— Я нічого про нього не знаю, — сказав тремтячи Тихий, — ніколи з ним не розмовляв.

— Ну, ну, — докірливо мовив Клубічко, — принаймні раз ви з ним таки розмовляли.

— Ніколи.

— Оце так! Мабуть, це була галюцинація. Бо саме тоді, коли ви сперечалися з пані Шашковою, до вас підійшов кельнер і сказав, що вас просять до телефону.

Ми не могли почути всієї вашої розмови — зрештою, короткої,— та принаймні за кілька хвилин по тому ви самі розказали про неї. Повернувшись — вельми схвильовані— до пані Шашкової, котра саме допивала коктейль із шампанським, ви сказали: «На тебе чекає шеф». — «Що йому від мене треба?» — спитала вона. Не можна було сказати, щоб вона була спокійна. «Хоче їхати з тобою до Праги». Пані Шашкова позеленіла, але не перечила. Лишень спитала: «А ти?» — «Маю зостатися тут, — відповіли ви, — криміналка вже про мене знає, і шеф гадає, що буде добре, як вона приліпиться до мене». — Клубічко засміявся. — Цей шеф, очевидно, з кебетою. Ми справді приліпилися до вас, але, як бачите, для нас це скінчилося добре. Втім, якщо розмовлятимете з ним, скажіть од мене: він припустився великої помилки. Було б йому від тієї вашої нелегальної квартири самому іти назирці за пані Салачовою, а не доручати це комусь, кого ми ще не знаємо. Хоча, — додав він, — як же він міг інакше? Треба ж було поспішати до Жегушиць — захопити те, про що вам розповіла пані Салачова.

Тихий зчудовано дивився на нього, відтак мовив:

— Ви справжній диявол.

Клубічко захитав головою:

— Ні — логіка! Можу ще додати, що в Жегушицях він, видимо, впіймав облизня, інакше не посилав би вас до Ліди спробувати виманити те, чого не знайшов там. Ви хочете спитати, звідки я це знаю? — Клубічко нахилився до Тихого й заохочувально спитав: — То ще раз, юначе, хто цей шеф? — Тихий похилив голову й мовчав. — Тоді почнемо з іншого кінця, — мовив Клубічко й раптом сказав: — Тембр вашого голосу досить низький. Який, власне, у вас голос?

— Перший бас.

— Бас — мужній голос. Я б сказав — чоловічий голос. Коли я слухаю тенора, то мені здається, що для чоловіка цей голос трохи неприродний. Так само, як контральто для жінки. Але бас… приміром, Шаляпін — який могутній голос! Оперові композитори доручають басам — їй-право, це збочення — ролі вбивць та інтриганів. Я б цього ніколи не робив, у моїй партитурі басові було б одведено найчільніше й найчистіше місце. Ви маєте бас — і це вас повинно зобов'язувати, хлопче. Принаймні скажіть, хто ваш шеф. Той чоловік з канчуком у руці… чому я так кажу? Бо бачив на власні очі, як пані Шашкова підхопилася, тільки-но ви передали його наказ, і прожогом вискочила, немовби боялася, що її відшмагають канчуком, якщо вона ту ж мить не послухає й не побіжить до своєї машини, котра стояла біля таксофона. А він коло нього. Бачите, Тихий, — мовив Клубічко сумовито і скоріше сам до себе, — ми його майже мали вже в руках, повинні були передбачити, що він по вас приїде, й стерегти вулицю. Однак знехтували цим, і коли вибігли надвір, було вже пізно. Авто фуркнуло й щезло в тумані. Це не моя вина, це влаштовували інші, в Празі такого, мабуть, не сталося б. Але не хвилюйтеся, вони од нас усе одно не втечуть, ми знаємо їхню мету. А тепер, — Клубічко лагідно всміхнувся, — поговоріть кілька хвилин ви, бо мені пересохло в горлі.

— Ви поводитеся зі мною, як із злочинцем, — сказав Тихий. — Проте в усій цій справі нема нічого кримінального. Даю слово честі, йдеться про зовсім особисту справу. Я не зробив нічого, за що б мене можна було переслідувати. Ви тільки-но сказали, що пані Салачова скоро заговорить. Я знаю це так само добре, як і ви, і спокійно чекаю на її слова. Бо вона вам потвердить: в усьому, що тоді сталося, не було нічого, що давало б вам право поводитися зі мною так, як ви це зараз робите.

— Справді? В такому разі мене чекає пенсія, адже я вплутав у цю справу державний апарат. Тільки, гадаю, я ще не піду на пенсію, бо те, що ви чините з пані Салачовою, зветься шантажем! І мета його, по-моєму, за межами приватного шантажу, хоч і він теж карається досить суворо. В цій справі багато підозрілого, і я радий, що ви нічого не знаєте, інакше з вас уже ніколи не вийшов би Шаляпін. І ваші різноколірні лампочки… Ох, який у них був би сумний кінець!

— Можу вас тільки запевнити… — почав Тихий, але Клубічко перебив його:

— Більше ані слова. Щиро кажучи, мені страшенно хочеться заарештувати вас негайно. Будьте такі ласкаві, ходімо зі мною.

— Але ж ви щойно сказали, — з жахом мовив Тихий, — що не заарештуєте мене.

— Я цього й не збираюся робити, юначе. Одвезу вас до криміналки, і час покаже, що та як. Тепер усе залежатиме тільки од вас, коли ми вас відпустимо на волю.

Тихий слухняно підвівся, але заперечив:

— Це незаконно.

Клубічко підступив до нього:

— Ви справді певні цього, Тихий? Коли так, то доведіть у криміналці, чому мої дії незаконні, й хай заарештують мене. — Він засміявся й поплескав Тихого по плечу. — Та ви, юначе, на це не зважитесь. І знаєте чому? Бо так боїтесь, що страх аж кричить вам з очей. Невинні люди не бояться. Ви пристанете на мою пропозицію не тільки зі страху переді мною, а й перед своїм шефом. Підете зі мною, бачу по очах, ви навіть раді, що вирветеся з лабетів того тирана. І я б зовсім не здивувався, якби ви палко молилися, щоб там, у Празі, схопили шефа і пані Шашкову. У мене все-таки порівняно безпечно. Ідіть попереду, бо такий уже наш звичай: знаєте, на спині очей нема… Будь ласка, не турбуйтесь, я загашу світло сам.

У криміналці Клубічка чекав рапорт тішновського патруля про те, що сталося з Лідою. З нього було видно, що Ліда не мала часу телеграфувати Тихому обіцяного тексту, однак він спитав на пошті, чи немає на ім'я співака якої телеграми. Ні… Добре. Трампус уже, напевне, в Празі, а що допитати Ліду, як він сподівався, усе-таки не зміг, то тепер стереже її. Мабуть, чекає в лікарні, коли вона прокинеться. Але тим часом шеф і Шашкова зовсім вільно можуть знову спробувати вдертися до Лідиної вілли й шукати там те, що їх цікавить. Тож Клубічко й телеграфував Костові про ймовірний новий напад, — звідки він міг знати, що телеграма вчасно не дійде… Клубічко задрімав на дивані і став чекати, коли Тихий признається. Він не сумнівався, що це станеться обов'язково, але оскільки часу було обмаль, то вирішив ждати тільки годину, а тоді виїхати до Жегушиць.

Тихого завели до камери, та він так налякався, що справді за годину зажадав побачитися з Клубічком.

— Ну, як спалося? — приязно спитав той. — Очевидячки, не дуже добре. Даруйте, тутешня обстановка не для майбутніх Шаляпіних; зате тут тихо. Чи не так?

— Аж занадто, — буркнув Тихий.

— А по-моєму, любий друже, людина ніколи й ніде не знайде цілковитої тиші,— відповів Клубічко. — Бачте, я живу в Празі аж на околиці. Та ще й будинок, стоїть у саду. Справжній вакуум, а не квартира, проте й там, як на мене, не досить тихо, Втім, ви щось хотіли?

— Хочу додому.

— Додому, — задумано мовив Клубічко. — То вам хочеться додому, юначе? Розумію, розумію. Але щоб я міг пустити вас додому, ви повинні дати мені для цього підставу. Як ви, певне, пам'ятаєте, ми розлучилися не дуже мирно через вашу впертість.

— Ви граєтеся зі мною, наче кіт з мишею, і з мене цього вже досить.

— Правду кажучи, я відразу подумав, що ви — найслабша ланка в цій історії. Дарма що маєте бас. То що ви мені хочете сказати?

— Я все обміркував, — змучено прошепотів Тихий. — Тільки тепер нарешті зрозумів, що — хоч я невинний — був причетний до дечого, і допомогти вам — мій громадянський обов'язок.

— Бачите, Тихий, — насмішкувато відповів Клубічко, — я знав напевно, що ви прийдете до мене… Ця заява мені подобається. Громадянська заява. Але оскільки це вже схоже на допит, то я мушу записати ваші дані. Іржі Тихий — ім'я чи псевдонім?

— Ні, це моє справжнє ім'я.

— Скільки вам років?

— У грудні буде двадцять чотири.