— Що? — запитав він.

— Ти повинен рухатися тихіше, — мовила я. — Мовчу вже про Катона, та ти розлякаєш усіх зайців у радіусі десятьох миль.

— Справді? — здивувався він. — Вибач, я не помітив.

Отже, ми рушили далі, Піта пересувався трохи тихіше, але навіть одне моє здорове вухо здригалося від його гучних кроків.

— Може, знімеш черевики? — запропонувала я.

— Тут? — здивувався він, так ніби я попросила його пройтися босоніж по розпеченому вугіллю.

Я ще раз нагадала собі, що він зовсім не звик до лісу, страшного та зловісного, що він ніколи не виходив за межі Округу 12. І я знову згадала про Гейла і про його беззвучну ходу. Гейл пересувається так тихо, що іноді мені ставало моторошно; навіть коли восени листя жовтіє й опадає на землю, він рухається мов тінь. Я майже чула, як він зараз регоче.

— Тут, — відповіла я терпляче. — Я також роззуюся. Тоді ми обоє рухатимемося тихіше.

Хоча я й так рухалася безшумно. Але ми обоє зняли черевики та шкарпетки, і навіть після того я могла заприсягтися, що чую, як кожна найдрібніша гілочка тріщить під Пітиними підошвами.

За кілька годин ми дісталися нашого з Рутою табору, а я так нічого й не підстрелила. Якби вода в потічку спала, то можна було б розраховувати на рибу, але течія була ще занадто стрімкою. Коли ми зробили привал, щоб відпочити й попити води, я вирішила: Піта збиратиме ягоди й корінці, тоді як я полюватиму. Але в такому разі він стане легкою мішенню для Катона. Доведеться заховати його в якомусь надійному місці, пополювати, а тоді повернутися назад і забрати його. Але в мене було таке відчуття, що його гордість ніколи не дозволить йому пристати на таку пропозицію.

— Катніс, — мовив він. — Нам треба розділитися. Я знаю, що відлякую здобич.

— Тільки тому, що у тебе болить нога, — мовила я за­спокійливо, хоча мушу зізнатися, це була правда лише частково.

— Знаю, — сказав він. — Тоді чому б тобі не піти самій? Покажи мені рослини, які можна збирати, і тоді від мене також буде користь.

— Багато буде користі, якщо з’явиться Катон і вб’є тебе.

Я намагалася говорити якомога бадьоріше, але це все одно прозвучало так, ніби Піта слабак. Дивно, але у від­повідь він тільки засміявся.

— Послухай, я впораюся з Катоном. Хіба я не сти­кався з ним раніше?

Еге ж, стикався і чудово впорався: мало не вмер у болоті. Ось що мені спало на думку, але я промовчала. Зрештою, Піта врятував мені життя, взявши на себе Катона. Тож я спробувала іншу тактику:

— А може, ти вилізеш на дерево й добре оглянеш усе довкола, поки я полюватиму? — мовила я, намагаючись надати своєму голосу серйозності, ніби це справді дуже важливе завдання.

— А може, ти просто покажеш мені, що тут їстівне, і підеш роздобудеш нам трохи м’яса? — мовив він, пере­кривлюючи мене. — Але не відходь далеко, тобі може знадобитися моя допомога.

Я важко зітхнула і показала йому кілька їстівних ко­рінців. Адже їжа нам потрібна. Одного яблука, двох булочок і шматка сиру надовго не вистачить. Я вирішила полювати поблизу. Залишилося сподіватися, що Катон звідси далеко.

Я навчила Піту свистіти по-пташиному — не таку ме­лодію, як свистіла Рута, а простий коротенький звук, — тож тепер ми могли сповістити одне одного, що з нами все гаразд. На щастя, Піта легко засвоїв урок. Тож я за­лишила йому свій рюкзак і рушила далі.

Мені немов знову було одинадцять, я була ніби при­в’язана, але не до паркана, а до Піти. Я відійшла всього на двадцять або тридцять кроків. Але цього виявилося достатньо, тут ліс кишів тваринами і різними звуками. Кілька разів ми перегукнулися по-пташиному, і це додало мені впевненості, я рушила далі й зовсім скоро вполювала двох зайців і жирну білку. Я вирішила, що на сьогодні цього достатньо. Можливо, варто ще розста­вити сильця й порибалити в струмку. Цього всього, ще й Пітиних корінців на додачу, повинно вистачити.

