Я перетримала птицю на вогні, сподіваючись, що хтось прийде по мене і тоді я його пристрелю. Але ніхто не прийшов. Можливо, інші трибути десь ген-ген далеко саме вбивають один одного. Мене це влаштовує. Гадаю, я і так часто з’являюся на екрані, тепер нехай показують інших.

Зрештою я запакувала їжу й повернулася до озера, щоб поновити запас води. І хоча надворі ще тільки суте­ніло, на мене знову накотив смуток, я вилізла на дерево й умостилася на ніч. Мозок почав прокручувати всі події відучора. Перед очима знову і знову поставала Рута зі списом у животі, потім моя стріла пронизувала горло хлопця. Цікаво, чому мені без упину ввижається той хлопець?

А тоді я зрозуміла... він перший, кого я вбила.

Поряд з іншими даними оголошують кількість убивств, які скоїв кожен трибут, щоб допомогти людям визначитися зі ставками. Гадаю, мені приписали смерть Глорії та дівчини з Округу 4 за те, що я скинула на них осине гніздо. Але хлопець з Округу 1 був першим, кого я вбила свідомо. Від моєї руки померло безліч тварин, але тільки одна людина. Я майже чула, як Гейл каже: «Думаєш, є різниця?»

Спочатку ніякої. Натягуєш тятиву, вилітає стріла. А от потім усе по-іншому. Я вбила хлопця, чийого імені навіть не знала. Десь за ним плаче його сім’я. Його друзі бажають мені смерті. Можливо, у нього була дівчина, яка вірила в те, що він повернеться...

А тоді я подумала про Руту, уявила її мертве тіло, і забула про хлопця з Округу 1. Просто викинула його з голови. Принаймні поки що.

Судячи з того, що на небі не з’явилося жодної світ­лини, день видався нудний. Жодної смерті. Цікаво, коли вже на нас знову обрушать якусь катастрофу, щоб звести разом? Якщо це трапиться сьогодні вночі, то треба ще встигнути поспати. Я затулила своє здо­рове вухо, щоб не чути гімну, але тоді до мене до­линув звук сурем, і я схопилася, прислухаючись до повідомлення.

Здебільшого єдина інформація, яку отримують трибути, — це вечірня статистика смертей за день. Але інколи лунають сурми, а за ними — повідомлення. Зазвичай у такий спосіб трибутів повідомляють про бенкет. Коли їжі залишається обмаль, продюсери за­прошують гравців на бенкет у якесь усім добре відоме місце, наприклад, до Рогу достатку, спонукаючи їх до бійки. Іноді справді накривають шикарний стіл, а іноді дають буханець черствого хліба, за який і зма­гаються трибути. Я б не пішла туди по харчі, але годі було чекати на вдаліший момент, щоб позбутися кількох суперників.

Десь високо в небі загримів голос Клавдія Темплсміта. Він привітав шістьох живих, але не запросив нас на бенкет. Він виголосив дещо неймовірне. В Іграх від­булася зміна правил. Зміна правил! Це вже саме по собі неймовірно, оскільки в нас не було жодних правил, хіба що не сходити з люка протягом шістдесятьох секунд, ну і негласне правило не їсти одне одного. Згідно з новими правилами обоє трибутів з одного округу вва­жатимуться переможцями, якщо залишаться живими. Клавдій зробив паузу, а тоді повторив повідомлення ще раз.

До мене поволі дійшов зміст сказаного. Цього року можуть виграти два трибути. Якщо вони з одного округу. Можуть вижити двоє. Можемо вижити ми обоє.

Не стримавшись, я вигукнула ім’я Піти.

Я затулила рота долонею, але звук уже вихопився. Небо стемніло, і я почула, як жаб’ячий хор виконує свою пісню.

«Дурепа! — мовила я сама до себе. — Що ти накоїла!»

Я завмерла, чекаючи, що ось-ось із лісу вибіжать мої супротивники. А тоді згадала, що майже нікого не за­лишилося.

Піта важко поранений, але тепер він мій союзник. Усі мої сумніви щодо нього розвіялися; не те щоб я виправ­дала його попередні вчинки, просто якби один із нас власноруч убив другого, то після повернення в Округ 12 його життя перетворилося б на справжнє пекло. На­справді я б сама відчувала відразу до трибута, який після такої зміни правил негайно б не відшукав партнера зі свого округу. До того ж є сенс у тому, щоб захищати одне одного. А у моєму разі (адже ми з Пітою — зако­хані Ромео і Джульєтта) без цього не обійтися, якщо я й надалі хочу отримувати щедрі подарунки від співчут­ливих спонсорів.

