Я опинився ні в сих ні в тих, і, мабуть, місіс Хіггс зглянулась на мене, бо поспішила на поміч.

— Якщо містера Додслі дуже цікавлять марки, — сказала вона (найімовірніше, гадаючи, що я схиблений на них), — йому варто б переглянути альбом містера Денмена. Містер Денмен збирав марки вже цілих сорок років, і кажуть, що його колекція коштує чималі гроші. Агнес, — провадила вона, — будь гарною дівчинкою, — збігай у замок, скажи містерові Денмену, що в нас гостює справжній знавець, і попроси — хай він пришле з кимось із синів свій альбом.

— І ті марки, які він хотів би обміняти, — додав я, не розгубившися. — У мене в гамані, здається, дещо є, і, можливо, ми обміняємось.

За півгодини в готелі з'явився містер Денмен власною персоною, тримаючи під пахвою товстелезного альбома.

— Ах, сер! — радісно вигукнув він. — Коли я почув, що ви філателіст, я відклав усі справи! У мене є приказка, містере Додслі: марки ріднять усіх колекціонерів. І не заперечуйте, сер, це справді так.

Не знаю, наскільки відповідають дійсності Денменові слова, але, в усякому разі, той, хто безпідставно видає себе за філателіста, опиняється в неабиякій скруті.

— А, другий випуск! — сказав я, хутко вчитавши напис поряд з маркою. — Так, рожева… себто… я хотів сказати, бузкова — найцікавіша на цій сторінці. Хоча, згоден з вами, — додав я поспішно, — ось ця жовтувата, з тонюсінького паперу, — справжній рарирет!

Моє невігластво, звісно, було б викрите, якби я з почуття самозахисту не почастував містера Денмена його улюбленим напоєм — портвейном, таким добрим, що він, безперечно, не міг дозріти в льоху готелю, а був перенесений туди під прикриттям ночі з підвалів панського замку. Щоразу, коли мені загрожувало викриття, а тим більше, коли він ставив мені якесь підступне запитання, я квапився знову наповнити його склянку, і на той час, коли ми перейшли до марок, призначених до обміну, поважний містер Денмен був у такому стані, який знешкоджує найзаповзятішого філателіста. Не скажу, щоб він був зовсім п'яний, — жвавості йому не додалося, але погляд його посоловів, і хоча він ще безперестану просторікував, йому було байдужісінько, слухаю я його чи ні.

Серед марок містера Денмена, призначених для обміну, як і серед марок семирічної Агнес, була помітна та сама дивина: надмір дуже поширених звичайнісіньких французьких марок ціною п'ять су. Я непомітно підібрав серед них марки з тими самими літерами «Ша», потім знайшов щось схоже на «и», а тоді — «ї»… Шай! — ось була розгадка! Шайї-ан-Б'ер, містечко поблизу Барбізона, дуже гарне місце для людини, яка ховається, найкраще місце для містера Норріса, що свого часу подорожував по Англії, замальовуючи в альбом краєвиди; найкраще місце для Годдедааля, який забув на борту «Летючого шквалу» свій мастихін [94]. Як дивно: поки я блукав дорогами Англії в товаристві свого Крутія, людина, яку ми шукали, увесь час жила там, куди здавна зманювала мене доля.

Я ніколи не дізнаюсь, чи показував містер Денмен свого альбома Беллерсові і чи спромігся Беллерс по стертому штампу розібрати назву містечка, але тепер це вже не мало значення. Я теж тепер знав те, що знав Беллерс. Я здобув те, задля чого приїхав до Столбрідж-ле-Картью, і моя зацікавленість марками враз безсоромно вивітрилась. Я негайно розпрощався із здивованим Денменом і, наказавши запрягати коня, взявся вивчати розклад руху поїздів та пароплавів.

І ось, неждано-негадано, я — в Барбізоні. Було близько другої пополудні, коли вулиці зовсім безлюдні: всі художники-трударі, пишуть десь етюди, всі нероби подалися на прогулянку в ліс чи на луки. Криві бруковані вулички тонули в тиші, готель теж наче вимер. Тим приємніше було зустріти в їдальні одного з моїх давніх приятелів. Судячи з його міського костюма, він збирався виїздити з Барбізона. І справді: поряд із ним стояла валіза.

— Невже Стенніс?! — зраділо вигукнув я. — Кого-кого, а тебе аж ніяк не сподівався тут зустріти!

— Ще трохи, і ми не зустрілися б, — відповів він і заговорив віршами: — «Цар Пандіон помер, його прибічники в могилі». Так-так, нам тут місця нема, ми — прибульці з античності…

— «Були у мене друзі, товариші були», — процитував я у відповідь. Ми обидва були схвильовані до глибини душі: адже після стількох років несподівано зустрілися там, де колись так весело минала наша юність, тепер давня і прекрасна.

— Ти вгадав мої думки! — мовив мій приятель. — «Все сплинуло, усі в минуле відійшли…» Я тут пробув тиждень, і єдиною живою істотою, що впізнала мене, був Фараон. Ну й, звісно, родина Сірон та вічно молодий Бодмер.

— І ніхто не вцілів?

— З нашої геологічної епохи? Жоден! Це просто якісь античні руїни, а не Барбізон!

— І що за кочівники розбивають свої шатра серед цих руїн?

— Молодь, Додде, молодь. Квітуча, самовпевнена молодь. Це хуліганські зграї! І подумати лишень — ми ж, самі були колись такими! Як тільки Сірон не вигнав нас геть зі свого закладу!

— То, мабуть, ми були не такі вже й погані, — спробував я заперечити.

— Либонь, і так, — відповів Стенніс. — Тепер тут є ще один англієць, що може порятувати тебе від нудьги.

Ці слова нагадали мені про мету, задля якої я сюди приїхав і про яку ця випадкова зустріч змусила мене забути.

— І хто ж він? — спитав я. — Розкажи.

— Рятівник від нудьги? Ну, він дуже симпатичний добродій. Досить неговіркий, нуднуватий і ввічливий, проте дуже й дуже приємний. До того ж, він — щирий британець, простодушний брит. Боюсь, це трохи лоскотатиме твої заокеанські нерви. Хоча, з другого боку, ви повинні зійтися відразу. Він великий прихильник однієї з (пробач мені) найнеприємніших рис вашої великої республіки: він виписує й уважно перечитує купу американських газет. Я вже казав, що він чоловік простодушний.

— А які саме газети?

— Ті, що виходять у Сан-Франціско. Двічі на тиждень він отримує чималу пачку й перечитує, як Біблію. Це одне з його уподобань. Друга його вада — несусвітне багатство. Він найняв колишню майстерню Массона — пам'ятаєш, на розі? — розкішно умеблював її й живе там, утішаючись витонченими винами та мистецькими творами. Коли сучасні молодики вирушають у «Печеру розбійників» на пунш — адже ці огидні мавпи роблять усе те, що робили й ми (раніше я ніколи не помічав, наскільки по-рабському людина кориться традиціям), — так ось, коли вони рушають у «Печеру розбійників», Медден привозить їм туди кошик шампанського. Якось я сказав, що цього не варто робити, бо пунш — гарніший напій, але він відповів, що ці молодики віддають перевагу шампанському, і, мабуть, саме так воно і є. Він дуже добрий, дуже меланхолійний і досить безпорадний. О, мало не забув! Він малює. Він ніколи не вчився живопису, а йому вже давно минуло тридцять, і він малює картини.

— І як? — спитав я.

— Непогано, я б сказав, — відповів Стенніс. — Оце й дратує. Можеш пересвідчитись сам. Ось одна з них.

Я озирнувся. Я добре пам'ятав цю кімнату: столи, розставлені літерою «П», старий буфет, розбитий рояль, картини на стінах… Були тут відомі мені «Ромео і Джульєтта», «Вид Антверпена з річки», «Кораблі в замерзлій гавані», величезний мисливець, що сурмить у величезний ріг. Висіло й кілька невідомих мені картин — дарунки нових поколінь художників, — не гірших, але й не кращих. На одну з них і показав Стенніс. Картина була виконана дуже нерівно й грубо, переважно мастикіном, деякі місця привертали увагу вдалим колоритом, інші були виконані недбало й нецікаво. Однак мою увагу привернув сам пейзаж, а не його виконання. На першому плані тяглася смуга чагарників та піску, всіяного уламками дерева, а за нею вигравала кольорами широка лагуна, оточена білим кільцем прибою. Ще далі синів пруг океану. На небі не було ані хмаринки, і я ніби відчув гуркіт важких хвиль, що розбиваються на рифах, — переді мною був острів Мідуей, зображений з того самого місця, де я вперше ступив на нього з капітаном і де сідав у шлюпку в день нашого відплиття! Якусь хвилину я роздивлявся картину, аж раптом помітив щось невиразне на небокраї. Придивившись, я зрозумів, що то димок пароплава.