Ми вже набавили до сімнадцяти тисяч, коли Дуглас Б. Лонгхерст, проштовхнувшись крізь натовп і ставши напроти нас, енергійно закивав Джімові. Той послав йому коротку записку: «Справа моя!» Великий бізнесмен прочитав, застережливо насварився на Джіма пальцем і вийшов, як здалося мені, засмучений.

Хоча для містера Лонгхерста Беллерс був невідомою особою, цей темний крутій добре знав боса нашого синдикату. Коли той увійшов до зали, погляд Беллерса сповнився надії, а коли Лонгхерст пішов і торг почався знову, на обличчі Беллерса відбився неприхований подив та розчарування. «Отакої! — певно, подумав він. — Виходить, я маю справу не з синдикатом?»

І Беллерс рішив різко набавити ціну.

— Вісімнадцять тисяч! — вигукнув він.

— І п'ятдесят, — відповів Джім, перехопивши зброю супротивника.

Двадцять тисяч, — провадив Беллерс.

— І п'ятдесят, — докинув Джім, нервово всміхаючись.

Наче змовившись, вони повернулись до попередніх цифр, тільки тепер сотні називав Беллерс, а п'ятдесят набавляв Джім. Я чув, як у натовпі шепотіли: «Опій…» Отже, багато хто здогадався про скарб, схований на «Шквалі». Більше того: судячи з поглядів, спрямованих на нас, присутні гадали, що ми знали це заздалегідь із певного джерела. І тоді мій сусіда, середнього віку гладун з усміхненими очима, з ледь помітною сивиною і приємним обличчям, несподівано прилучився до гри. Він підняв ціну брига, чотири рази запропонувавши по тисячі, потім замовк, знову перетворившись на звичайного глядача.

Після марного втручання містера Лонгхерста Беллерс помітно захвилювався, а коли з'явився третій претендент, він, своєю чергою, взявся дряпати записку. Я, звісно, вирішив, що Беллерс пише Трентові, проте коли він озирнув натовп, то, на мій невимовний подив, наче й не помітив капітана.

— Посильний, посильний! — почув я його вигук. — Покличте мені посильного.

Його прохання хтось виконав, але не капітан Трент.

«Він потребує інструкцій», — написав я Пінкертонові. «Кінчається його сума, — відповів той. — По-моєму, саме час зробити ривок. Згода?»

Я кивнув головою.

— Тридцять тисяч? — оголосив Пінкертон, набавивши відразу три тисячі доларів..

Беллерс завагався, а потім з несподіваною рішучістю мовив:

— Тридцять п'ять тисяч!

— Сорок тисяч!

Запала тривала тиша. Беллерс вочевидь розгубився; лише в останню мить, коли молоток аукціоніста опускався втретє, він вигукнув:

— Сорок тисяч і п'ять доларів!

Ми з Пінкертоном обмінялись промовистими поглядами. Ми зрозуміли: Беллерс підняв ціну надто швидко, а тепер утямив свою помилку й намагається виграти час, аби протягти торг, поки повернеться посильний.

— Сорок п'ять тисяч доларів, — сказав Пінкертон, і голос його забринів від напруги.

— Сорок п'ять тисяч і п'ять доларів, — мовив Беллерс.

— П'ятдесят тисяч! — вигукнув Пінкертон.

— Я перепрошую, містере Пінкертон, ви щось сказали? Повторіть, будь ласка, — попросив аукціоніст.

— Мені… мені важко говорити, — прохрипів Джім. — Я сказав — п'ятдесят тисяч, містере Борден.

Беллерс звернувся до аукціоніста:

— Прошу дати мені дві хвилини на телефонну розмову. Я представляю особу, якій щойно послав записку.

— Це мені байдуже, — різко урвав його аукціоніст. — Мені треба продати цей корабель. Ви щось набавляєте понад п'ятдесят тисяч?

— Я вже мав честь повідомити вас, сер, — заперечив Беллерс, марне силкуючись надати собі виразу гідності, — що мій довірник назвав мені найвищу суму в п'ятдесят тисяч доларів, та якщо ви дозволите витратити всього дві хвилини на телефонну розмову…

— Дурниці! — вигукнув аукціоніст. — Якщо ви не набавляєте, я продаю корабель містерові Пінкертону.

— Стережіться! — голос Беллерса пролунав несподівано пронизливо. — Спершу подумайте, що ви робите! Ви зобов'язані діяти в інтересах судновласників кінець кінцем, а не містера Дугласа Лонгхерста! Проте ви вже затримували торг, аби цей добродій порадився зі своїми спільниками. Це порушення правил!

