Щоки Піти стали червоні мов буряк, і він насилу ви­чавив із себе:

— Тому що... тому що... вона приїхала сюди разом зі мною.

На якусь мить камери ніби прикипіли до обличчя Піти, оператори не відривали об’єктивів від його опу­щених долі очей. А тоді на всіх великих екранах я по­бачила себе, на виду застиг змішаний вираз здивування й протесту, а нижня щелепа повільно відвисла, щойно я усвідомила, що це я, що Піта говорить про мене. Я одразу ж міцно стиснула губи й потупила погляд, спо­діваючись, що ніхто не помітив емоцій, які вирували всередині.

— Оце так невезіння, — мовив Цезар, і цього разу в його голосі відчувався справжній непідробний біль. Натовпом прокотилася хвиля співчуття, хтось навіть за­стогнав.

— Так, везінням не назвеш, — погодився Піта.

— Що ж, не дивно. Важко встояти перед такою пре­гарною юною леді, — мовив Цезар. — Вона не здогадувалась?

Піта похитав головою.

— Ні, до цього моменту вона нічого не знала.

Я боязко підвела погляд на екран і побачила, що мені гаряче не просто так: щоки палають густим рум’янцем.

— Може, покличмо її назад на сцену і поспитаймо, що вона про все це думає? — цього разу Цезар адресував своє запитання публіці. Натовп заволав на знак згоди. — Сумно, але правила є правила. Катніс Евердін вичерпала свій час на сцені. Що ж, удачі тобі, Піто Мелларк. Гадаю, що зараз до моїх слів приєднається увесь Панем, наші серця будуть завжди з вами.

Натовп скаженів і лементував. Своїм щирим зізнанням Піта привернув усю увагу до себе й засліпив своїм блиском інших трибутів. Коли публіка врешті заспокоїлася, він зніяковіло подякував і повернувся на своє місце. Заграв гімн, і ми всі підвелися. Я підняла голову — не могла вчинити інакше, це б означало не­повагу — і побачила, що майже на кожному екрані по­казують нас із Пітою. Між нами всього кілька кроків. Як трагічно.

Але мене не обдуриш.

По закінченні гімну всі трибути повернулися назад у Тренувальний Центр і рушили до ліфтів. Я заскочила у перший-ліпший ліфт, попередньо переконавшись, що там немає Піти. Наше численне оточення зі стилістів, менторів і помічників досі було в залі, тож ми залиши­лися самі. Ніхто не говорив. Мій ліфт зупинявся чотири рази, перш ніж я дісталася дванадцятого поверху. Піта саме виходив зі свого ліфта, коли я накинулася на нього. Я штовхнула його в груди, він заточився і впав на по­творну вазу зі штучними квітами. Ваза розлетілася на тисячі малесеньких друзок. Піта приземлився саме на них і поранив руку.

— За що? — запитав він приголомшено.

— Як ти міг! Як ти смів говорити таке про мене! — я не просто кричала, я верещала на нього.

Саме в цю мить із ліфта вийшла решта команди: Еффі, Геймітч, Цинна й Порція.

— Що тут діється? — запитала Еффі. В її голосі лунали істеричні нотки. — Ти впав?

— Потому як вона мене штовхнула, — відповів Піта й підвівся, опираючись на Еффі та Цинну.

Геймітч обернувся до мене:

— Ти його штовхнула?

— То була ваша ідея, правда ж? Виставити мене ду­репою перед цілою країною? — запитала я.

— Це була моя ідея, — відповів Піта, і його обличчя скривилося від болю, поки він витягав уламки скла з долонь. — Геймітч тільки допомагав мені.

— Звісно, Геймітч завжди готовий допомогти. Тобі! — сказала я.

— Ти дурепа, — мовив Геймітч із відразою. — Ти га­даєш, він нашкодив тобі? Цей хлопець дав тобі те, на що ти б ніколи не спромоглася сама.

— Тепер я для всіх — слабачка! — заволала я.

— Тепер ти для всіх — жадана! Будьмо відверті, в тобі було романтичної аури не більше, ніж у мені, поки Піта не сказав, що хоче тебе. Тепер усі хочуть тебе. Вони говорять тільки про тебе. Закохані Ромео і Джульєтта з Округу 12! — мовив Геймітч.

— Але ми не закохані! — заперечила я.

Раптом Геймітч схопив мене за плечі й щосили при­тиснув до стіни.

