—І він не звернув на те уваги?

— Аніякісінької. Промовчав.

— А що це, власне, було? З вас треба все обценьками витягати.

— Мармурова голівка.

— Що, що?!

— Мармурова голівка. Та, що правила Ліді в кабінеті за прес-пап'є.

Клубічко наморщив лоба. Так, тільки не в кабінеті, а в Лідинім зимовім саду. Якось вона там репетирувала, Трекова принесла їй столик з аркушиками ролі, і Ліда притисла їх тією мармуровою голівкою з пронумерованими ділянками мозку й черепа. Столик стояв під великою триметровою агавою, і Клубічко пам'ятав, як одного разу подряпавсь об її колючки, коли простягнув руку, щоб роздивитися голівку.

— Що з нею? — спитав він.

Соумар здвигнув плечима.

— Хіба я знаю? Тієї п'ятниці, прийшовши до мене зробити укол і випросити довідку й грошей, Ліда вийняла з сумки голівку й сказала: «Ось вам, Барбароссо». Я вирячив на неї очі — саме так, як тепер ви на мене, — й спитав, як це розуміти. «А так, — відповіла вона, — я привезла її вам. Як дарунок. За той час та бензин, що їх витратили ви на нашу понеділкову мандрівку». Я не хотів брати, та вона: «Будь ласка, візьміть, Барбароссо, ви хакім, вам вона більше пасує, ніж мені. Останнім часом я її боюся!»

Клубічко слухав з дедалі більшою цікавістю.

— Кінець кінцем я взяв ту голівку, — вів далі Соумар. — Бо ж це був, по суті, перший її дарунок мені.— Засміявся. — Дарувати не її звичай. Хіба ні, Клубічку?

— Так, — одказав замислено Клубічко. — Мені вона ніколи нічого не дарувала.

— Можливо, тому що ви брали самі? Я маю на увазі її книжки.

Клубічко щось муркнув, а відтак мовив:

— Ця голівка тут?

— Звичайно.

— Де?

Соумар глянув на письмовий стіл і дратливо сказав:

— Таж отут стояла. Той навіжений Трампус узяв її, грався нею, а я забрав, боячись, щоб не впала на підлогу, — він-бо тоді був такий неуважний!..

— Але тут нічого нема! Може, він її справді прихопив із собою?

— Це неймовірно, — бурчав Соумар. — Я ясно бачу, як беру її в нього з рук і кладу сюди. — Він хвилину оглядався по приймальні, ніби сподіваючись десь її побачити, а тоді ляснув себе по лобі: — Авжеж. Як би вона тут могла бути, коли я сховав її в портфель і відніс до клініки.

— Навіщо ви це зробили?

— Хотів продемонструвати студентам частини мозку й черепа.

—І там ви її забули?

— Забув, бо Трампус мене підступно виманив з клініки, збрехавши, що з Лідою тут, у санаторії, стався припадок. Та чому ви до цієї речі виявляєте таку увагу?

—Інколи я виявляю увагу й до речей, котрі на це не заслуговують.

— Такого я за вами ще не помічав, — пробурмотів Соумар. — Між іншим, той ваш Трампус весь час називає негідника, який переслідує Ліду, Барбароссою.

— Бачте, одного разу ми піймали ватажка банди, якого так звали. Можливо, він це запам'ятав.

Соумар знову стенув плечима.

— Гадаю, тепер я можу піти до своїх хворих. Якщо, звісно, не буду більш потрібен у віллі коло Ліди.

— Скільки вона ще спатиме? — спитав Клубічко.

— Для певності, щоб Трампус не перелякав її своїми нескромними запитаннями, я зробив їй ще одну ін'єкцію і гадаю, що до ранку вона не прокинеться. Хіба десь перед полуднем.

— Я б дав вам до ранку спокій, але спершу допоможіть мені знайти мармурову голівку.

— Гадаєте, вона чогось варта?

— Я дуже хотів би її побачити.

Соумар скептично подивився на Клубічка:

— Ви, певне, думаєте, що це якимось чином пов'язане з тим випадком, котрий… Клубічко зиркнув на годинник.

— Через кілька хвилин я мушу знов їхати до Турнова й хотів би зараз поглянути на ту річ.

— Чому до Турнова? Хоч мені, власне, байдуже.

— Бо від цього, може, залежить життя Салача, — подумавши, відказав Клубічко. — А щоб зберегти йому життя, мені треба мати при собі якусь річ — сам не знаю яку, але вона, певно, схована в мармуровій голівці.

