Вікс уклав у справу сто фунтів і мав отримати капітанську платню за два місяці, отож його частка дорівнювала трьомстам тридцяти трьом фунтам, трьом шилінга: шести з трьома чвертями пенсам. Картью вклав сто п'ятдесят фунтів, він мав отримати чотириста один фунт вісімнадцять шилінгів шість з половиною пенсів. П'ятсот фунтів Томмі перетворилися в тисячу двісті тридцять фунтів дванадцять шилінгів дев'ять і три чверті пенса. А Гемстедові і Амалу, що мали право лише на платню за службу, випадало по двадцять два фунти шістнадцять шилінгів та півпенса на кожного.

Врахувавши частку кожного, відкрили скриню і з'юрмилися довкола, як зачаровані. Кожному забажалось побачити свою частку окремо, побачити своїми очима, потримать важкі монети в руках, аби остаточно впевнитись, що він став власником доброї суми. Та коли вони почали паювання, то виявили непередбачену обставину: в скриньці було лише сімнадцять шилінгів англійською монетою, а решта — чілійські долари. Шість таких доларів дорівнювали одному фунтові. Ці долари й були в них найменшою монетою.

Врешті вирішили розподілити лише фунти, а шилінги й пенси скласти в спільний фонд. Тож разом з лишком у три фунти чотирнадцять шилінгів утворилась сума в сім фунтів один шилінг.

— А тепер Картью, Томмі і я візьмемо по одному фунту, — сказав Вікс. — Амалу й Гемстед поділять іще чотири, а останній шилінг розіграють в орлянку.

— Дурниці! — мовив Картью. — У нас із Томмі й так тепер грошей — хоч відбавляй. Ми з ним візьмемо по півфунта, а ви троє поділите між собою решту — сорок шилінгів.

— Ну що ви, справді, ніяк не поділите! — втрутився Мак. — У мене є карти — чом би вам не зіграти на весь лишок?

Натомлені безділлям люди відразу вподобали цю пропозицію. Макові, як власникові карт, теж дозволили ставку, і після п'яти партій у крібідж Мак, перемігши останнім Амалу, виграв усі сорок шилінгів.

Була вже обідня пора, всі нашвидку попоїли й знову засіли за карти — тільки цього разу Картью запропонував іншу гру. Вони почали грати дев'ятого лютого о другій годині пополудні й грали з перемінним успіхом протягом дванадцяти годин: нарешті обляглйся спати, а рано-вранці знов узялися за карти. Вони навіть їли поспіхом, і лише Томмі якось надовго щез, а потім повернувся весь мокрий, з ящиком хересу.

Запала ніч, і вони присунулись ближче до вогнища. Годині о другій ночі, очікуючи ходу вельми боязкого в грі Томмі, Картью розслабився й озирнувся довкола. Він побачив місячну доріжку в морі, монети, складені купками і розсипані на піску, заклопотані обличчя гравців. Він відчув у серці знайому бентегу, йому здалося, що грає музика, що місяць світить над іншим морем, що поряд яскраво світяться серед саду вікна казино і гроші дзвенять на зеленому сукні. «Праведний боже! — подумав він із жахом. — Невже я знову став азартним гравцем? «Картью ще пильніше обвів поглядом піщаний стіл. Він і Мак грали ризиковано, як досвідчені картярі, і вигравали — поряд з ними лежали купками золоті та срібні монети. Амалу й Гемстед теж дещо виграли, а Томмі — той програв значну частку своєї пайки, а в капітана лишалося не більше п'ятдесяти фунтів.

— Час, мабуть, кінчати, — сказав Картью.

— Налийте-но йому склянку Бокля, — відгукнувся хтось у відповідь.

Відкоркували нову пляшку, і гра пішла ще запальніше.

Картью виграв надто багато, щоб тепер кинути карти, і до самого світанку вимушений був брати участь у цьому божевільному безглузді — тепер він великодушно намагався програти, але тільки ще більше вигравав, як це нерідко трапляється в картах. На світанку одинадцятого лютого він відчув, що далі не витримає. Ставки невпинно зростали, і капітан уже поставив свої останні дванадцять фунтів. Картью саме здав карти, зазирнув у свої і впевнився, що він знов виграє!

— Ну ось що, товариство, — голосно мовив він, — нічого доброго ця гра не віщує, і пора кінчати.

На тім слові Картью показав свої карти, потім порвав їх на клапті й підвівся.

Всі заніміли й здивовано видивилися на нього.

— Що правда, то правда, — трохи згодом озвався Мак, — досить уже, награлися. Грали ми, звісно, жартома; ось мій виграш! Усе вигране сюди, хлопці!