— А кого це хвилює? Це просто велике шоу. Головне — правильно себе подати. Після інтерв’ю ти зда­лася мені досить симпатичною дівчиною, що уже саме по собі є чудом із чудес. Але тепер ти ще й серцеїдка. Ох, ти тільки уяви: тепер хлопці ладні зробити заради тебе все. Як гадаєш, чи забезпечить це тобі спонсорів?

Від його перегару мені стало зле. Я вивільнилася з його дужих рук і відступила на кілька кроків, намагаю­чись привести до ладу свої думки.

Я не знала, що й казати.

— Треба будо попередити мене, щоб я не справляла враження такої дурепи.

— Ні, твоя реакція була просто чудова. Якби ти знала, то все б зіпсувала, — сказала Порція.

— Вона просто хвилюється, що все чув її хлопець, — сказав Піта похмуро і витягнув іще один кривавий осколок із долоні.

На згадку про Гейла мої щоки знову спалахнули рум’янцем.

— У мене немає хлопця.

— Байдуже, — мовив Піта. — Але я впевнений, що він достатньо кмітливий, щоб відрізнити блеф від правди. До того ж ти не казала, що любиш мене. Тож просто за­будьмо.

Його слова потроху доходили до мене. Мій гнів ущухав. Я не знала, що й думати: мене використали чи навпаки — зробили мені користь? Геймітч мав рацію. Я добре впоралася з інтерв’ю, але ким я видалася зі сцени? Дурним дівчиськом, яке тішилося своєю блис­кучою сукнею. І гиготіло. Тільки розповідаючи про Прим, я була собою. Але що ці кілька секунд у порів­нянні з мовчазною смертельною силою Трача! Такою я і є — дурненька, блискуча й зовсім не виразна. Хоча ні, мої одинадцять балів за виступ перед продюсерами зро­били свою справу.

Але тепер, завдяки Піті, я стала жаданою. Якщо вірити його словам, то я скорила не тільки його — я мала багато шанувальників. А якщо публіка справді вважатиме, що ми закохані... Я пам’ятаю, як тепло вони прийняли зізнання Піти. Нещасні Ромео і Джульєтта!.. Геймітч правий: Капітолію потрібно саме це. Раптом я злякалася, що моя реакція була недостатньо переконливою.

— Потому як Піта зізнався, що закоханий у мене, можна було сказати про мене те саме? — запитала я.

— Так, — відповіла Порція. — Ти наполегливо намага­лася уникнути об’єктивів камер. Спалахнула рум’янцем. Усе було просто ідеально.

Решта збуджено вертіли головами на знак згоди.

— Тепер ти на вагу золота, люба. Спонсори до тебе в чергу ставатимуть, — сказав Геймітч.

Мені стало соромно за те, як я вчинила з Пітою.

— Вибач, що штовхнула тебе.

— Нічого страшного, — знизав Піта плечима. — Хоча технічно ти порушила правила.

— Як твої руки? — захвилювалась я.

— Скоро загояться, — відповів він.

З їдальні прилинули апетитні запахи, сповіщаючи, що вечеря на столі.

— Ходімо, час їсти, — мовив Геймітч.

Ми всі рушили за ним і розсілися за столом. Проте рука Піти не припиняла кривавитися, й Порція вивела його з їдальні, щоб надати першу допомогу. Суп із тро­яндових пелюсток ми з’їли без них. За кілька хвилин вони повернулися, Пітина долоня була обмотана бинтом. На мої плечі ліг важкий тягар провини. Завтра ми опи­нимося на арені. Піта зробив мені послугу, а я відплатила йому травмою. Скільки ще разів він виручатиме мене?

По вечері ми перебралися до вітальні й подивилися повтор інтерв’юй Мені здалося, що я була схожа на легко­важну пустоголову дурепу, яка вертілася й хихикала, але всі запевнили мене, що я мала просто чарівний вигляд. Піта і так тримався досить непогано, але його останній хід — зізнання у щирому коханні — став абсолютно ви­грашним. А тоді крупним планом показали мене, заскочену зненацька й рум’яну. Завдяки вмілим рукам Цинни я була досить симпатичною, Пітине зізнання зробило мене жаданою, обставини, що склалися, додали моєму образу трагічності, й усе це разом зробило мене неза­бутньою.

Коли пролунали останні ноти гімну й екран пере­творився на суцільну чорну пляму, ніхто не проронив і слова. Завтра на світанку нас розбудять і готуватимуть до появи на арені. Ігри почнуться не раніш як о десятій, адже жителі Капітолія ніколи не прокидаються так рано. Але ми з Пітою встанемо на світанні. Хтозна, як далеко їхати до арени, яку приготували для цьогорічних Ігор.