Сонну Салачову поклали на канапу. Біля неї сіла сестра-жалібниця.

Трампус і Соумар залишилися в холі, де панувала тиша, як у музеї. Трампус подумав: «Якби я зостався тут на хвильку сам — неминуче заснув би. А тоді могло б статися те, що в легенді про Вішну».

— Послухайте, дорогий професоре, — звернувся він до Соумара, — мені хотілося б…

— Ага, — засміявся Соумар, — я відразу про це подумав. Нарешті ми самі. Так що у вас на серці, золотко?

— Мені хотілося б почути од вас дещо про пана Тихого.

Соумар засміявся:

— Ви знаєте, я чекав цього запитання. Якщо, звісно, ви маєте на увазі нещасного актора Тихого з Брно.

Трампус кивнув.

— Мушу вам признатися, я знаю того юного красеня. Але досить поверхово.

— Де ви його бачили? У Брно?

— Ні, в цьому будинку. А потім на шосе біля Коліна.

— Як ви тут із ним познайомилися? Клубічко каже, що Тихий не належить до кола друзів пані Салачової,

— Так, не належить. Принаймні до того кола, котре я знаю. А познайомився я з ним тут випадково. Як вам уже відомо, я ходжу сюди працювати в саду. Звичайно показуюся Ліді, але іноді йду просто на кухню, беру ключ од сарая і чимчикую в сад із своїм причандаллям. У мене своє причандалля; тутешній садівник, як вам, певне, сказали, слабосилий, і всі його заступи й лопати з укороченими держаками. Минулої неділі я прийшов після обіду. В домі було тихо, наче там усе вимерло; я думав, Ліди немає, тож і поспішив просто по знаряддя— бачив, що сарай відчинено. Того дня я хотів попоратися на грядці за альтанкою. Це куточок пані Трекової, і Ліда туди майже ніколи не заглядає. Як же я здивувався, почувши, що там хтось розмовляє. «Алло, Лі-до!» — гукнув я і попростував до неї. Але було видно, що вона не в захваті од моєї появи.

Я знітився, побачивши її з молодим, дуже вродливим блідолицим чоловіком…

— …чорнявим, напрочуд поставним…

— Звідки ви знаєте? Але це справді так. Я б іще додав, не схоже було, що вона рада і цьому тет-а-тет.

— З чого це було видно?

— Ну… з усього. Ліда навіть не вважала за потрібне відрекомендувати мені того молодика. А коли він пішов, одразу прийшла до мене. Сказала, що вибачилася перед Клубічком за мігрень, а про відвідувача, хоч для вашого шефа мала мігрень, не прохопилася й словом.

— То звідки ж ви дізналися, що це був Тихий?

— Чисто випадково. У вівторок я машиною їхав за Колін до хворого. Смеркалося. В Празі у мене були ще справи, тож спідометр показував дев'яносто. Це максимум, який може дозволити собі такий підтоптаний пан, як я. Перед самісіньким містом на шосе з протилежного боку вискочило авто й мало не налетіло на мою машину. Розминулися ми буквально в останню мить; усе було б закінчилося обопільними вибаченнями або лайкою, якби не нагодився стражник. Він зупинив нас і почав читати нотацію. «Панове, не годиться їздити з такою шаленою швидкістю. А що, як дитина…» І так далі. Оскільки він мав рацію, я винувато слухав його докори, але оскільки поспішав, то молив бога, щоб свідомий страж порядку оштрафував мене й пустив до хворого. Той же, навпаки, вважав, що це дуже серйозний випадок, і попросив наші посвідчення. Я показав йому своє —їду, мовляв, до хворого. Другому водієві довелося складніше. Уявіть собі мій подив, коли я побачив, що біля молодої гарної жінки, котра вела авто, сидить незнайомець із Лідиної альтанки! Такого красеня запам'ятати неважко, і я його впізнав. Чув, як він пихато цідив крізь зуби: «Я —Їржі Тихий, артист опери імені Яначека в Брно». Але на стражника це не справило ніякогісінького враження. Між іншим, ви, мабуть, помітили, що чоловіки почувають якусь огиду до красенів… Але вернімося до суті — стражник хотів бачити посвідчення. Однак у пана Тихого посвідчення не було. «Звідки їдете?» — спитав поліцейський. «З Турнова», — відповів Тихий. «А куди?»—«До Брно». — «Але туди ви мали їхати іншою дорогою», — мовив стражник, і схоже було, що він затримає Тихого. Але втрутилася жінка, в якої з паперами було все гаразд. Вона ручилася, що той чоловік — справді співак Тихий з Брно і що він сьогодні ввечері має співати у виставі. Чари її краси подіяли на стражника, і він кінець кінцем відпустив Тихого.