І він почав складати виграні монети в скриньку, що була саме в нього під рукою.

Картью переступив через розірвані карти й потис Макові руку.

— Я цього ніколи не забуду!

— А що ви скажете цьому розбійникові Амалу та куцому Гемстедові? — неголосно спитав Мак. — Адже вони теж виграли…

— Слушно! — мовив Картью голосно. — Амалу й Гемстеде, підрахуйте свої виграші. Ми з Томмі заплатимо вам.

Вони не заперечували, втішені можливістю отримати виграш — усе одно, від кого; а Томмі, що програв близько п'ятисот фунтів, був захоплений таким компромісним рішенням.

— А як же Мак? — спитав Хемстед. — Він що, нічого не матиме з свого виграшу?

— Знаєш що, куцаку? — сказав ірландець. — Я розумію, що ти говориш од щирого серця, — однак тримай лишень язик за зубами, бо я не такий чоловік… Якби ми грали по-справжньому, жодна душа не вирвала б у мене мого виграшу. Але ми грали жартома, і я, син своєї матері, не потерплю, щоб мені пропонували подачку. Затям мої слова, куцаку, на майбутнє.

— А знаєте, Маку, ви справжній джентльмен, — зауважив Картью, допомагаючи йому скласти виграш у скриньку.

— Отуди в біса, сер! Просто п'янюга матрос, — відповів Мак.

Капітан, що сидів, підперши голову руками, раптом підвівся, похитуючись, мов після цілонічної пиятики. Але його обличчя сяяло, й він загорлав на весь острів:

— Судно!

Всі озирнулись на його вигук: звіддалік, опромінений яскравим уранішнім сонцем, просто на острів Мідуей ішов бриг «Летючий шквал» з Гулля.

Судно, яке уздріли наші жертви катастрофи, було трампом, що перевозив випадкові вантажі з порту в порт. Воно вийшло з Лондона два роки тому, проминуло мис Доброї Надії, побувало в Індії та на Малайському архіпелазі, а тепер тримало курс на Сан-Франціско, розраховуючи знайти там підходящий фрахт і повернутися в Англію, обминувши довкола мис Горн. Капітаном судна був якийсь Джекоб Трент. Років за п'ять до описуваних подій він кинув плавати, купив на околиці міста котедж, вирощував капусту, потім придбав бричку й відкрив, як він хвалився, банк. Однак цей заклад не дуже відповідав назві. Той, хто брав у борг, повинен був купити в крамниці при котеджі якусь картину або щось із хатнього начиння чи залишити в заставу голову цукру або сувій краму, а по суботах менеджер об'їздив своєю бричкою всіх клієнтів — дрібних торговців — і збирав у них проценти натурою. В такій діяльності цей чоловік знаходив незрозумілу для інших радість. Однак несподівані збитки, судовий процес і невиправдано різкі зауваження судді на його адресу вселили в душу Трента відразу до нового заняття. Випадково в старій газеті я натрапив на звіт про судовий розгляд за позовом Лайєла проти «Кардіффської компанії взаємозабезпечення». «Кажу відверто: я не можу зрозуміти, в чому полягала діяльність цієї компанії», — зауважив суддя, а потім, коли Трент дав свідчення, докинув: «Вони називали цей заклад банком, проте, як на мене, тут ідеться про незаконний, незареєстрований ломбард».

Суддя завершив свою промову погрозливим застереженням: «Містере Трент, я зобов'язаний попередити вас: стережіться, щоб ми знову не зустрілися з вами тут».

Протягом тижня капітан ліквідував свою установу, продав котедж, бричку та коня і знову пішов у море на «Летючому шквалі». Він був досвідчений капітан, і судновласники були задоволені ним, однак недавній ореол бізнесмена залишив слід у його душі, і Трент усім розказував, що хоч він і простий моряк, але певний час був справжнім банкіром…

Його старший помічник Еліас Годдедааль був статурний (вище шести футів на зріст) велетень-вікінг, дужий, розсудливий, старанний, сентиментальний, а крім того, — любитель музики. Він без угаву наспівував якусь шведську мелодію, майже завжди сумну. Якось він заплатив дев'ять доларів, аби послухати Патті, а щоб послухати Нільсот, утік із корабля, позбувшись таким чином двомісячної платні. Він ладен був пройти десяток миль, щоб послухати гарний концерт чи побачити вартий уваги спектакль. На борту в нього були свої незмінні скарби: канарка, концертино і повний Шекспір в одному томі дрібним шрифтом. У нього був властивий скандінавам хист зближуватися з першого погляду: незвісна наївність надавала йому привабливості. Це був лицар без страху та докору, без грошей та надії будь-коли нажити їх.