Рухаючись назад, я усвідомила, що от уже кілька хвилин, як ми не перегукувалися. Коли на мій свист ніхто не відгукнувся, я кинулася до Піти. За кілька секунд я натрапила на рюкзак і купку акуратно поскладаних ко­рінців біля нього. На землі була розгорнула плівка, а на ній — ягоди. Але де Піта?

— Піто! — загукала я в паніці. — Піто!

Позаду зашелестіли кущі, я розвернулася й мало його не пристрелила. На щастя, в останню секунду я від­смикнула лук, і стріла поцілила в дуб ліворуч від Піти. Він підскочив, розсипавши жменю ягід на землю.

Мій страх переріс у лють.

— Що ти робиш? Ти повинен був бути тут, а не ве­штатися лісом!

— Далі по течії я знайшов кущ ягід, — виправдову­вався він.

— Я свистіла. Чому ти не відповів? — накинулася я на нього.

— Я не чув. Мабуть, вода заглушила твій свист, — мовив він, а потім підійшов і поставив руки мені на плечі. Саме тоді я зрозуміла, що тремчу.

— Я перелякалася, що Катон убив тебе! — я заледве не кричала.

— Ні, зі мною все гаразд.

Піта пригорнув мене, але я й не ворухнулася.

— Катніс?

Я відштовхнула його, намагаючись привести до ладу свої почуття.

— Коли двоє людей домовляються про сигнал, то вони завжди залишаються в зоні досяжності цього сиг­налу. І якщо хтось із них не відповідає, значить, у нього неприємності, ясно?

— Ясно! — мовив він.

— Добре. Бо саме таке трапилося з Рутою, і я бачила, як вона померла! — мовила я.

Розвернулася, підійшла до рюкзака й відкоркувала нову пляшку води. Але я ще не була готова пробачити Піті. Я поглянула на їжу. Булочки і яблука були на місці, але хтось з’їв частину сиру.

— А ще ти їв без мене!

Насправді мені було байдуже, їв він чи ні, просто мені кортіло далі сваритися на нього.

— Що? Ні, я не їв, — виправдовувався Піта.

— Ага, виходить, яблука з’їли сир, — огризнулася я.

— Я не знаю, що з’їло сир, — відповів Піта виразно й повільно, наче йому вже уривався терпець. — Але це був не я. Бо я був біля струмка, збирав ягоди. Хочеш скуштувати?

Насправді я хотіла, але не мала наміру здаватися так скоро. Я підійшла й роздивилася їх. Я ще ніколи таких не бачила. Ні, бачила. Але не на арені. Це не ягоди Рути, хоча й дуже схожі. У Тренувальному Центрі нам також таких не показували. Я нахилилася вперед, узяла кілька ягід й уважно придивилася.

І немов почула батьків голос: «Не ці, Катніс. Ніколи не їж цих ягід. Це вовче лико. Вони отруйні. Ти помреш іще перш, ніж вони потраплять у шлунок».

Саме тоді пролунав гарматний постріл. Я різко роз­вернулася, перелякавшись, що Піта повалився на землю, але він стояв на місці й від здивування вигнув брови. За сотню кроків від нас з’явився вертоліт і підняв у повітря те, що залишилося від кощавого виснаженого тіла Ли­сячої Морди. Її руде волосся виблискувало на сонці.

Я мала здогадатися, тільки-но побачила сир...

Піта схопив мене за руку і підштовхнув до дерева.

— Вилазь нагору. Він буде тут за кілька секунд. Так у нас буде більше шансів.

Я зупинила його і заспокоїла:

— Ні, Піто, її убив не Катон, а ти.

— Що? Я жодного разу не бачив її відтоді, як поча­лися Ігри, — мовив він. — Як я міг її вбити?

У відповідь я тільки простягнула йому жменьку ягід.

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усе пояснити Піті. Те, як Лисяча Морда крала їжу в таборі кар’єристів ще до того, як я підірвала їхні запаси, як вона брала всього потроху, щоб ніхто не зауважив, як вона без вагань з’їла ягоди, гадаючи, що ми самі їх їмо.

— Цікаво, як вона знайшла нас, — мовив Піта. — Гадаю, це моя провина. Мабуть, від мене й справді за­багато шуму.

Вистежити нас було так само легко, як стадо худоби, але я не хотіла його образити:

— Піто, вона дуже кмітлива. Була кмітлива. Але ти її перехитрив.

— Я ненавмисне. І це так несправедливо! Я маю на увазі, що ми обоє померли б, якби вона не з’їла тих ягід, — мовив він, а тоді сам виправив себе. — Ні, звісно ж, ми б не померли. Ти впізнала їх, чи не так?