Соумар вирячив на нього очі:

— Чи не вдарилися ви на старості літ у романтику, друже?

— Ви вгадали, професоре. Але я був би вам дуже вдячний, якби ви зараз же поїхали зі мною до клініки, щоб я подивився на ту мармурову голівку.

Та в клініці на них чекало велике розчарування. Соумар показав на стіл у своєму кабінеті і мовив:

— Отут я її поставив, пам'ятаю дуже добре, а тоді забув про неї. Саме тут мала б стояти.

— Але не стоїть.

— Це я бачу й без вас… — Соумар трохи подумав і натис кнопку дзвінка. — Цілком можливо, що її взяв оглянути мій асистент.

Кілька хвилин професор несамовито дзвонив до асистентської кімнати. Зрештою покликав сестру, й та пообіцяла знайти асистента. Десь він, певне, в палаті біля хворого.

Задиханий асистент прибіг за п'ять хвилин.

— Колего, даруйте, що примусив вас бігти, — вибачився Соумар, — мені треба забрати мармурову голівку, яку я сьогодні сюди привіз. Ви пам'ятаєте її?

Асистент потвердив. Навіть уважно оглянув її, коли професор несподівано пішов. Дуже гарний наочний посібник.

— Куди ви її поділи?

— Куди я її подів? — здивовано спитав асистент. — Лишив тут.

— Але тут її нема, як бачите, — сказав Соумар.

— Справді…— погодився асистент.

— А як нема тут, то де ж вона?

Асистент похитав головою.

— Не уявляю, пане професор. Я тоді як пішов звідси, так більш і не повертався.

— Ви замкнули кабінет професора? — спитав Клубічко.

— Тут цього не роблять, — нервово відказав Соумар замість асистента, — сюди ніхто не насмілюється заходити, отже, це зайве.

— Але все-таки хтось узяв її! — вигукнув Клубічко, насилу стримуючись. — Насмілився зайти сюди.

— Здається, тут була пані Пажоутова, — втрутилася до розмови сестра.

— Хто вона така?

— Прибиральниця, пане.

— То приведіть її,— попросив Клубічко.

— Вона тут не мешкає. У нас тут гуртожиток тільки для неодружених, а пані Пажоутова має родину.

— Ви знаєте, де вона живе?

— Десь на вулиці «На боїшті»[9] здається, у восьмому номері.

— Нічого не вдієш, професоре, доведеться вам одвезти мене до тієї пані,— сказав Клубічко, коли сестра вийшла.

— Хоч я маю оглянути ще багато хворих, та поїду з вами охоче, — сказав Соумар. — Уже зранку почуваюся більше детективом, ніж терапевтом. Тільки ви там не дуже поживитеся, бо пані Пажоутова належить до тих, кого ми звемо «порядна жінка». Чи такої думки про неї її чоловік — невідомо, бо хоч я й старий парубок, а знаю, що кожна жінка має певний запас жорстокості, який в основному зберігає для свого чоловіка. Але в крадіжці я не запідозрив би її. Навіть у найхимернішому сні.

— Я ж її й не підозрюю, Соумарчику, просто шукаю мармурову голівку, тож мушу питати про неї кожного, хто міг її бачити. І в цієї прибиральниці — насамперед.

— Чого вам так далася та голівка? — спитав Соумар. — Як я уже казав, звикаю до вашого способу мислення, втрачаючи багато сили, але при цім почуваюсь як людина, котра хоче за кілька годин збагнути таємницю зниження й підвищення тиску крові.

Клубічко засміявся:

— Одна з таємниць нашого ремесла — нюх. Це, мабуть, так само важко пояснити, як таємницю зниження й підвищення тиску крові. Тільки подумайте: чому наша скупа Ліда раптом подарувала вам голівку, і саме перед тим, як зважилася летіти? Бачте, я не знаю напевно, що вона казала у Брно, та коли довідався, що до Праги, а може, до вас поїхала вродлива, проте небезпечна жінка, я вирішив, що до цього могла приплутатися мармурова голівка. Не маю уявлення, чи сказала Ліда їм, що подарувала голівку вам, але припускаю. Отже, це означало б, що в голівці було щось цінне або принаймні щось таке, чим цікавилися в Брно. Ну, тепер поїдемо до пані Пажоутової? На мене сьогодні чекає ще багато роботи.

— А чи не могли б ви це доручити Трампусові? — спитав Соумар, коли вони вже йшли до машини. — Між іншим, ви зробили мене своїм шофером, і це вам влетить в копійчину, бо я правитиму професорську платню, а вона значно більша від шоферської.