А день був заповнений турботами до краю! Нашвидку проковтнувши сніданок, Джім помчав до муніципалітету і в ресторан Френка — готувати весілля, а я поквапився в контору Джона Сміта домовлятися про припаси, а звідти — на «Нору Крейн». В оточенні могутніх кораблів, що вищилися над нею, вона видалася мені ще меншою, ніж учора. На ній панувало несусвітне безладдя, а на причалі громадилися барила, бляшанки, інструменти, канатні бухти, маленькі бочечки з порохом; здавалось, жоден людський геній не спроможеться розмістити все це в трюмі шхуни. Джонсона я знайшов на шкафуті [80]. Він був у червоній сорочці й грубих бавовняних штанях, в очах палало завзяття. Перемовившись із ним кількома словами, я пройшов вузьким проходом на корму і спустився в каюту, де капітан пив вино з портовим чиновником.

Я неприязно озирнув крихітну комірчину, що на багато днів мала стати моїм домом. З правого борту, за перегородкою, була каюта капітана; зліва одна над другою були закріплені дві неохайні койки, що впиралися в обідрану шафу. Стіни — жовті й вогкі, підлога — чорна й слизька від жиру. Всюди безладно валялися старі газети, солома, поламані ящики, а за прикраси правили підставка для склянок, термометр з рекламою віскі, подарований «на знак поваги» якимсь торговцем, і пригвинчена до стелі лампа. Важко було й уявити, що не сплине й тижня, як ця каюта видасться мені світлою, радісною, зовсім не задушливою, навіть просторою.

Мене познайомили з портовим чиновником та його молодим приятелем, котрого, як мені здалося, він привів з собою лише для того, щоб накуритися сигар. Ми випили, побажавши один одному здоров'я, по склянці каліфорнійського портвейну, занадто солодкого й густого, щоб бути підходящим уранішнім напоєм, а потім чиновник розклав на столі свої папери, і ми викликали команду.

Матроси гуртом спустилися в каюту й стовпилися біля дверей, ушнипившись хто в стелю, а хто в підлогу. На обличчях відбивалося крайнє замішання, а ще складалося враження, ніби всі вони ледве стримували кашель. Винятком був китаєць-кок у білосніжному фартусі — справжній гідальго [81]морів.

Гадаю, вам ніколи не доводилося бути учасником фарсу на зразок того, що стався потім. Морські закони Сполучених Штатів завдяки не гідному наслідування безперервному «вдосконаленню» складені в дусі батьківської суворості і грунтуються на впевненості, що кожен матрос — недоумок, а його наймачі — негідники і шахраї. Кожному матросові по черзі чиновник читав довгий і багатослівний документ-застереження, справжній «Білль [82]про права кубрика». Прослухавши його п'ять разів поспіль, я, здавалося б, мав повністю осягнути зміст; однак чиновник (цілком пристойний чоловік) щодень тільки те й робив, що вичитував цей документ по кілька разів, тож ми не дивувалися, що він пробігав папір tempo prestissimo [83], однією монотонною руладою; навіть я, людина освічена, з натренованою здатністю зосереджувати увагу, майже нічого не второпав, а матроси — й поготів. Забороняється лаятись, віддаючи накази; не можна носити ножі; місце призначення — острів Мідуей чи будь-який інший порт, куди вирішить зайти капітан до закінчення шести календарних місяців; платня видаватиметься після повернення в Сан-Франціско — оце, либонь, і все, про що мовилось у документі. Закінчивши читання, чиновник говорив уже нормальним голосом: «Ви наймаєтесь матросом на таке-то судно за стільки-то доларів в американській валюті. Поставте ось тут своє прізвище, якщо у вас є прізвище і ви вмієте писати». Після того, як матрос, сопучи, виводив підпис, чиновник починав записувати в офіційний бланк риси його зовнішності, зріст тощо. Створюючи ці літературні портрети, він, мабуть, керувався лише натхненням, бо я не помітив, аби він хоч раз кинув погляд на своїх натурників.

Щоправда, йому допомагали зауваження капітана на зразок: «Волосся блакитне, очі руді… Ніс п'ять футів сім дюймів, ріст перебитий…» — жарти, що народилися, очевидно, ще разом з американським морським флотом… Вінцем гумору став запис китайця-кока під прізвищем «Пий Чай»; при цьому чиновник лише задоволено похихотів у відповідь на його протести.

