— Навіть не думай про таке. Я ж не просто так кілька годин поспіль чистила твою рану від гною, — урвала його я.

— Знаю. Але про всяк випадок... — намагався закін­чити він думку.

— Ні, Піто. Я навіть не хочу про це говорити, — мовила я, затуливши йому долонею рота.

— Але я... — наполягав він.

Сама не знаю чому, я раптом нахилилася і поці­лувала його в губи, щоб він нарешті замовк. Мабуть, поцілунок був трохи запізнілий, адже всі гадають, що ми до нестями закохані одне в одного. Я вперше по­цілувала хлопця, і мабуть, це повинно було справити на мене незабутнє враження, але я не помітила нічого, окрім його неприродно гарячих губ. Жар не спадав. Я відсторонилася й заходилася поправляти спальний мішок.

— Ти не помреш. Я забороняю тобі. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — прошепотів він.

Я вирішила подихати свіжим прохолодним повітрям. І щойно ступила назовні, як із неба впав маленький срібний парашут. Мої пальці хутенько розгорнули папір: я сподівалася, що там ліки для Пітиної ноги. А натомість побачила казанок із гарячим м’ясним бульйоном.

Геймітч дуже чітко давав мені зрозуміти, що й до чого. Один поцілунок дорівнює одній порції бульйону. Я майже чула, як він кепкує з мене: «Ти начебто зако­хана, сонечко. Хлопець помирає. Ворушися!»

А головне, він мав рацію. Якщо я хотіла, щоб Піта вижив, то повинна була час від часу підкидати публіці видовищні сцени. Закохані Ромео і Джульєтта борються за те, щоб повернутися додому разом. Два серця б’ються в унісон. Романтика.

Я ще ніколи не була закохана, тому для мене це буде складно. Я подумала про своїх батьків. Про те, як батько завжди приносив матері з лісу подарунки. Про те, як після його смерті вона відмовилася жити.

— Піто! — вигукнула я, намагаючись якомога точ­ніше скопіювати інтонацію матері, коли вона говорила до батька.

Він задрімав, але я розбудила його поцілунком. Зда­ється, від несподіванки він трохи налякався. А тоді усміх­нувся, так ніби був неймовірно щасливий. Він просто чудово справлявся зі своєю роллю.

Я простягнула йому казанок:

— Піто, подивись, що прислав тобі Геймітч.

Мені довелося цілу годину задобрювати, благати, за­лякувати і — еге ж — цілувати Піту, але зрештою він ковток по ковтку спорожнив увесь казанок. Тільки після цього я дозволила йому поспати, а сама взялася до своїх справ: повечеряла грусятиною та корінцями й подиви­лася звіт за день. Обійшлось без жертв. Але завдяки мені й Піті, гадаю, день видався не зовсім нудним. Можливо, продюсери вночі дадуть нам відпочити.

Я почала вертіти головою, шукаючи годяще дерево, але раптом зрозуміла, що нічого не вийде. Принаймні поки що. Я ж не можу залишити Піту самого без захисту. Я знайшла Піту зовсім недалечко, всього зо п’ятдесят кроків звідси. А якщо знайшла я, то й іншим це також до снаги. Тому я одягнула нічні окуляри, приготувала зброю і стала на варті.

Температура знижувалася неприродно швидко, і дуже скоро я промерзла до кісток. Зрештою я здалася й за­лізла у спальний мішок до Піти. Там було дуже тепло, і я затишно влаштувалася, аж раптом усвідомила, що там не просто тепло, а гаряче, бо мішок відбиває жар його тіла. Я торкнулася Пітиного чола — воно палало вогнем. Я не знала, що робити. Залишити його в мішку і поклас­тися на те, що температура здолає гарячку? Витягнути з мішка і сподіватися, що нічне повітря охолодить його тіло? Зрештою я просто приклала до Пітиного чола смужку вологого бинта. Слабенькі ліки, але я не ризик­нула вдатися до чогось серйознішого.

Я провела ніч, напівсидячи-напівлежачи біля Піти, зволожуючи час від часу бинт і намагаючись відігнати від себе думку про те, що тепер, коли ми разом, я наба­гато вразливіша, ніж була раніше. Прив’язана до землі, завжди насторожі, з важкохворого людиною на руках. Але ж я знала, що Піта поранений. І все-таки вирушила на його пошуки. Хай який інстинкт штовхнув мене на це, залишалося тільки вірити, що він не підвів мене.

З наближенням світанку я помітила крапельку поту на Пітиній губі та зрозуміла, що жар спадає. Температура була ще далеко не нормальною, але принаймні знизилася на кілька градусів. Минулого вечора, зриваючи лозу, я натрапила на кущ Рутиних ягід. Я обскубала всі до останньої і розтерла їх із холодною водою у казанку від бульйону.

Коли я повернулася до печери, Піта саме намагався підвестися.

— Я прокинувся, а тебе не було, — мовив він. — Я хви­лювався за тебе.

Усміхнувшись, я заспокоїла його:

— Ти хвилювався за мене? А на себе ти не дивився останнім часом?

— Я боявся, що Катон і Клівія наскочили на тебе. Вони завжди полюють уночі, — мовив Піта серйозно.

— Клівія? Хто це? — запитала я.

— Дівчина з Округу 2. Вона досі жива, правильно?

— Так, залишилися вони й ми, і ще Трач та Лисяча Морда, — сказала я. — Так я називаю дівчину з Округу 5. Як ти почуваєшся?

— Ліпше, ніж учора. Взагалі тут мені набагато краще, — мовив він. — Чистий одяг, ліки, спальний мішок... і ти.

Ну от, знову романтика. Я простягнула руку, щоб торкнутися його щоки, а він перехопив її і притиснув до губ. Я пам’ятала, як мій тато робив так, але де цього набрався Піта? Сумніваюся, що його батько чинив так із тією відьмою.

— Жодних поцілунків, поки ти не поїси, — мовила я.

Піта оперся на камінь і чемно їв із ложки ягідне пюре.

Але від грусятини знову відмовився.

— Ти не спала, — сказав Піта.

— Зі мною все гаразд, — заперечила я. Але насправді я була виснажена.

— Поспи. А я сидітиму на чатах. Я одразу розбуджу тебе, як почую щось підозріле, — запропонував він. Я ва­галася. — Катніс, ти не залізна.

Тут він мав рацію. Мені таки треба було поспати. І можливо, краще зробити це зараз, коли він у доброму стані й коли денне світло на нашому боці.

— Гаразд, — мовила я. — Кілька годин. А тоді роз­будиш мене.

Було занадто тепло, щоб залазити у спальний мішок, тож я просто розстелила його на землі й лягла, поставивши руку на лук на той раз, якщо мені до­ведеться негайно стріляти. Піта сидів поруч, приту­лившись до стіни і витягнувши поранену ногу, а його очі нашорошено стежили за всім, що відбувалося зовні.

— Спи, — сказав він лагідно.

Його пальці повільно перебирали моє волосся. На від­міну від показових поцілунків і ніжностей, цей жест зда­вався природним і заспокійливим. Я не хотіла, щоб він припиняв, а він і не припиняв. Він досі гладив мене по голові, коли я заснула.

Спала я довго. Занадто довго. Тільки-но розплю­щивши очі, я одразу зрозуміла, що вже по обіді. Піта сидів поруч у тій самій позі. Дивно, але я почувалася за­хищеною — так я не відпочивала уже кілька днів.

— Піто, ти мав розбудити мене через кілька годин, — буркнула я.

— Навіщо? Я не помітив нічого підозрілого, — мовив він. — До того ж мені подобається споглядати, як ти спиш. Зовсім не хмуришся — так ти маєш набагато кращий вигляд.

Від цих слів я, звісно, насупилася, а Піта тільки по­сміхнувся у відповідь. Саме тоді я зауважила, що губи його пересохли. Я торкнулася його щоки. Гаряча, як вугілля в печі. Він заходився доводити, що пив воду, але мені здалося, що води не поменшало. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок і стояла над ним, поки він не випив зо дві кварти води. Тоді оглянула не­значні поранення, опіки, укуси, і не без задоволення відмітила покращення. Набралася духу й розмотала ногу.

Моє серце тьохнуло. Тут усе було гірше, набагато гірше. Більше не було гною, але набряк збільшився й то­ненька прозора шкіра запалилася. А тоді я помітила, що червоні жилки поповзли вверх по нозі. Зараження крові. Якщо Піту не лікувати, він помре. Але моїм листочкам і мазі це не під силу. Нам потрібні сильні антибіотики з Капітолія. Важко навіть уявити, скільки вони коштува­тимуть. Якби Геймітч зібрав усі пожертви, чи тоді виста­чило б грошей? Сумніваюся. Що ближче до завершення Ігор, то дорожчають подарунки. Якщо в перший день на певну суму грошей можна купити повноцінний обід, то на дванадцятий день цих грошей стане хіба що на один крекер. А так необхідні Піті ліки і в перший день кошту­вали чимало.