?

— Коли я з вами розмовляв, — відповів Соумар трохи винувато, — мені справді здавалося, що сказав геть усе. Алє як почалося це божевілля, вирішив наново перебрати все у своїй пам'яті.

— Ну й знайшли що-небудь? — у Клубічка загорілися очі.

— Знайшов, — потвердив Соумар. — І відразу рано-вранці.

— Чому не сказали про це Трампусові? — напустився на нього Клубічко.

— Ну, навіщо ви так? Я ж йому сказав.