— Вас Тихий упізнав?

— Думаю — ні. Якби впізнав, то, певне, домагався б мого свідчення. В альтанці ми лиш мигцем глянули один на одного.

— Чи не знаєте, хто була та його супутниця?

— Ой, їй-богу, перебили мені думки, — сказав Соумар, що здавався якимсь дивно зосередженим — Мені саме почало здаватися, що я звідкись її знаю, але не можу пригадати.

— Може, ще пригадаєте.

— Тепер це мені стримітиме в голові, як цвях. Ви не знаєте моєї довбешки, голубе. Іноді не можу згадати якогось імені — і думаю навіть уві сні. А буває — підхоплюсь о другій годині ночі й переможно вигукую: Клубал! Клубал він зветься!

— Можете ще щось сказати про ту жінку?

— Вона показала стражникові свої документи, і я не знав би її імені, якби стражник не завів зо мною розмови. «Така вродлива, — сказав, — було б шкода, якби попала в аварію». Відтак додав, що, згідно з його спостереженнями, жінки їздять або вкрай полохливо, або вкрай відчайдушно, але майже завжди безрозсудно, коли везуть коханця. Я, підтримуючи розмову, спитав, чому він гадає, що ті двоє коханці. «Це ж добре видно, — відповів. — його звати Тихий, і він актор, а вона Шашкова — може, навіть сказав Вашкова — і дружина якогось архітектора з Брно. Очевидно, виїхала зі своїм любчиком прогулятися».

Трампус слухав уважно. Згадав: брненська криміналка повідомила, що архітектор, прізвище якого Шашек чи Вашек, заявив, що зникла його дружина з машиною після загадкової нічної телефонної розмови з незнайомим чоловіком. Він вибачився перед Соумаром і гукнув Голца:

— Хай криміналка спитає в Брно, чи вже вернулася пані «Шашкова. Чи Вашкова. І хай опишуть її.— Потім знову звернувся до Соумара: — Ще запитання: що ви думаєте про стосунки Салачової і Тихого?

— Нічого, — відказав Соумар, — нічого такого, що ви, певно, маєте на думці. Тобто, якщо я не помиляюсь, ви думаєте, чи не було чогось еротичного між Лідою і тим красенем? Можу відповісти майже категорично: не було.

— Чому ви так думаєте?

— Бо добре вивчив її і знаю: вичепурених і пустих красенів вона не тільки не любить, а й ненавидить. Відчуває до них щиру, мабуть, інстинктивну огиду; втім, у жінок у цій сфері все інстинктивне. Ліда могла б захопитися чоловіком, але її обранець мав би бути іншим. Я б сказав — самостійним. Вона не з тих, що втрачають розум. Не знаю, чи було це в неї завжди, але коли ми заприятелювали, Ліда вже була мудра. Що ви знаєте про жінок? Мабуть, трохи менше, ніж я. Так от, є справжні жінки, котрі, на противагу тим, що прагнуть скороминущих утіх, вбачають у чоловікові друга, а то й оборонця. Кілька жагучих хвилин для них не важать стільки, як свідомість, що знайшла чоловіка, котрий її розуміє, кохає. Крім того, той, ким Ліда захопиться, повинен їй чимось імпонувати. Жінок ніколи не зрозумієте, коли не скажете собі, що це — майбутні матері.

— Ви, безперечно, маєте рацію, але, здається, є жінки, котрі прагнуть знайти собі молодших чоловіків і, певно, в такий спосіб переконати себе, що вони ще молоді.

Соумар похитав головою:

— Таких жінок небагато, і зустрічаються вони в основному серед гультяйок. У жінки, що працює, творить — а Ліда саме така, — зовсім інші турботи. Якби ви її знали, то вірили б, що властиве їй почуття смаку цілком гарантує її від дурниці, про яку ви кажете. Вона не могла захопитися пустим красенем Тихим, бо бачила з першого погляду, що це не людина.

— Послухайте, професоре: мізкуючи над цією історією, я дедалі більше переконуюсь, що суттю й центром усього тут є чоловік, до котрого Салачова має велике почуття. Я навіть не уявляю, щоб таку сильну особистість могло вивести з рівноваги щось інше, крім великого почуття. Можу заприсягтися! Я не зрушу з місця, поки не розгадаю цього фокуса, а тоді все піде легше. Я вірю: той чоловік — причина всіх непродуманих і ексцентричних вчинків пані Салачової.