У глибоко медитативному вірші «Дорогою на Мончели», який і є описом медитації, поет, наближаючись до осердя свого серця, вдається до відтинання бурлескно-балаганної дійсності долин або, якщо комусь незрозуміле, — до феноменологічної редукції, наповнюючи надибаний у глибинах свідомості (точніше було би сказати, «у високостях свідомості») віз принесеними знизу всілякими комедіантами і різним набродом — і туди ж таки, униз, його зіштовхуючи.
З іншого боку, Герасим'юковій поезії повністю чужі будь-які філіппіки проти сучасності, міста, цивілізаційних реалій, як можна було би сподіватися від такого в цілому консервативного поета живої пам'яті та гуцульської архаїки. Навпаки, він модерний у своєму консерватизмі, просто місто не видається чимось надто істотним, Київ або Львів, щоб його засуджувати й паплюжити або схвалювати й виправдовувати. Місто в Герасим'юка — естетичний феномен, чергове «оповиття» та й годі, картина для зору, не більше. І якраз тут, у своєму кінематографічному баченні, поет повністю відвертий, легко оперуючи загальнокультурними знаками модерну:
Водночас його поезія майже повністю вільна від сторонніх поетичних впливів — явище в сучасній українській поезії рідкісне, направду виняткове, при тому, що сам Герасим'юк є поетом анітрохи не менше начитаним і вченим, аніж, припустімо, Ігор Римарук, — достатньо було послухати його авторську радіопрограму «На межі тисячоліть» (єдину справді варту уваги, бо решта пропозицій Першої програми Українського радіо просто нестерпна за своїм безмежно низьким інтелектуальним рівнем, старанно збереженим від совєтських часів), — щоби переконатися як у глибокій ерудованості, так і в непідробному інтересі поета до творчості своїх сучасників. Звичайно, для тих, хто віддавна стежить за кшталтуванням стилю Герасим'юка, у пам'яті зрине його давнє захоплення поезіями Ґарсія Лорки — певну данину їм можна зустріти і в цій збірці вибраного, зокрема, у вірші «Маріє» або в не зовсім гуцульському жанрі альби («Дві ранкові пісні»). Проте цілісна настанова залишається чистою та виразною: якомога менше сторонських голосів, якомога неухильніше слідування шляхові гуцульського Дао, який збігається із власною дорогою на власні Мончели. Така усвідомлена й ретельно дотримувана на практиці настанова часто загрожує однобокістю; у поета меншого масштабу й таланту, з менш виробленим голосом вона легко могла би обернутися маньєризмом або нудьгою заангажованої мови. Гера-сим'юкові, з його потужним енергетичним потоком священномовлення, який бере початок із джерел Гуцулії, вдається уникнути й манери, і заангажованості; його мовомислення чітко структуроване живим мітом життєвого світу гуцулів, органічної людської спільності та своєрідної культури, які чи не найбільше унаочнюються в «знаковому» чоловічому танці «аркан». Поет не перебирає багатьох культурних знаків людської єдності, він нехтує незліченними символами чужих родів і народів — знаючи свій власний успадкований знак, — і образ колобіжного танцю з'являється серед створюваних та відтворюваних поетом символів для того, щоб залучити до людського танцю й боголюдину, розітнувши емпіричну горизонталь долин та ланів широкополих вертикаллю горішнього трансцендентного, навчивши Христа танцювати аркан:
У цьому твердому знанні основоположних знаків людської єдності — хреста й танцю, віри в істину й віри в спасенний обман ілюзії — криється, мабуть, і головніша причина Герасим'юкової свободи від невідь-ким покладеного на нас обов'язку грати в бісер або, перефразовуючи вислів із однієї старої книги, розсипати цей бісер перед усеїдними інтелектуалами. Постмодерний світ цитати й пастишу, змішування стилів, нігілістичного заперечення стилів, поверхового мерехтіння стилізацій та імітацій, нерозрізненності статей, етичного релятивізму й байдужості неохоче відходить у минуле, туди, де спочиває вже багато світів людини. Ці чергові мандри чергового блудного сина знаходять своє місце й визначення в практикованому християнському міті; відповідь на них, сприйняття їх у самого Герасим'юка можуть бути різними — від вищого співчуття, зображеного Рембрандтом на четвертій сторінці обкладинки або у вірші «Він має повернутися. В хатину…» — до гніву за зраду та профанацію найнедоторканніших святощів та вартостей («Дощ на світанку стих…», «Я не знаю того, хто привів») і обіцянки обов'язкової розплати («Прийшли вночі. „Твій, діду, син умер…“», «…Не про всіх запитав. Розказав…»). До речі, щодо гуцульської вразливості — особисто мені вона дуже нагадує японську чуттєву ніжність і слабкість перед красою квітучої сакури, але разом із тим — уміння середньовічних самураїв із однаково любовною майстерністю скласти хоку, букет ікебани, заварити чай, випустити кишки ворогові або зробити харакірі самому собі:
