— Коли я не помиляюсь, це зветься «зашанхаїти»? — зауважив я. — А я гадав, що такий насильний вербунок трапляється тільки в дешевих романах…

— О, дешевим романам теж можна вірити, — заперечив капітан. — Вони не брешуть, ті дешеві романи, тільки там одночасно відбувається куди більше подій, ніж у справжньому житті, й перекручується все, що стосується судноводіння.

— То ви вважаєте, що ми можемо приховати цю справу? — замислено спитав я.

— Є ще одна особа, яка може розбовкати, — відповів капітан. — Хоча їй, мабуть, сказати вже нічого.

— Хто ж це?

— Оця стара посудина, — капітан показав на бриг. — Я розумію, що на ній нічого не лишилося. Ну, а якщо все-таки хтось інший потрапить на цей забутий богом та людьми острів, і не промине цей обідраний нами бриг, і наскочить на те, чого ми не помітили і з чого можна зрозуміти всю історію? Згоден, що це неймовірно, проте неймовірні речі чомусь трапляються досить часто. Ви можете ще спитати, чому мені раптом стало жаль цієї зграї дурисвітів? Вони розорили вас і містера Пінкертона, вони своїми загадками змусили мене посивіти, вони, безперечно, вплутані в якусь темну історію, — і це все, що я знаю про них. І ви теж. Так, це все, що про них відомо. Цього дуже мало, тим паче, що напевне ми не знаємо нічого. Ця справа така заплутана, що невідомо, до чого призведе наше втручання і хто від нього постраждає. Тож я й прошу дозволити мені покінчити з цією посудиною на свій лад.

— Авжеж… Робіть із нею що хочете, — байдужливо відповів я, бо мені саме набігла в голову нова думка, і я вигукнув — Капітане! Ви помиляєтесь! Ми не можемо все це затерти. Ви забули про одну річ.

— Про яку ж?

— Самозваний капітан Трент, самозваний Годдедааль, самозвана команда — всі вони подалися на батьківщину. Якщо ми маємо слушність, ніхто з них додому не потрапить. Невже ви вважаєте, що цей факт залишиться непоміченим?

— Це ж моряки, — заперечив капітан, — усього лиш моряки. Та якби вони були хоч з одного міста, я такого не казав би. Але ж один з Гулля, другий зі Швеції, третій з Клайду, четвертий з Темзи. Ну, то й що буде в кожному окремому місці? А нічого особливого. Просто ще один моряк пропав безвісти: помер од перепою, чи втонув, чи покинули його в якомусь далекому порту — це з матросами часто трапляється.

В його словах і в тоні бриніла гіркота, і це дуже вразило мене.

— І саме про це ми забули! — вигукнув я, скочивши на ноги (бо ми певний час сиділи на землі). — Неймовірно! Не знаю, не знаю, як я тепер повернуся до Джіма!..

— Ну гаразд, — сказав Нейрс, виявляючи несподівану тактовність. — Мені треба на шхуну. Джонсон і матроси вже порядкують з вітрилами, перед виходом у море треба всьому дати лад. Може, ви бажаєте поки що побути тут, на цьому пташиному дворі? Перед вечерею я пришлю по вас шлюпку.

Я радо погодився. Мені хотілося побути на самоті, й мене не лякала навіть можливість сонячного удару чи ушкодження очей від нестерпного блиску лагуни. Я вже не пригадую, про що я думав на тому триклятому острові — про Джіма, про Меймі, про наші пропащі гроші, про свої втрачені надії, про безрадісне майбуття, що обіцяло мені лише повернення до нецікавої одноманітної роботи, безрадісної та безславної, від якої мене звільнить тільки смерть. В усякому разі, я так поринув у сумні роздуми, що не звертав уваги на те, куди простую. Чи то випадок, а чи те неясне відчуття, яке керує нами, коли розум байдуже спить, — щось та вивело мене туди, де майже не гніздилося птаство. Несвідомо для себе я опинився на найвищому горбі острівця. І там мене повернуло до дійсності ще одне, останнє відкриття.

З того місця, де я стояв, відслонявся широкий краєвид на лагуну, на запінений риф, на далекий небокрай. Чітко виднілися сусідній острівець, бриг, шлюпка, що вже прямувала до мого острова, і сама «Нора Крейн» — сонце вже сідало, майже торкаючись морського обширу, і над камбузом шхуни кучерявився димок, провіщаючи вечерю.

Отож, хоча моє відкриття й було разюче і про багато свідчило, я не мав часу ретельно його дослідити. А побачив я чорні вуглини великого вогнища, яке палили потерпілі з брига. Судячи з усього, воно горіло кілька днів, і полум'я сягало досить високо. Поглянувши на недогорілу балку, що лежала в попелі, я зрозумів, що це багаття підтримувала не одна людина. І мені уявилось, як кілька нещасних після корабельної катастрофи дісталися до цього острівця, загубленого в океанських просторах, і палили своє сигнальне вогнище.

За мить до мене долинув оклик зі шлюпки, і я, полохаючи птахів, пішов через чагарники, гадаючи, що в моєму житті більше ніколи не зрине цей острів.

Останньої ночі, проведеної в лагуні острова Мідуей, я майже не спав, тож уранці, коли зі сходом сонця судно почало зніматися з якоря і звичний шум долинув до мене з палуби, я ще лежав, сповитий тяжкою дрімотою. Коли я врешті піднявся нагору, шхуна вже випливала з вузького проходу на простір чистого моря. Майже під самим бортом з оглушливим ревом розгортався сувій білого буруна, а за кормою я побачив клубовиння диму, що здіймалося над кістяком брига. Дим стелився далеко в підвітряний бік, язики полум'я, вириваючися з люків, вже лизали небо, і морське птаство злякано розліталося геть над усією лагуною. Що далі ми відпливали, то дужче розгорялася пожежа на «Летючому шквалі», і коли острів Мідуей зник за небопругом, ми ще довго бачили стовп диму, наче десь далеко димів пароплав. Потім і він пропав з очей, і «Нора Крейн» знову лишилася в пустельному світі хмар та води, одноманітність якого була порушена лише через одинадцять днів, коли на обрії постали суворі гори Оаху.

Звідтоді я не раз мав нагоду потішитися з того, що перед відплиттям ми знищили останки «Летючого шквалу», інакше вони могли б виповісти предивну історію. І не раз я замислювався над тим дивним збігом, що останнім моїм враженням од того проклятого корабля був стовп диму на обрії; адже стовп диму кілька разів відіграв не останню роль у всій цій історії, заманивши деяких її учасників назустріч долі, якої вони не сподівалися, і сповнивши душі інших невимовним жахом. Але дим, який бачили ми, був останнім у цій історії, і коли він розсіявся, таємниця брига стала таємницею єдиної людини.

Оаху, головний острів Гавайського архіпелагу, ми побачили на світанку, коли перші промені сонця осяяли океан. Ми пішли понад берегом, тримаючись якнайближче до нього. Віяв свіжий бриз, небо було безхмарне, і ніщо не заважало нам оглядати безплідні гірські схили та низькорослі кокосові пальми цього досить невеселого острова. Близько четвертої години ми обійшли мис Вайманоло, що прикривав із заходу чималу бухту Гонолулу, хвилин двадцять красувалися на очах усього міста, а потім знову повернулись на підвітряний бік Вайманоло, де й лягли в дрейф аж до вечора.

Коли стемніло, ми знову обійшли мис і якнайобережніше попливли до гирла Перл Лох, де, як ми домовились із Джімом, я мав зустрітися з контрабандистами. На щастя, ніч була темна, а море спокійне. Згідно з інструкціями судно загасило вогні, вивісивши лише червоні ліхтарі на кат-балках майже при самій воді. На бушприті ми виставили дозорця, другий видобувся на салінг, а решта команди з'юрмилася на носі, пильнуючи або друзів, або ворогів. Наставала вирішальна хвилина всієї нашої операції; ми ризикували власною свободою та репутацією — і все задля суми, такої мізерної для людини, що їй загрожувало таке банкрутство, як мені, аж я ледве стримувався від гіркого сміху. Але вистава була підготована, ми мали зіграти її до кінця.

Деякий час ми бачили тільки темні обриси гір, відблиски смолоскипів, при світлі яких острів'яни ловили при березі рибу, та скупчення яскравих вогнів, по якому далеко в морі можна пізнати місто Гонолулу. Незабаром між нами й берегом заблищала яскраво-червона зірочка й почала повільно наближатися. Це був умовний сигнал, і ми поквапилися опустити білий ліхтар на кормі, загасити обидва червоні і стишити хід. Яскраво-червона зірочка чимраз ближчала, почувся плюскіт весел та людські голоси, і нарешті з невидимого човна гукнули: