Просто дивно, як людина вибирає Харібду замість Сцілли! [64]Я так ревно домагався, аби викреслити один-єдиний епітет, що без найменшого протесту прийняв все інше в тій афіші, як і все, що з неї поставало. І ось слова «відомий знавець мистецтв» були викреслені, але Лауден Додд став «організатором і почесним розпорядником Шнкертонівських «Гебдомадарних пікніків»; а втім, ця назва незабаром була скорочена публікою в «Дромадер» [65].
Щонеділі, о восьмій годині ранку, перехожі могли милуватися мною на пристані. Я був у чорному фраку, зі стрічкою в петлиці, на мені були ніжно-блакитні штани і шовковий циліндр, блискучий, мов дзеркало. В руках тримав лакований жезл. Мої кишені були напхані дешевими сигарами та цукерками, призначеними для роздачі. Ліворуч пахкав та тремтів чималий пароплав, дуже патріотично прикрашений прапорами від баку до корми і справді схожий на дромадера. Мій правий фланг прикривала квиткова каса, яку надійно утримував мій вірний колега-шотландець з такою самою стрічкою, як у почесного розпорядника; він безперестану курив сигару на знак того, що сьогодні свято. О пів на дев'яту, упевнившись, що безплатні сніданки вже завантажені, я теж запалював сигару і чекав, коли заграв оркестр. Чекати доводилось недовго — оркестрантами були німці, дуже пунктуальні. Через кілька хвилин вулицею розсипався бойовий барабанний дріб і з'являвся оркестр, попереду якого з десяток блазнів і добровольців хизувалися ведмежими шапками та шкіряними фартухами й розмахували блискучими сокирами. Оркестрові ми, звісно, платили; що ж до блазнів-добровольців, то в Сан-Франціско так полюбляють всілякі публічні процесії, що ці добровольці працювали безплатно, з любові до мистецтва, і на них ми витрачали тільки частину сніданків.
Музиканти шикувалися на носі судна й грали веселої польки; блазні ставали на чати обіч східців та біля каси, яку незабаром брала в облогу публіка, що вивалювалася з переповнених конок, — родини (батько, мати й усі діти), закохані парочки, молоді одинаки. Всього набиралося душ чотириста-шістсот, переважно німців, які розважалися, мов діти.
Коли всі вони вже були на палубі і двоє-троє припізнілих стрибали на борт під веселі вигуки пасажирів, пароплав віддавав кінці й виходив у бухту.
І тоді наступав час праці й слави почесного розпорядника. Я кружляв серед натовпу, випромінюючи люб'язність та усмішки, щедро роздаючи цукерки й сигари. Я жартував з незграбними дівчатами-підлітками, казав соромливим закоханим, що цей пароплав лише для одружених, грайливо запитував неуважних молодиків, чи мріється їм про коханок, пригощав сигарою якогось главу сімейства, а потім милувався красою його нащадка і питав у мами, скільки рочків цій милій дитині, яка (з запалом запевняв я) незабаром переросте свою мамцю, або питав у неї, чи не знає вона дуже мальовничої місцини на узбережжі Соселіто чи Сан-Рафаель, де ми влаштували б свій пікнік (вважалося, що ми цього ніколи не вирішуємо заздалегідь). А за хвилину я знову перекидався легковажними жартами з дівчатами, збуджуючи скрізь, де з'являвся, сміх і голосні вигуки: «Який же він веселун, цей містер Додд!», «Ах, який він люб'язний!»
Так я розважав публіку протягом години, а потім починав другий обхід палуби, тримаючи сумку з різнокольоровими прапорцями на шпильках. На прапорцях було написано: «Стара добра Німеччина», «Каліфорнія», «Справжня любов», «Старі диваки», «Прекрасна Франція», «Зелений Ерін» [66], «Країна тістечок», «Столичний Вашінгтон», «Сойки-щебетухи», «Вертляві пташки» — по двадцять прапорців з отакими назвами, бо за безплатне снідання наші гості сідали групами по двадцять душ. Розподіл прапорців передбачав виняткову тактовність (правду кажучи, це був найвідповідальніший з моїх обов'язків), але робив я це з удаваною безтурботністю, зі сміхом, жартами та веселими суперечками. Прапорці пришпилювались до капелюхів та капелюшків, і незабаром зовсім незнайомі люди радісно і збуджено вітали одне одного в своїх «кают-компаніях», як ми називали столи. Над палубою лунали вигуки: «Гей, сойки-щебетухи, де ви?», «Та невже на цьому судні нема більше жодного каліфорнійця, крім мене?»
Тим часом ми вже наближаємось до заздалегідь вибраного місця нашого пікніка.
Я збігаю на капітанський місток, і на мене тепер звернені погляди всієї публіки.
— Капітане! — кажу я чітко й вимогливо, і мій голос розлягається по всій палубі. — Більшість нашого товариства бажає висадитися в затоці за мисом Самотнього Дерева.
— Чудово, містере Додд! — весело вигукує капітан. — Мені однаково. Але я погано знаю затоку, яку ви обрали, тому залишайтесь на містку і подавайте мені лоцманські команди.
І я виконую його прохання з допомогою жезла. Я подаю команди, на превелике задоволення всієї публіки, бо я (що там казати!) — загальний улюбленець. Ми стишуємо хід і наближаємось до зеленого видолинка, зрошеного ручаєм та порослого соснами й секвойями. Пароплав кидає якір, потім спускаються шлюпки, дві з яких уже завантажені напоями для імпровізованого бару; в третю сідає оркестр, супроводжуваний розкішними блазнями, і пливе до берега під знадливу мелодію «Дівчата з Буффало, виходьте до нас на смерканні». Згідно з нашою програмою один з незграбних блазнів впускає у воду сокиру, після чого веселощам публіки вже немає меж. Щоправда, якось сокира взяла та й попливла (вона була бутафорська); публіка сміялась, але вже з нашого шахрайства.
Хвилин за десять-п'ятнадцять шлюпки знову підходять до борту, кожна «кают-компанія» сідає окремо і пливе на берег, де вже чекають оркестр і бар. Потім перевозяться кошики зі сніданням; їх складають на березі, і довкола стають на чати дужі блазні, поклавши сокири на плече. Сюди ж прямую і я, тримаючи в руці записника, і зупиняюсь під прапором з написом: «Снідання видається тут». В кожному кошику — повний набір для двадцяти душ: холодна закуска, тарілки, склянки, ножі, виделки, ложки, а також пристрасний, породжений пером Пінкертона, заклик (він приклеєний до покришки) берегти скляний посуд і срібло. В барі уже пропонують пиво, вино й лимонад, і всі компанії прямують у гай, несучи кошики на палиці, а пляшки — під пахвами. До першої години вони бенкетують під звуки оркестру в тісному товаристві. З першої до четвертої пополудні вони танцюють на траві, бар торгує напоями, а почесний розпорядник, який уже геть змучився, намагаючись розвеселити найпохмуріше товариство, тепер теж повинен танцювати з найнепоказнішими дамами. О четвертій сурмить сурма — і за півгодини всі знову на пароплаві; почесний розпорядник, нарешті звільнившись, може відпочити, сівши в капітанській каюті на ящик з-під бренді чи содової. Я сказав — «нарешті звільнившись», але мені ще треба було вгамовувати неймовірну штовханину, а потім у супроводі двох полісменів везти денний виторг до контори Пінкертона. Це звичайний пікнік, але ми, догоджаючи смакам Сан-Франціско, влаштовували також особливі свята. «Маскарад середніх віків», про який сповіщали рукописні афіші, які починалися словами: «Всім! Всім! Всім!», і на який зійшлася велика кількість рицарів, ченців та маркізів, зненацька захопила злива, і наше повернення до міста перетворилося в спектакль, найсумніший з усіх, що їх я будь-коли бачив. Зате дуже приємно згадувати пікнік «Збір шотландських кланів» — це був наш безперечний успіх. Ще ніколи не збиралося стільки чоловіків з оголеними блідими колінцями; а що більшість гостей належала до клану Стюартів і пишалася орлиними перами, товариство це було досить шляхетне. Я привселюдно оголосив про своїх шотландських предків, і мене відразу одностайно прийняли до якогось клану. Єдина хмарка затьмарила цей чудовий день, червону дату мого календаря: я заготував надто великий запас національного напою — славнозвісного шотландського віскі «Роб Рой», і він виявився досить міцним, бо від четвертої до половини на п'яту мені довелось добряче попрацювати, перевозячи на борт непритомних вождів шотландських кланів.