— Але ж ви тоді нічого не сказали, — відповів аукціоніст, знітившись. — Протест треба було оголосити відразу ж.

— Я тут не для того, щоб вести аукціон, — відповів Беллерс. — Мені за це не платять.

— Ну, а мені платять саме за це! — знову відрубав аукціоніст і знову почав виспівувати: — П'ятдесят тисяч доларів! Хто більше? Хто більше, панове? Бриг «Летючий шквал», що зазнав катастрофи, продається за п'ятдесят тисяч… Продається… продається… проданий!

— О господи, Джіме! А ми маємо такі гроші? — вигукнув я, з останнім ударом молотка наче прокинувшись після сну.

— Доведеться позичити, — відповів Пінкертон, блідий, як полотно. — Нам буде з біса важко, Лаудене. Кредиту, мабуть, вистачить, але мені доведеться добре побігати. Випиши мені чек на свій капітал. За годину зустрінемось у редакції «Оксідентала».

Я виписав чек і, чесно кажучи, сам не впізнав свого підпису. Пінкертон миттю щез. Трент пішов іще раніше. Тільки Беллерс і досі сперечався з аукціоністом, а коли я попрямував до виходу, то наскочив — на кого б ви думали? — на хлопця-посильного…

Всього кілька хвилин вирішили долю «Летючого шквалу» — він дістався нам.

Виходячи з біржі, я порівнявся з низеньким гладуном, який недовго, але так енергійно торгувався на аукціоні.

— Вітаю вас, містере Додд, — мовив він.

— А мені нема за що вам дякувати, — відповів я. — Ви збільшували ціну відразу на тисячу, провокуючи всіх біржових спекулянтів Сан-Франціско підключитися.

— О, то було тимчасове запаморочення, — відповів гладун. — На щастя, я не вгруз у цю справу. Вам сюди, містере Додд? То я піду з вами. Такому старому шкарбанові, як я, завжди приємно милуватися молодими, гарячими біржовиками. Коли я був молодий, а Сан-Франціско лише підростав, я й сам устрявав у найризикованіші операції. А вас я знаю, містере Додд. В обличчя я знаю вас уже давно — і вас, і ваших супутників у шотландських спідницях, еге ж! Пробачте, але я маю нещастя бути господарем дачі на узбережжі Соселіто, де ви влаштовували пікніки. Буду радий бачити вас у себе будь-якої неділі — звісно, без ваших супутників у шотландських спідницях. Я пригощу вас вином і покажу кращу збірку книжок про подорожі до Арктики, яка лиш є в Сполучених, Штатах. Я — Морган. Суддя Морган — валіець, що поселився тут тисяча вісімсот сорок дев'ятого року.

— О, то ви першопоселенець! — вигукнув я. — Заходьте до мене, і я подарую вам сокиру.

— Боюся, що всі наші сокири будуть вельми потрібні вам самим, — заперечив він, кинувши на мене пильний погляд. — Якщо тільки у вас нема якихось приватних даних, вам доведеться розтрощити корабель на тріски, щоб знайти той самий… опій, здається?

— Ну, або це опій, або ж ми з товаришем збожеволіли, — відповів я. — Проте можу вас запевнити, що ніяких відомостей у нас нема. Ми діяли (як і ви, певно), грунтуючись на спостереженнях.

— То ви спостережливі, сер? — спитав суддя.

— Можу твердити, що спостережливість — моє ремесло, або точніше, моє колишнє ремесло, — відповів я.

— То що ви думаєте про Беллерса?

— Мені він, власне, невідомий.

— Ви знаєте, — підхопив суддя, — для мене зовсім незрозуміло, чому саме йому довірили таку відповідальну операцію. Я його знаю, та й він мене знає, нам доводилось часто зустрічатися в суді; нічого, крім нарікань, я не чув про нього. Йому не можна довірити навіть долара, а тут, як ми чули, в його розпорядженні було п'ятдесят тисяч. Гадки не маю, хто так йому довірився. В усякому разі, це якийсь новачок у Сан-Франціско.

__ Ймовірно, хтось із власників брига, — мовив я.

— Ні, ні! — вигукнув суддя. — Судновласники, що мешкають в Лондоні, не можуть мати ніякого відношення до опію, який везуть контрабандою з Гонконга в Сан-Франціско. Я вважаю, вони довідались би про це лише в тому випадку, якби судно затримали охоронці-митники. Я запідозрив був капітана. Але звідки б він узяв стільки грошей, як витратив чималу суму на купівлю товару в Китаї? Ну, він ще міг би бути довіреною особою якогось бізнесмена з Сан-Франціско; проте в такому разі не найняли б Беллерса! Як бачите, коло замикається.