— Окрім цього, капітане, — сказав чиновник, згортаючи свої папери, коли матроси вийшли, — закон вимагає, щоб ви мали на борту суднову лавку та аптечку.

— Ну, це мені відомо, — відповів Нейрс.

Коли чиновник пішов, я повернувся до теми, добре знаючи, що у нас нема ні того, ні того.

— Ну що ви, — ліниво відгукнувся Нейрс, — а отой ящик, на причалі? В нім шістдесят фунтів тютюну та двадцять фунтів консервів. А крім того, я ніколи не виходжу в море без ліків.

Ліків дійсно було багато. Капітан мав добрячий запас усілякого зілля, яке, за матроським звичаєм, він і сам вживав, не маючи найменшого уявлення про його призначення — чи то була якась червона або біла рідина Кеннеді, чи сиропи якоїсь матінки Сіджел або самого Гуда. У нього було багато запліснявілих напівпорожніх слоїків без етикеток; час від часу він нюхав їх і вголос розмірковував: «Здається, пахне як ліки від шлунка. А втім, хтозна… Треба спробувати». А ось у лавці, крім папуш міцного тютюну, не було анічогісінько. Отак наші суворі закони утверджуються і так вони обминаються.

Цей характерний епізод, що зайняв так багато місця в моїй оповіді, насправді промайнув майже непомітно — той день був заповнений турботами та хвилюваннями. ДЦоб від світання до смерку впоратися зі спорядженням шхуни та підготовкою весілля, від нас вимагалися дійсно героїчні зусилля. Увесь день ми з Джімом ганяли містом, сміялись і лютували, ледве й не плакали, поспіхом радились один з одним, а потім мчали (з готовим сарказмом на вустах) до першої-ліпшої кравчині, летіли на шхуну чи в контору Джона Сміта, і на кожнім другім розі наші власні велетенські об'яви нагадували про наше розпачливе становище. Поміж цими турботами я вихопив часину, аби заскочити в півдюжини ювелірних крамниць, і вибраний мною подарунок був прийнятий дуже люб'язно. Здається, це був останній (хоча не найлегший) мій клопіт. Потім видобули з домашнього затишку старого священика, занехаяного та добросердого, і привели в нашу контору, наче дресированого пуделя; там у присмерках, що вже нависали, під холодним блиском двохсот пляшок «Тринадцяти зірочок», поряд зі сліпучою пишнотою сільськогосподарської машини, Меймі і Джім поєдналися навік. Хоча умови були непідходящі, сама подія видалась дуже милою, вишуканою й зворушливою. Друкарки, сяючи усмішками, тримали прегарні букети, Меймі цнотливо опускала вії, а Джім… як мені описати мого сердешного, тепер зовсім невпізнанного Джіма? Він почав із того, що відвів священика в куток. Не знаю, що він йому торочив, але маю підстави гадати, що він проголошував себе негідним такого щастя. На очах у нього бриніли сльози, а священик, теж зворушений до глибини душі, втішав його й підбадьорював. Я чув, як він сказав: «Запевняю вас, містере Пінкертон, небагато є людей, які б мали право сказати про себе так…» Звідси я зробив висновок, що мій друг, картаючися звинуваченнями, Дозволив собі принаймні одну похвальбу. Втішений розрадою священика, Пінкертон підійшов до мене, і, хоча у нього вистачило сил тільки назвати мене на ім'я та стиснути мою руку, його хвилювання, мов електричний заряд, передалось і його дружкові… Нарешті розпочалася вінчальна церемонія, і всі присутні ще більше розхвилювалися. Джім був збентежений украй, і навіть священик не міг є виказати своєї симпатії і тоном, і поведінкою. Закінчив він свою службу теплими батьківськими побажаннями, привітавши Меймі (він назвав її «моя люба») з чудовим чоловіком; він зауважив, що йому рідко доводилось поєднувати подружніми узами цікавішу пару. Саме в цю хвилину, на довершення загальних радощів, до контори було доставлене поздоровлення від Дугласа Б. Лонгхерста і чотири дюжини шампанського. Одну з пляшок відкоркували відразу ж, священик виголосив тост за здоров'я молодої, дружки поманірились і відпили, а потім і я з келихом у руці сказав веселий тост. Але бідолашному Джімові так і не пощастило пригубити шампанського: вибравши нагоду, я шепнув йому: