Я пішов, не доївши обіду, але оплативши повністю рахунок і залишивши кельнерові золоту монету. Мене охопила легковажна нерозсудливість: мені було байдуже, чиї гроші я витрачаю, і я відчував потребу розкидатися ними бездумно, — присвоєння чужих коштів і розтринькування їх уявлялось мені неодмінними умовами моєї майбутньої долі. Насвистуючи, я піднявся Чагарниковою вулицею, набираючись зухвальства для нової зустрічі з Меймі, з усім світом, а там, диви, і з суворим суддею на лаві підсудних. Перед дверима я зупинився й запалив сигару, аби набути більшої впевненості, і, попихкуючи димом, розв'язно ступив до кімнати, з якої щойно мене ганебно вигнали.

Мій друг з дружиною саме закінчували свою бідну трапезу: вчорашню баранину, кекс, що лишився від сніданку, і якусь погану каву.

— Перепрошую, місіс Пінкертон, — обізвався я, — мені дуже неприємно нав'язувати свою присутність тим, хто бажав би обійтися без неї, але у мене є справа, яку треба з'ясувати негайно.

— Я не заважатиму вам, — сказала Меймі і велично випливла до сусідньої кімнати.

Джім провів її поглядом і сумно похитав головою. На вигляд він був постарілий і хворий.

— Ну, що тобі? — спитав він.

— Ти, мабуть, пам'ятаєш, що не відповів на жодне з моїх запитань, — мовив я.

— Яких запитань? — затинаючись, пробурмотів Джім.

— Моїх запитань! Тих, що я ставив тобі, як і ти мені.

Коли мої відповіді на твої запитання не задовольнили Меймі, то на мої, насмілюсь нагадати, ти не відповів взагалі.

— Це ти про банкрутство? — спитав Джім. Я кивнув головою.

Він засовався на стільці, вочевидь зніяковівши.

— Правду кажучи, мені дуже соромно, — сказав він зітхнувши. — Я намагався уникнути цієї розмови. Я був нещирий з тобою, Лаудене. Я з самого початку дурив тебе і тепер червонію. А ти, повернувшись додому, відразу поставив мені запитання, якого я найдужче боявся. «Чому ми так скоро збанкрутували?» Твоє гостре ділове чуття не зрадило тебе. Саме це питання й мучить мене, воно ледве не вбило мене сьогодні, коли Меймі так суворо тобі вичитала: адже моє сумління безперестану твердило мені: «Це ти винен!»

— То що ж сталося, Джіме? — допитувався я.

— Та нічого нового, Лаудене, — похмуро відповів Джім. — І я не знаю, де мені взяти сили, щоб глянути тобі просто в очі й розповісти про все після того, як я тебе так підло підвів… Я грав на біржі, — додав він пошепки.

— І ти боявся розповісти мені про це? — вигукнув я. — Ну ти подумай, старий фантазере, яке це мало значення для нас?! Невже ти не розумієш, що ми однаково були приречені? Та, врешті, мене цікавить зовсім інше: я хочу точно знати все про своє нинішнє становище — тільки й того. На це є вагомі причини. Є в мене борги чи нема? Які в мене документи, яким числом вони позначені? Ти й не уявляєш, щoб від цього залежить!

— Ось він, час моєї ганьби, — пробурмотів Джім, наче вві сні. — Як я йому про це скажу?

— Не розумію тебе! — вигукнув я, і серце моє стислося від жаху.

— Боюсь, що я віддав тебе в жертву, Лаудене, — тихо мовив Джім, жалісливо поглянувши на мене.

— В жертву? Яким чином? Що ти кажеш?

— Я розумію, як це вражає твою гідність, але що я мав робити? Становище було безнадійне. Судовий виконавець… — як завжди, ці слова застрягли Джімові в горлі, і він повів далі вже про інше: — Розійшлися всілякі плітки, репортери вже вчепилися в мене, почалися неприємності через мексіканські акції, і мене охопила така паніка, що я зовсім стерявся. А тебе не було, і я не встояв перед спокусою.

Отак він усе ходив околясом, натякаючи на щось жахливе, і мене полонив невимовний страх: що він учинив? Я розумію, що йому було нелегко: знав з його листів, що він не витримав випробування. Але яким саме чином він пожертвував мною, відсутнім?

— Джіме, — я ледве стримувався, — поясни ж нарешті, що трапилось. Моє терпіння кінчається.

— Ну… я знаю, що це була вільність і з мого боку… Я офіційно заявив, що ти не компаньйон мені, а лише зубожілий художник, і що ти не маєш ніякого стосунку до рахункових книг. Я заявив, що ти ніколи не міг добрати, де чий внесок. Я мусив заявити так, бо деякі записи в книгах…

— Не муч мене! — вигукнув я. — Скажи відверто, в чому ти мене звинуватив!

— У чому я тебе звинуватив? — перепитав Джім. — Та в тому, про що я тобі розповідаю. Адже ти не був офіційно оформлений моїм компаньйоном, і я заявив, що ти всього лиш мій клерк, а компаньйоном я тебе називав, аби лиш потішити твоє самолюбство. І тому я записав тебе кредитором — за твою платню та за гроші, позичені мені тобою… Ну й…

Я ледве встояв на ногах.

— Кредитором?! — закричав я. — Кредитором?! Отже, я не банкрут?

— Ні, — сказав Джім. — Я розумію, це була велика вільність…

— К бісу вільність! Ось на, читай! — перепинив я його, викладаючи перед ним на столі листа від містера Грегга. — А потім клич сюди свою дружину. І викинь геть цю погань, — я вхопив холодну баранину й жбурнув її в камін, — та ходімо вечеряти з шампанським. Правда, я вже їв, але такого вечора ладен повечеряти ще десять разів. Та читай же листа, осел ти вухатий! Не думай — я не збожеволів. Виходьте, Меймі! — вигукнув я, відчиняючи двері в спальню. — Давайте миритись, та розцілуйте міцненько вашого чоловіка. А після вечері подамося кудись танцювати, і я кружлятиму з вами у вальсі до ранку.

— Нічого не розумію! — вигукнув Джім.

— А ти зрозумій таке: сьогодні ми будемо вечеряти з шампанським, а завтра їдемо в Папську долину або в Монтерей, — провадив я. — Меймі, швидше перевдягайтесь, а ти, Джіме, сідай і пиши своєму Франклінові Доджу прощального листа. Меймі, люба моя, ви мали слушність, — я справді весь цей час був багатий, лише не знав Цього й сам.

На цьому скінчилась наша захоплива, але фатальна пригода з «Летючим шквалом». Ми поринали з головою в хвилі подій і знов виринали, ми розорились і знов розбагатіли, ми посварились і помирились, і тепер нам лишалося тільки проспівати славу творцеві і перегорнути нову сторінку книги життя. Не беруся твердити, що Меймі повністю повернула мені своє довір'я, та я цього й не заслуговував — адже справді замовчував куди більше ніж справжній друг чи компаньйон. Але трималась вона бездоганно, і протягом усього тижня, проведеного зі мною подружжям, ні вона, ані Джім не турбували мене розпитами. Ми поїхали в Калістогу: ходили чутки, що там починається жвавий розпродаж земельних ділянок, і Джім, який бажав збадьоритись, заявив мені, що йому буде приємно спостерігати ділову гарячку, — так Наполеон на острові Святої Єлени розважався, читаючи воєнні праці. Його честолюбні прагнення розвіялися, з фінансовими справами покінчено, і тепер він мріє лише про садибу десь у гірській долині, про кукурудзяне поле, двох-трьох корів та спокійне очікування старості в затінку зелених лісів.

— Ось постривай, ми виберемось на природу, — сказав він, — і ти впевнишся, що я став сірим, як віконна замазка.

І два дні він справді цілком віддавався спочинку. Третього дня я спостеріг, що Джім розмовляє з видавцем місцевої газети, а потім він зізнався, що обмірковує, чи не купити йому і газету, і друкарню.

— Треба ж людині й на без діл лі щось робити, — виправдовувався він. — А якщо до цієї справи взятись як належить, вона дасть долари!

Четвертого дня він кудись запропав аж до обіду, п'ятого ми поїхали на цілоденну прогулянку по місцях його майбутньої ділової діяльності, а шостого ми були зайняті оформленням купівлі. До Джіма вже повернулась уся його самовпевненість та енергія, в очах знову палав вогонь діяльності, а голос знову став гучним і владним. Сьомого дня ми офіційно оформили свої взаємини як компаньйони — інакше Джім не погоджувався брати у мене ані долара, — і ось, знову зв'язавши себе, точніше, свій гаманець з діловою кар'єрою Джіма, я повернувся самотою до Сан-Франціско, де й оселився в готелі «Палас».