Соумар винувато слухав і нарешті сказав:

— Постривайте, друже, може обійдеться без тривоги. Медики з довколишніх установ, як потрібні гроші, йдуть до антиквара Єнча. Крамничка його недалеко, на Липовій вулиці. Він їм як батько. Позичає, беручи в заставу конспекти або щось інше. А Фанфуле за цю річ міг отримати чималу суму. їдьмо до Єнча, це буквально кілька кроків, і тільки коли нам не поталанить — мобілізуєте свою криміналку.

Сіли в машину, і справді, Соумарове передбачення виявилося певною мірою слушним. Антиквар Єнч, лагідно всміхнувшись, потвердив, що десь три години тому до нього завітав його частий гість медик Фанфуле і хотів позичити під мармурову голівку з золотим орнаментом, як назвав це пан Єнч, не менше ста крон. Пана Єнча річ зацікавила, але позичити грошей відмовився, бо Фанфуле вже заставив у нього всі конспекти. Антиквар сказав, що міг би цю іграшку купити, бо сто крон є сто крон, а в нього не банк, щоб кредитувати медика, котрий вже винен триста п'ятдесят крон. Пан Фанфуле погодився продати, тільки пан Єнч дав не сто крон, а п'ятдесят. Пан Фанфуле обурився, мовляв, придбав цю голівку за колекцію метеликів, котра коштувала принаймні сто крон. Нарешті зійшлися на шістдесяти п'яти кронах з умовою, що коли панові Єнчу не пощастить продати голівку, він її поверне Фанфуле й припише до рахунку сімдесят п'ять крон.

Соумар мовчки витягнув гаманець і дав антикварові сотенну.

— Прошу, здачі не треба, а голівку мені поверніть, бо вона моя. Панові Фанфуле, як його побачите, будь ласка, перекажіть, хай він прийде до мене. Прізвище моє Соумар, керівник другої терапевтичної клініки при Кардовому університеті.

Єнч ошелешено подивився на нього і майже простогнав:

— Якби ж я тільки знав, пане професор!

— Може, у вас її вже немає?! — вигукнув Соумар.

— Немає,— мертвим голосом потвердив Єнч. — Коли Фанфуле пішов, я роздивився голівку й побачив, що це товарець, від якого справжньому медикові з радості серце тьохне. Одразу її — у вітрину. І, як бачите, не помилився. Постояла менше півгодини, коли прийшов якийсь пан. Ні, не медик, а, судячи із зовнішності і віку, якийсь професор і, не торгуючись, купив голівку.

— Скільки він вам заплатив? — спитав приголомшений Соумар.

— Сто вісімдесят крон. Я поклав таку ціну, бо рахунок пана Фанфуле…

— Нещасний, — простогнав Соумар, — якби ви знали, що наробили!..

— Але я, — затинаючись, мовив Єнч, — торговець… видатки великі, прибутки мізерні…

— Який він, той чоловік? — перебив його Клубічко. Проте антиквар не міг нічого сказати, крім того, що схожий на професора, високий, дуже худий, розмовляв вельми поштиво й тихо.

На вулиці Клубічко насилу втримався, щоб не схопитися за голову.

— Господи, — бідкався він, — щоб перебрати всіх худих, поштивих у поводженні, мені потрібно у сто крат більше людей, ніж я маю. І то ще не відомо, чи не приїхав той професор з провінції.

— Бачу, — винувато мовив Соумар, — як це вас мучить…Знаєте що, їдьмо до мене в санаторій. Чогось вип'ємо й подумаємо, що робити далі.

Клубічко не встояв перед умовляннями професора, і невдовзі вони сиділи в Соумаровому кабінеті в санаторії.

— Мушу нарешті розповісти вам, чого полюю за тією річчю, — мовив Клубічко, випивши спочатку коньяку, потім кави і знову коньяку. — Коли німці тікали з нашої країни, якийсь офіцер колони СС віз документи. Не знаю точно які, але, певно, проект одного з видів таємної зброї, котру Гітлер готував, щоб в останній момент виграти війну.

— Боже мій! — вихопилось у Соумара.

—Її ще не виготували, але, мабуть, підготували до виробництва. Звалася вона «Der schwarze Stern».[11] Офіцер, боячись, що колону можуть перехопити партизани, закопав документи в підвалі Жегушицького замку. Салач про це знав (між іншим, він трохи не наклав тоді головою; а можливо, смерть спіткала його цими днями) і знайшов їх, та замість віддати властям закопав у парку під статуєю Артеміди.

— Мушу вам сказати, що хтось викопав статую Артеміди і в Лідиному саду між двома рододендронами. Сталося це сьогодні десь близько четвертої,— мовив Соумар. — А оскільки після цього було вчинено напад на Лідин кабінет, ми з Трампусом вирішили, що невідомий нічого не знайшов.

— Тільки ж, — розповідав далі Клубічко, — бідолашний Салач, мабуть, в усьому признався Ліді, коли невідомі почали шукати в парку і в замку. Може, задля того, щоб, як каже один його приятель, «засліпити» її. Певне, він гадав і не безпідставно, що таємниця пахне мільйонною вигодою, і коли почав боятися, щоб її в нього не викрали, розповів Ліді під час зустрічі на зелені святки. Тоді документів уже не було під Артемідою — Салач сховав їх до порожнистих жорен у залишках мініатюрного млина, збудованого в Жегушицькому парку за доби Марії Антуанетти. Ліда, очевидно, від подарунка відмовилася, але люди, котрі полюють за таємницею, довідалися, що Салач їй про все розповів. Тому вони послали Ліді в неділю погрозливого листа. Відтак Ліда поїхала до Жегушиць і забрала документи, але, припускаючи, що можуть шукати і в неї вдома, сховала їх, цілком можливо, у мармурову голівку, яку я так запопадливо шукаю. Ті люди примусили Салача послати Ліді сигнал (про котрий вони домовилися на випадок, якщо Салачу загрожуватиме смертельна небезпека) — акварель, на якій намальовано жегушицький ставок у замку. Далі сталося те, чого я ще не зовсім розумію. Ліда знала, що мусить скоритися, отож і полетіла до Брно, щоб виказати криївку. Однак перед тим річ, яку шукали, тобто мармурову голівку, залишила у вас. Та вони, мабуть, уже стежили і за Лідою, тож знали, що ви її відвозили до Жегушиць і вона була в парку. Хитра Ліда викопала Артеміду, аби збити їх з пантелику, а що вона добулася до жорен, вони не підозрювали. Отже, в Брно їй, мабуть, сказали, що вона хоче їх пошити в дурні, й визначили зовсім короткий термін, щоб віддала документи або виказала криївку. Але в ті вирішальні хвилини Ліда не втратила самовладання, звеліла їхати сюди, до вас, і, якби вас застала, звірилася б. Дізнавшись, що вас нема в Празі, подзвонила мені. Проте і мене теж не було в столиці. Як би це розвивалося далі, я не знаю; на щастя, ваш асистент приспав її. Після цього вона вже нікому нічого не могла сказати, і я виграв час, щоб дістатися до суті таємниці. А оскільки суть у мармуровій голівці, то ми поки що сидимо там, де сиділи.

— Боже мій, — простогнав Соумар, — що я наробив!

— Ну, може, нам іще поталанить, — буркнув Клубічко не дуже впевнено.

Цієї миті у двері хтось постукав, і на порозі став Кост.

— Ти диви, — вигукнув Соумар, — Трампус розпускає гарнізон вілли на Вінічних горах!

— Навпаки, пане професор, він викликав туди ще двох помічників, — відповів Кост. — Тільки мене змінив, бо, по-перше, сердиться на мене, а по-друге, ми сидимо там уже півтора дня. Сердиться, принаймні так мені здається, за те, що я виконував ваш наказ; це хоч дало якусь користь?

— Гадаю, що так, — відповів Клубічко.

— Дозвольте запитати, — трохи повагавшись, мовив Кост, — ви одводите в цьому якусь роль панові Гейтманеку? Як певною мірою підозрюваному елементові?

Соумар посміхнувсь, а Клубічко спитав Коста, чому той підозрює Гейтманека.

— З кількох причин, пане, — відказав Кост. — Я зацікавився ним учора вранці, сам до пуття не знаю чого. Ну, як це буває, щось мені зайшло в голову… Може, тому що пан Гейтманек довго розмовляв по телефону з пані Салачовою за годину до нападу. До першого нападу. Потім до вілли вдруге вдерлися наступної ночі, коли пані Салачової не було вдома. Тоді я побачив сліди малих чоловічих черевиків. А згодом ми знайшли за шторою в кабінеті пані Салачової ліхтарик і довідались, що це річ пана Гейтманека. Хоч пан професор каже, що позичив ліхтарик у пана Гейтманека, а потім дав його пані Салачовій, щоб вона повернула господареві, чого вона не зробила, але не виключено, що таки повернула. А пан Гейтманек присвічував собі ним, лізучи у відчинене вікно до кабінету мадам, і в паніці забув його за шторою.