Шкарпетки майже висохли, тож я натягнула їх і зму­сила Піту забрати в мене свою куртку. Холод і вогкість пробирають до кісток, Піта, мабуть, також мерзне. Я наполягла на тому, що чатуватиму першою, хоча ми обоє були певні, що за такої негоди ніхто по нас не прийде. Але Піта не заспокоївся, поки я також не за­лізла в спальний мішок, а оскільки я вся тремтіла, не було жодного сенсу опиратися. На відміну від недалекого минулого, коли відчуття було, що Піта звідси за мільйони миль, зараз я була вражена його близькістю. Коли ми вмостилися, він підклав руку мені під голову як подушку, а другою пригорнув мене, захищаючи. Скільки часу проминуло відтоді, коли мене востаннє так обнімали? По смерті батька ніхто цього не робив. Матері я не довіряла, в її руках я б не почувалася в такій безпеці.

Я одягнула окуляри й лежала, спостерігаючи за тим, як важкі краплі дощу падають на дно печери. Ритмічно й заспокійливо, немов колискова. Кілька разів я ледве не заснула, але вчасно прокидалася, зла на все і на всіх, але в першу чергу на себе. За три чи чотири години я усвідо­мила, що більше не витримаю, і розбудила Піту. Здається, він зовсім не розізлився.

— Завтра, коли дощ скінчиться, я знайду нам схо­ванку високо на дереві, де ми обоє зможемо спокійно відпочити, — пообіцяла я, перш ніж заснути.

Але наступного дня погода аніскілечки не поліпши­лася. Гроза затягнулася, так ніби продюсери хотіли нас затопити. Грім був такий сильний, що, здавалося, сама земля здригалася. Піта наполягав на тому, щоб виру­шити на пошуки їжі, але я переконала його, що в таку негоду ми нічого не знайдемо, що він не бачитиме вже за крок від себе, а тільки промокне до нитки, а це не при­зведе ні до чого доброго. Він знав, що я маю рацію, але порожнеча у наших шлунках давалася взнаки.

День поступово перейшов у вечір, а погода зовсім не змінилася. Геймітч був нашою єдиною надією, але зовсім не давався про себе чути, можливо, через брак грошей — наприкінці Ігор завжди все стає неймовірно дорогим, — або він невдоволений нашою поведінкою. Я схилялася до другого варіанту. Сама-бо розуміла, що останнім часом ми не надто старалися. Ми були голодні, слабкі, наші рани ще не загоїлися. Ми весь день просиділи поруч, закутавшись у спальний мішок, щоб хоч якось зігрітися, — оце і все. Тільки й робили, що дрімали по черзі.

Я не знала, як слід поводитися, коли крутиш роман. Поцілунок минулої ночі був приємним, хоча й сплано­ваним заздалегідь. У нас удома на Скибі повно дівчат, які вільно почуваються у таких ситуаціях. Але у мене ніколи не було на це часу, та й користі воно не прино­сить. У будь-якому разі, мені стало зрозуміло, що просто поцілунку тепер замало. Щоб нам отримати їжу, Геймітч вимагатиме більшого. Інстинкт підказував мені, що він хоче почути якусь особисту історію чи зізнання. Щось таке, що він намагався вибити з мене, коли ми готува­лися до інтерв’ю. Тут я була безсила, а Піта — ні. Мож­ливо, треба просто його розговорити.

— Піто, — мовила я обережно. — Під час інтерв’ю ти сказав, що покохав мене з першого погляду. Коли це сталося?

— Дай пригадаю. Думаю, в перший день школи. Нам було по п’ять років. На тобі була червона сукня, а во­лосся... воно було заплетене у дві косички замість однієї. Батько показав мені тебе, коли ми шикувалися, — мовив Піта.

— Твій батько? Але чому? — запитала я.

— Він мовив: «Бачиш оту маленьку дівчинку? Я хотів одружитися з її мамою, але вона втекла з шахтарем», — відповів Піта.

— Що? Ти все вигадав! — вигукнула я.

— Ні, це правдива історія, — сказав Піта. — Тоді я запитав: «З шахтарем? Навіщо їй шахтар, якщо вона могла мати тебе?» На що мій батько відповів: «Бо коли він співає... навіть пташки замовкають, щоб послухати його».

— Правда. Замовкають. Вірніше, замовкали, —

мовила я.

Мене приголомшили і водночас приємно вразили такі слова. Можливо, я не бажала співати й відверталася від музики не через те, що вважала її марною тратою часу. Просто вона нагадувала мені про батька.

— Того самого дня на уроці музики вчителька за­питала, хто знає «Лісову пісню». Ти одразу ж піднесла руку. Вона підсадила тебе на крісло, і ти заспівала. При­сягаюся, всі пташки за вікном замовкли, — мовив Піта.

— Та ну, — сказала я сміючись.

— Ні, направду. Тільки-но ти закінчила співати, я зро­зумів, що, як і твоя мама, я вже собі не належу, — сказав Піта. — Наступні одинадцять років я намагався набра­тися сміливості, щоб заговорити до тебе.

— Але безуспішно, — додала я.

— Безуспішно. Тому участь в Іграх для мене — не­абияке везіння, — мовив Піта.

Якусь мить мене сповнювало всеосяжне, ірраціональне щастя, а тоді воно переросло в сум’яття. Тому що ми на­чебто прикидаємося, буцімто закохані, а насправді не закохані. Але Пітина історія здавалася правдивою. Особ­ливо її частина про мого батька й пташок. І я дійсно спі­вала в перший день школи, хоча й не могла згадати пісні. І та червона сукня... після мене її доношувала Прим, а по смерті батька вона зносилася на ганчір’я.

Це все пояснювало. Ось чому Піта наразився на ма­терин стусан, і все заради того, щоб дати мені хліба. Тож якщо все це правда... то, може, решта також правда?

— У тебе... хороша пам’ять, — затинаючись, бурк­нула я.

— Я пам’ятаю все, що стосується тебе, — мовив Піта і заправив пасмо волосся мені за вухо. — А ти зовсім не звертала на мене уваги.

— Але зараз звертаю, — сказала я.

— Просто тут у мене небагато суперників, — мовив він.

Мені захотілося втекти, захотілося, щоб ми залиши­лися наодинці, але це було неможливо. Я немов чула, як Геймітч шепоче мені на вухо: «Кажи! Кажи!»

Я проковтнула клубок, який став у моєму горлі, та пробелькотіла:

— У тебе небагато суперників не тільки тут.

Цього разу я сама потягнулася до нього.

Наші губи вже майже зімкнулися у поцілунку, коли якийсь шум надворі змусив нас підскочити. Я схопила лук і за секунду була готова стріляти, але знову запала тиша. Піта визирнув назовні й радісно скрикнув. Перш ніж я встигла його зупинити, він вибіг на дощ і повер­нувся з пакунком у руках. Це був срібний парашут, при­кріплений до кошика. Я розпакувала його, а всередині була справжня трапеза — свіжі булочки, козячий сир, яблука, а головне — таріль тушкованої ягнятини з чор­носливом на ложі з дикого рису. Та сама страва, про яку я розказувала Цезарю Флікермену, коли він запитав, що вразило мене в Капітолії найбільше.

Піта протиснувся у щілину, його обличчя сяяло від щастя.

— Мабуть, Геймітчу набридло спостерігати за тим, як ми голодуємо.

— Ага, — відповіла я.

І майже почула самовдоволене хихикання Геймітча: «Оце саме те, що мені потрібно, люба!»

Кожна часточка мого тіла хотіла зануритися в за­пашну страву, хапати її жменями й запихати до рота. Але голос Піти зупинив мене:

— Краще їсти повільно. Пам’ятаєш, як ми почувалися в перший день у поїзді? Від такої ситної їжі мені стало зле, а я тоді зовсім не був голодний.

— Ти правий. Я можу просто вдихати цей чудесний аромат! — мовила я, зітхаючи.

Насправді мені хотілося поглинути все одним махом. Але ми вчинили інакше. Кожен із нас з’їв по булочці, по пів’яблука і по ложці тушкованого м’яса з рисом. Я їла крихітними порціями, — нам навіть прислали тарілки і столове срібло, — насолоджуючись кожною крихтою. Коли ми подужали це, я тужливо подивилася на решту.

— Я хочу ще.

— Я також, — мовив Піта. — Знаєш що? Почекаймо годинку, і якщо почуватимемося нормально, з’їмо ще по порції.

— Згода, — відповіла я. — Це буде довга година.

— Можливо, не така уже й довга, — мовив Піта. — То що ти хотіла сказати перед тим, як нам прислали їжу? Щось про мене... про те, що в мене небагато суперників... що найкраще в твоєму житті трапилося...

— Такого я не пам’ятаю, — мовила я, сподіваючись на те, що в печері темно й жодна камера не зафіксувала палахкотіння рум’янцю на моїх щоках.