Закохані Ромео і Джульєтта... Піта, либонь, увесь час підігрував цій вигадці. В іншому разі з якого б дива продюсери вносили небувалі зміни в правила? Якщо вже ухвалене рішення, що можуть перемогти одразу двоє трибутів з одного округу, то публіка просто ша­леніє від нашого «роману», і приректи двох зако­ханих означатиме приректи на провал самі Ігри. Моєї заслуги тут немає. Я хіба що спромоглася не прикін­чити Піту. А Піті вдалося переконати публіку, що він усіляко боровся за моє життя. Похитав головою — і я не побігла до Рогу достатку. Побився з Катоном, щоб я отримала нагоду втекти. Навіть те, що він приєд­нався до кар’єристів, певно, давало йому змогу захищати мене. Виявляється, Піта ніколи не становив для мене загрози.

На цю думку я всміхнулася. Опустила руки й підста­вила обличчя під місячні промені, щоб камери змогли взяти його крупним планом.

Отже, кого варто остерігатися? Лисячої Морди? Хло­пець із її округу вже мертвий. Вона діятиме сама, пере­важно вночі. її стратегія — захищатися, а не нападати. Гадаю, навіть почувши мій голос, вона не вживатиме за­ходів, а просто дочекається, поки мене уб’є хтось інший.

Ще залишився Трач. Що ж, це серйозна загроза. Але відтоді як почалися Ігри, я не бачила його жод­ного разу. Я згадала, як насторожилася Лисяча Морда, коли почула якісь звуки біля місця вибуху. Але вона обернулася не в бік лісу, а поглянула у протилежному напрямку — туди, де я ніколи не була. Я була майже на сто відсотків упевнена, що вона втікала від Трача і що потойбіч озера починаються його володіння. Він би не зміг почути мене звідти, а якби й зміг, то я все одно вилізла на дерево занадто високо як на його зріст і вагу.

Виходить, що залишився Катон і дівчина з Округу 2, а оскільки вони обоє з Округу 2, то тепер, безумовно, святкують перемогу. Вони єдині отримали вигоду зі зміни правил... окрім нас із Пітою, звісно. Може, мені слід тікати, про всяк випадок, раптом вони почули, як я вигукнула Пітине ім’я?

«Ні, — я сама відповіла на своє запитання. — Нехай приходять».

Нехай прийдуть зі своїми окулярами нічного бачення та кремезними, важкими тілами, під якими ламаються гілки. Мої стріли легко їх дістануть. Але я знала, що вони не прийдуть. Якщо мені не вдалося заманити їх удень розпаленим багаттям, то вночі вони точно не ризи­куватимуть. Якщо й з’являться, то тільки тоді, коли самі цього захочуть, а не коли хочу я.

«Не борсайся й поспи, Катніс, — звеліла я собі. — А завтра розшукаєш Піту».

Я швидко заснула, але вранці прокинулася з сильним відчуттям тривоги. Можливо, кар’єристи не наважи­лися б атакувати мене на дереві, але могли влаштувати мені засідку на землі. Перш ніж спуститися, я ретельно приготувалася — з’їла великий сніданок, закріпила на спині рюкзак, налаштувала зброю. Але довкола не було нічого підозрілого.   і

Сьогодні слід діяти обачно. Кар’єристи знають, що я намагатимуся знайти Піту. Вони можуть навмисне ви­чікувати на мене і тільки тоді напасти. Якщо Піта справді в такому кепському стані, як думає Катон, мені дове­деться самотужки захищати нас обох. Але якщо Піта аж такий слабкий, то як він спромігся вижити? І як мені його знайти?

Я намагалася згадати все, що чула від Піти і що могло б мені допомогти в його пошуках, але нічого не спадало щ думку. Тож я зосередилася на тому моменті, коли востаннє його бачила: мокрий і блискучий, він кричав, щоб я забиралася геть. Тоді з’явився Катон зі своїм мечем. Потому як я втекла, Катон поранив Піту. Але як Піті вдалося втекти? Можливо, осина отрута не так сильно вплинула на нього, як на Катона. Може, саме ця обставина дала йому можливість уникнути неминучої смерті від рук Катона. Але в нього також були укуси. Цікаво, як далеко він забрів, перш ніж на нього подіяла отрута? І як він протримався увесь цей час? Якщо його не добили поранення й осині жала, то це повинна була зробити спрага...